Утім, це не відповідає дійсності — насправді противник уже рік не має жодних суттєвих успіхів, адже Сили оборони України уже понад рік стримують російські…
Увечері 23 лютого 22-го року Олександр та Альона обмінювались новенькими обручками та обітницями кохати одне одного вічно, садили апельсинове деревце, міцно обіймали донечок. 24-го пара мала святкувати 5-ту річницю весілля, але зовсім спонтанно вирішили провести невеличкі романтичні ритуали заздалегідь, помінявши старі обручки на гарніші.
Вони були неймовірно щасливими й вірили в те, що все буде добре, попри напругу, що наростала в суспільстві, а особливо — в авіаційному підрозділі, де служив Сашко…
Уже за кілька годин почнеться війна, всі плани полетять шкереберть, а за ними й життя молодої родини… Бо за два тижні потому тіло Олександра впізнають якраз таки по цій новенькій обручці. Він загине разом із найкращим другом та кумом у небі Миколаївщини…
Альона каже, що чоловік не раз повторював: «Як щось станеться, даю тобі пів року на горювання. Кричи, плач, верещи, але за шість місяців опануй себе та продовжуй повноцінно жити. Мені байдуже, наскільки тобі буде погано, просто береш і живеш далі. У нас двоє діток…».
Від моменту загибелі Олександра пройшло майже 14 місяців. Та хоч як молода вдова намагалась, щиро каже: «Усе виявилось не так просто… Болить так само нестерпно, досі не можу прийняти реальність як факт…».
— Ми познайомились юними, разом навчались у педагогічному коледжі, але Сашко мріяв аж ніяк не про вчителювання, а про польоти… Тож на третьому курсі вступив до ХНУПСу. Вже після першої практики, коли всі одногрупники ще боялись літати й далеко не в усіх це виходило, Саша був у повному захваті. Розповідав, що як тільки сів за штурвал, одразу переконався: «Це моє!». Очі до роботи в нього горіли неймовірно. Але ще тоді, під час навчання, Сашко іноді казав: «Ти ж розумієш, що льотчики довго не живуть? Що буває різне, що сьогодні можеш бути живим і здоровим, а завтра в польоті щось відмовить чи ворожа ракета влучить…». Зрозуміло, що я лиш відмахувалась від таких розмов, а про ворожі ракети на українській території тоді мало хто думав… Хоча, випустившись з університету, Саша одразу потрапив в АТО. Я переїхала до нього, намагалась підтримувати. Він на службі старався, і його відзначали в частині. В нього було багато польотів, багато ротацій, миротворча місія в Конго… До широкомасштабного вторгнення він у свої 28 років здобув чималий досвід — і евакуації поранених, і небезпечних польотів… Не лише літав сам, а й навчав молодих пілотів, дуже тішився, що в них так само горять очі до цієї справи…
Альона розповідає, що чоловік готувався сам і готував її до широкомасштабного вторгнення. Вимагав, аби більше їздила за кермом, зібрав усі документи, відремонтував автомобіль і періодично обережно пояснював коханій, як діяти в тій чи інші ситуації.
— Постійно повторював: «Я маю бути впевненим, що ти збереш діток, не розгубишся і поїдеш…». Мабуть, тому мені було морально трішки простіше 24 лютого. Всі речі були зібраними, павербанки заряджені, чоловік віддав мені банківські картки й ще до світанку поїхав на службу. Того ж дня я виїхала до батьків, Сашко попередив, аби будувала маршрут так, щоб оминати військові частини, полігони та стратегічні об’єкти. Їхали в рази довше, ніж зазвичай — полями, селами… Сашко ж тим часом із першого дня вторгнення активно літав на своїй «вісімці», знищуючи ворогів, їхню техніку… Я зайвий раз намагалась його не хвилювати, не надокучати розпитуваннями. Розмовляли ми не часто, та й те загадками. Це було щось на кшталт: «Я зараз трішки північніше місця, яке нам колись дуже сподобалось…». Та насправді зміст розмов був зовсім не важливим. Аби просто почути, що живий.
Дівчина ділиться, що 5 березня, в день, коли загинув Олександр, вони спілкувались мало. Вона вся була в клопотах, адже наступного ранку вирішили переїжджати з дітками ще далі, до бабусі Сашка. Тож бігала, збирала малечу, завантажувала машину, заспокоювала себе тим, що чоловік літає, тому не виходить на зв’язок.
