У 2002-му — в Берліні. У 2003-му — в Барселоні. У 2004-му — в Афінах. У 2008-му — в Пекіні. У 2012-му — в Лондоні. Його суперники — найсильніші плавці планети. Його арена — олімпійські басейни й відкриті…
19 травня 2022-го Ігор Хмара традиційно розпочав із дзвінка коханій.
— Як дітки? Застуда відступає? Відставити хвилюватись! Подумаєш, черговий політ, скільки вже їх було… Впораємось! Чекай, дзвонять, скоро перенаберу!
Бойових польотів на рахунку Ігоря на той час вже і справді було чимало — не одну ворожу колону розбомбив. Київщина, Харківщина, Херсонщина, Донеччина… Вже в перші дні вторгнення, коли запевняв дружину, що перебуває в укритті, пілот-бомбардувальник нищив колони «кадирівців» під Гостомелем…
Та й летів Хмара цього разу з найкращим другом, Іллею Негарем, з яким більше як 10 років тісно товаришували, літали, і тепер разом наближали перемогу… Злагоджені, дружні, без слів розуміли один одного…. Тож Світлана довго намагалась відганяти погані думки, та від почутого раз за разом «абонент поза зоною» сльози самі котилися градом…
Коли додому постукав командир, жінка запевнила: «Я вже і так все знаю», й зачинила двері… Командир відчинив їх знову… Розповів про успішно виконане екіпажем завдання в небі над Бахмутом, про знищення чергової ворожої колони, наголосив, що Ігор — герой, що до останнього боровся і захищав країну… «Я знаю», — повторила…
За мить міцно обіймала хлопчиків і казала: «Наш тато віддав своє життя, аби ми жили щасливо… Він — найкращий»… «Ми знаємо, мамо», — скажуть дітки… А потім вийдуть на балкон, дивитимуться в небо і плакатимуть… Моментально подорослішавши на багато років…
19 травня 2023… Пройшов рік від дня загибелі Ігоря Хмари. Дружина відверто каже: «Це був украй важкий рік. Я не вмію бути щасливою без свого Хмари. І навряд чи всі наступні роки будуть позитивнішими».
— Ми звикли, що тато у відрядженнях. АТО, ООС, польоти, тренування… Ми звикли чекати… Тому й зараз чекаємо, тільки тепер невідомо чого… Тримаюсь заради діток, бо знаю, що Ігор би мені не пробачив, якби я опустила руки. Але дуже важко…
Дружина розповіла, що вони познайомились ще зовсім юними. Вона прийшла в підрозділ одразу після школи, влаштувалась на роботу в їдальню, Ігор — трішки згодом, закінчивши навчання в ХНУПСі.
— Молодий, красивий, льотчик… Як можна було в нього не закохатись? Та й він прийшов на вечерю, подивився мені в очі, і більше очей із мене не зводив. Наступного року ми одружились. Ми дуже щасливо жили. І це не просто красиві слова, це дійсно так. Ігор жодного разу не образив, був оптимістом по життю… Я захоплювалась чоловіком, його службою. Він же казав: «Вибач, але коли я в небі, то навіть про тебе забуваю…». Постійно хотів літати. Мабуть, як і більшість колег. Читав авіаційні книги, вивчав різні літаки, мріяв, що наші пілоти пересядуть на сучаснішу техніку, що колись увесь світ дізнається, які вони насправді профі…
Світлана згадує, як чоловік останні роки постійно пропадав на аеродромі, полігонах, у відрядження і все попереджав — буде війна. Але вони одразу домовились, що вона з дітками виїжджати не буде.
— Як я могла його покинути в такий непростий час? Він же у будь-яку мить міг забігти додому, де ми його обіймемо й підтримаємо. Це було важливо, як для нас, так і для Ігоря. Хоча, відверто кажучи, перших кілька тижнів я його взагалі не бачила. Льотчики працювали в режимі нон-стоп… Коли мій Хмара забіг додому, я його навіть не впізнала. Втомлений, змучений, але одночасно — впевнений у перемозі… З кожним разом він дедалі більше змінювався. Воно й зрозуміло: кожен політ — це шалений ризик. А ще — втрата друзів та побратимів. За увесь час війни він не зронив і сльозинки, все тримав у собі, казав, будемо оплакувати після перемоги… А вона — ось-ось, ще трішки… Я боялась завантажувати Ігоря побутовими проблемами, просто гуляли якусь годинку, коли в нього випадала така нагода. Після того, як побачив, що рашисти зробили на Київщині, переконував, що до останнього подиху їх знищуватиме. Так, власне, і зробив…
Сьогодні Світлана ще сильніше помічає, наскільки сини схожі на батька. Такі ж чесні та справедливі. Старший Максим у свої 14 став для матері та брата надійним плечем. Молодший Ілля вже все знає про літаки, читає авіаційну літературу… «Від долі не втечеш», тільки знизує плечима Світлана…
— Мати Ігоря розповідала, як ще в садочку вихователі жартували, коли той усе вдивлявся в небо. Питали: «Що, Хмара, хмаринки у небі шукаєш?» А дитя на те серйозно відповідало: «Я льотчиком буду, льотчиком!». Сказав і зробив… Став одним із найкращих льотчиків підрозділу…
У березні 2022 року Ігоря Хмару нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. За два місяці посмертно орденом Богдана Хмельницького — ІІІ ступеня.
