Йдеться вже не просто про окремі пожежі на нафтопереробних заводах (НПЗ), а про послідовне виведення з ладу виробничих потужностей, порушення…
Підбиття підсумків другого туру президентських виборів у Туреччині, перемогу на яких здобув Реджеп Таїп Ердоган, припало на день, який назавжди закарбувався у пам’яті людства — 29 травня. 570 років тому, саме 29 травня 1453 року під ударами війська турків-османів, з падінням своєї столиці міста Константинополь, припинила існування Візантійська імперія.
Щороку 29 травня в сучасному турецькому Стамбулі урочисто святкують День здобуття Константинополя. Цю подію турки вважають радісним моментом набуття нової батьківщини. Нинішній президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган ще 20 років тому, перебуваючи на посаді прем’єр-міністра, назвав час християнських імператорів Візантії «темним розділом» історії. На його думку, після завоювання Константинополя османами настала «доба Просвітництва». Зовсім інакше сприймають загибель Візантійської імперії у християнській Європі, для якої падіння Константинополя стало однією з найболючіших поразок і, водночас, символом мужності захисників, готових до останнього боронити свою країну від загарбників.
Вирішальний штурм мурів візантійської столиці османи розпочали вдосвіта 29 травня 1453 року. Після понад півторамісячної виснажливої облоги з регулярними артилерійськими бомбардуваннями міста і численними кривавими боями він став для оборонців столиці нездоланним. Попри те, що спочатку перевага була на боці візантійців-ромеїв, їхні сили швидко танули, натомість османи кидали в бій свіжі резерви. Замість башибузуків — іррегулярної легкої піхоти — османський султан Мехмед ІІ кинув у бій свої найкращі частини. Спочатку — це бували панцирні загони анатолійських турків, а потім яничари. Османський правитель особисто довів їхню колону до заваленого купами трупів рову перед мурами міста, надихаючи бійців на штурм.
Важким ударом для захисників стала загибель Джованні Джустініані з бойовим позивним «Лонго» — італійського кондотьєра з Генуї, якому візантійський імператор Константин ХІ довірив загальне командування обороною столиці. Важкопораненого Джустініані переправили на човні до Галати — заснованого генуезькими колоністам північного передмістя Константинополя, де він незабаром помер. На якийсь момент керування боєм було втрачене, італійці, залишившись без ватажка, розгубилися і почали залишати бойові позиції. Паніка посилилася, коли поширилась чутка, що буцімто Джустініані втік, покинувши бійців напризволяще. Це похитнуло бойовий дух захисників міста, й саме в цей момент султан кинув у прорив своїх найкращих воїнів.
Зрештою один з турецьких солдатів на ім’я Хасан — воїн надзвичайно великого зросту — увірвався на чолі невеликого загону з трьох десятків бійців на стіни напівзруйнованого міста і підняв над вежею св. Романа на північно-західній околиці столиці зелений мусульманський стяг. І хоча половина групи прориву була тут же знищена ударом величезного каменю, решта спромоглася втримати плацдарм і дати можливість ввести сюди додаткові сили. Подолавши стіни й вигукуючи «Місто наше!», османи увірвалися до Константинополя.
Після захоплення фортечних мурів битва продовжилась у самому місті — на площах, вулицях та в будинках столиці. Особливо жорстокими стали бої в міських кварталах поблизу гавані. Імператор Костянтин XI особисто зі жменькою сміливців кинувся в гущавину битви біля воріт захопленої ворогом вежі св. Романа. Згідно з легендою, перед смертю Василевс вигукнув: «Чи є тут християнин, щоб зняти мою голову?», після чого, не впізнаний турками, був зарубаний ударами у спину та в обличчя. Василевс загинув як простий солдат із мечем у руках, розділивши долю своїх співвітчизників і не зганьбивши ім’я останнього царя ромеїв боягузтвом. Після бою порубане тіло Костянтина XI виявили серед купи мертвих і впізнали лише за пурпуровими поножами та сандаліями із золотими орлами. Відрізану голову останнього Василевса ромеїв османи виставили на іподромі, а тіло за наказом султана поховали з імператорськими почестями на одній із міських площ.
Три дні і три ночі тривав жахливий погром стародавньої християнської столиці — Мехмед II віддав її на поталу і грабунок своїм воїнам, заявивши, що не шукає собі жодної іншої здобичі, крім будівель та стін міста. Рештки ромейського війська переможці стратили, тисячі мирних мешканців столиці убили, десятки тисяч — захопили у полон і продали в рабство.
За легендою, на знак своєї перемоги над християнами Мехмед II Фатіх («Завойовник») на білому арабському скакуні в’їхав до храму Святої Софії. Вражений його красою та величчю, він наказав перетворити величезну будівлю на мечеть, яка до сьогодні прикрашає стародавнє місто. З чотирьох боків від храму Святої Софії височіють чотири мінарети, які ніби охоронці стережуть величну полонянку.
Розграбування Константинополя було неймовірним, причому те, що не становило для османів цінності, безжально винищувалося. Дерев’яні ікони рубали на шматки і спалювали в багаттях, на яких завойовники варили собі юшку. Численні книги палили, розривали і втоптували в багнюку. За один золотий можна було купити десятки книг, абсолютно непотрібних завойовникам. Як свідчить візантійський історик Михаїл Дука, колосальну кількість книг, завантаживши на вози, вивезли з міста і розпорошили по багатьох країнах Заходу і Сходу.
Захоплення османами «граду Константина» підсумувало фінал довгої агонії Візантійської імперії. Відтоді гордий і величний Другий Рим став столицею держави Османа, отримавши нову назву — Стамбул або Істанбул. Ця назва походить від спотвореного грецького «εἰς τὴν Πόλιν» — «в місто» або «до міста». Так ромеї відповідали на питання турків про дорогу до столиці імперії.
Велична трагедія на берегах Босфору справила на сучасників не менш сильне враження, ніж падіння стародавнього Риму. Всі відчули, чим були для них Візантія, об стіни якої розбилися численні армії жорстоких завойовників. Османська загроза на століття стала однією з найбільших небезпек для християнської Європи, назавжди змінивши її історію.
Водночас мужня оборона Константинополя назавжди стала всесвітньо відомим символом мужності й незламності, не менш значущим, ніж знаменита історія 300 спартанців — захисників Термопіл. До нього звертаються під час лихоліть захисники Вітчизни, розуміючи, що честь дорожча за життя, а загибель за батьківщину не буває марною — вона назавжди збережеться у пам’яті нащадків, надихаючи тих, хто йде услід, підхопити й утримати прапор боротьби.