— Увечері подзвонив свекор, сказав, що хлопців збили, але серед них є живі. До 14 березня я жила надією. Коли 7-го їхала до бабусі й дорогою трішки подряпала машину, ще й подумала: «Сонце мене приб’є…». Як же не хотілось думати, що мого сонечка вже немає. Із собою в нього був годинник і новенька обручка, та сама, яку надів 23 лютого. Пам’ятаю, як кум подзвонив і каже: «Альоно, це не він. У вас же були класичні обручки, а там зовсім не така…». На жаль… Вони летіли чотирма бортами — дві «вісімки» та дві «двадцять четвірки». Сашко був ведучим, на другій «вісімці» летів наш кум Владислав Горбань. Вони потрапили в засідку. Тільки Сашко «визирнув» з-за лісосмуги, в нього поцілили, борт відразу розірвало в повітрі… Борт кума також обстріляли…
Альона ділиться, що важко було не лише самій прийняти горе, а й повідомити про це донечкам, знайти сили, аби їх підтримати.
— Меншій було лиш 2 рочки. Відверто кажучи, вона й досі через свій вік не розуміє до кінця значення слів «татка немає». Вона знає, що татко загинув, що він на небі, але часом, граючись, може запитати: «А коли тато прийде? Я скучила». Тому їй трішечки простіше пережити горе. Старшій донечці, коли загинув Сашко, було 4 роки. Я сказала їй не одразу, просто не знаходила в собі сил. Та вона бачила мій стан, що я плачу, кричу. Спочатку я розповіла їй про нашого кума — Владислава Горбаня, з яким вони разом летіли. Доця дуже плакала, питала: «Як це дядько Влад загинув? А чому саме він?». Дуже скоро вона почала підозрювати, що і з татом щось не те. «Чому тато не дзвонить? Чому його немає? Чому не надсилає фото? Він би знайшов зв’язок! Він би знайшов можливість…». Старшій донечці я сказала всю правду лиш 9 жовтня, напередодні дня народження Сашка, попередньо обговоривши всі деталі з психологом. Психолог наполягала, аби я сказала все, як є. Не «тато сидить на хмарці», а правду, хоч вона й нестерпна. Донечка відреагувала досить спокійно, очевидно, що вона давно здогадалась. Запитала лиш, чи він загинув разом із Владиком, сказала, що знала про це. А потім почались довгі вечори сліз…
Альона щиро каже, що її дітки ставлять настільки недитячі запитання, що знаходити на них відповіді щоразу важче…
— Дуже хотілося б, аби донечки розпитували мене про нові мультики чи ляльки. Натомість вони питають: «А чому саме нашого тата вбили? А чому саме він туди полетів? А чи зможемо ми в майбутньому зустріти нового дядька, який би нам допомагав?». Відповідаю, що мені болить, що я кохаю татка, але такі розмови це важко… Ледь не щодня доводиться стикатися з неймовірно болючими ситуаціями. В садочку діток зустрічають татусі, граються на майданчиках, моя ж малеча потім плаче вночі, каже, як хоче обійняти татка… Або ж банально хтось нахамить у супермаркеті, а доця потім запитує: «А як ти нас захистиш, ти ж сама маленька й дівчинка?». Та з іншого боку — я неймовірно щаслива, що маю двох донечок, які так схожі на Сашка, що зовнішністю, що характером, кожна по-своєму. Обидві такі ж уперті та наполегливі, доб’ються всього, чого забажають. Хочеться, аби вони виросли такими ж добрими, як Сашко, попри те, що в ранньому віці їм довелося побачити всю несправедливість та жорстокість дорослого світу.
Дружина Олександра пояснює, що порятунок знаходить у роботі. Завантажує себе настільки, аби часу не вистачало згадати, як страшенно болить. Ділиться: це єдина можливість, аби не накривало думками…
— Коли ж вільний час знаходиться, сідаю в авто й катаюсь. Ми раніше робили так із Сашком. Дітки в машині засинали, а ми могли спокійно поговорити чи просто помовчати, послухати музику… Донька часом каже: «Поїхали кудись, я засну, а ти будеш за кермом…». Окрім діток, доглядаю ще й за апельсинчиком, який ми посадили за кілька годин до вторгнення. Це дуже символічна для мене рослина й дуже дорога. Схоже, апельсин єдиний, хто від війни не постраждав…
P.S. Після загибелі чоловіка Альона створила петицію на сайті Президента України, яка набрала 25 тисяч голосів. Тепер родина, друзі та побратими чекають нагородження Олександра Чуйка званням Героя України. Усі в один голос кажуть, що він його точно заслужив.
