Коли українські офіцери вирушали до Місії ООН зі спостереження в Грузії наприкінці 1990-х років, вони навряд чи могли уявити, що…
До позицій одного з батальйонів Харківської окремої бригади ТрО їдемо знищеними російською ордою українськими селами. Ще понад рік тому вони квітнули та процвітали, були сповнені життя. Тепер ці населені пункти — спустошені та безлюдні. І лише гніздо лелек, які прилетіли на плодючі слобожанські землі, аби вивести нащадків, свідчить про те, що життя триває навіть тут — у випаленому московитами українському селі.
Щойно ми прибуваємо до хлопців на позиції, лунає команда «В укриття» — над нами з’явилася ворожа «пташка».
Сидячи в бліндажі, знайомимося з українськими захисниками. У цьому військовому колективі зібралися різні люди — професійні військові, колишні айтівці, викладачі… Але всі вони поєднані єдиною метою — відбити будь-які спроби окупантів повернутися з війною на українські землі, звідки вони поспіхом відступили під натиском Сил оборони та безпеки восени минулого року під час контрнаступальної операції.
Воїни розповідають, що диверсійно-розвідувальні групи окупантів час від часу «промацують» оборону українських захисників. Але всі їхні атаки залишаються безрезультатними.
Ось і зараз, поки хтось спілкується з нами, відпочиває або займається господарчими справами, на спостережниках пильно чергують воїни. Їхні погляди, вся увага та зброя направлені в бік ворога.
— Бачимо пересування військової техніки з ворожого боку. Частіше це відбувається вночі. Спостерігаємо виліт ракет, якими загарбники б’ють по Харківщині та яким так радіють жителі московії. Як і всі українці, віримо у фаховість наших воїнів ППО, — розповідає військовослужбовець ТрО на псевдо «Матвій».
Поки спілкуємося з бійцями, як свідчення гостинності нам пропонують каву — не розчинну, а заварну: ароматну, зроблену з любов’ю… І дуже солодку. Воїн з позивним «Історик», який сьогодні виконує обов’язки чергового по їдальні, сміється, що на фронті всі звикли до великої кількості цукру в раціоні. Каже, що через хронічний недосип та постійний стрес організм намагається у такий спосіб наповнитися енергією.
— Крім різних солодощів, тут, на фронті, великим попитом користується сало та хлібобулочні вироби. Якщо хтось захоче перекусити, наша їдальня в постійному доступі для кожного воїна цілодобово. Для повноцінного харчування сюди, на позиції, налагоджений постійний підвіз їжі. Словом, не голодуємо! — усміхається військовий.
Взагалі, що відразу впадає в очі — на позиціях ВОПу панують військовий порядок і чистота. Жодної недбало кинутої обгортки від цукерки, пачки від сигарет чи шматка паперу, у бліндажі — акуратно застелені ліжка та розвішані на стінах речі…
Помічаю, що періодично поміж воїнами снує трикольорова кішка. Хлопці розповідають, що не мали уяви, як вона дійшла до позиції, що перебуває далеко за межами населеного пункту. Але згодом все стало ясно — тварина шукала прихисток, аби привести потомство. Тут, за дерев’яною стіною криївки, в теплі та безпеці, вона дала життя шістьом кошенятам, яких згодом, щойно ті підросли, розібрали наші захисники з різних позицій. А кішка на ім’я… Кішка, так і залишилася на позиціях. Бійці розповідають, що, швидше за все, вона не знала, що таке людська любов, або була налякана обстрілами, оскільки на початку їхнього знайомства не сприймала ані людських обіймів, ані ласощів, якими її пригощали. Згодом бійці завоювали її довіру. І як вдячність — Кішка відловлює польових мишей, яких до її появи в окопах було чимало.
— Ну коли вже мова зайшла про наших «домашніх улюбленців», хочемо показати вам нашого Мавіка, але, щоб з ним познайомитися, треба дійти на іншу позицію, — усміхається Матвій.
Рушаємо до іншого «спостережника» через поле, побите російськими снарядами. Трохи стає не по собі, оскільки місцевість може проглядатися ворогами. Але наша невеличка подорож завершується вдало…
Мавіком виявився молодий ворон, якого підібрали воїни, коли він випав із гнізда. Нині він досяг розмірів невеликої курки, хоча дзьоб ще зберігає свою «жовторотість». Він незграбно сідає на плече Матвія та голосно вимагає смаколика.
Хлопці розповідають, що не віддали птаха орнітологам, бо хочуть, щоб він виріс в умовах, наближених до природніх, а потім полетів у вільне життя. Вночі птах мешкає з «побратимами» в бліндажі, а вдень перебуває поряд з кимось із бійців.
На попередню позицію повертаємося під канонади — рашисти б’ють по сусідньому ВОПу, що в кількох кілометрах від нас. Впадає в око те, як змінюється настрій бійців: попри зовнішній спокій, в очах спостерігається тривожність — як там побратими, чи всі живі? За отриманою інформацією, цього разу все обійшлося, тому рушаємо у зворотний шлях із легким серцем. На прощання обіймаємося з кожним новим знайомим — за чотири години, проведеними на ВОПі, частка душі залишається тут, поряд з українськими захисниками, які щоденно бережуть спокій українців ціною власного здоров’я та життя…
Фото автора. Відео Руслани Богдан
