Доброволець 57-ї бригади Олександр Роменський — один із тих, хто пройшов фронт, поранення, реабілітацію і нині шукає рівновагу між болем,…
…Ця дівчина вразила мене своєю щирістю. Є такі люди, під час спілкування з якими відразу відчуваєш, що перед тобою свій. Без фальші, напускного пафосу та понтів. Враження, що ви знайомі вже багато років, і просто зустрілися після тривалого відрядження.
Саме така вона — бойовий медик «Магура», старший фельдшер медичного пункту батальйону однієї з бригад.
У такому вже далекому цивільному житті Ольга (саме так звуть нашу героїню) любляча мати двох чудових діточок. Ще після школи вирішила йти шляхом батька і вступила до Могилів-Подільського медичного фахового коледжу. Коли Оля була на випускному курсі, в неї народився синочок, і, за її словами, медичній кар’єрі завадив вимушений перехід у «родинно-будівельні війська». За чотири роки на світ з’явилася донечка, і здавалося, на медицині остаточно поставлено крапку.
А потім був 2014 рік, анексія Криму, початок АТО та інші події російсько-української війни. Ольга почала волонтерити, за можливості допомагала військовим усім необхідним. Поступово коло її спілкування змінилося, і в ньому вже переважали військові та волонтери. Тобто ті хто, жив війною та на війні. Так і для Ольги мимоволі війна стала сумним атрибутом її життя.
— Зрозуміло, що можна було зайняти «позицію страуса», відгородитися від реальності сімейними потребами, як робили багато моїх уже колишніх знайомих, але спілкуючись з «атовцями», я розуміла, що ця війна надовго. І дебільна сусідня країна, під назвою росія, не залишить нас у спокої, — говорить «Магура».
Тому Оля почала відвідувати курси з тактичної медицини. Тут неабияк допомагали знання, здобуті в медичному коледжі, хоча, звісно, до всього підготуватися неможливо.
З початком широкомасштабного вторгнення Ольга відразу почала «штурмувати» місцевий територіальний центр комплектування та соціальної підтримки. Врешті-решт отримала направлення в місцевий батальйон територіальної оборони на посаду бойового медика взводу.
Вона з усмішкою згадує своє перше знайомство з командиром роти, який, побачивши її, охопив голову руками і запитав: «Що мені з тобою роботи? Навіщо мені дівчину прислали?»
Кілька місяців Оля своєю наполегливою працею доводила командиру та співслужбовцям, що вона така сама «бойова одиниця», без якої їм не впоратися. Але командир був невблаганний. Коли їхній батальйон вибув на Схід до місця бойових дій, Ольгу залишили в ППД. Та «Магура» не опустила руки і врешті-решт досягла свого.
«Цей псевдонім пішов зі мною на фронт»
«Ти маєш характер!» — сказав той самий командир, коли давав їй дозвіл на виїзд. Незабаром вона приєдналася до побратимів і брала участь у звільненні Харківщини. Там за нею остаточно закріпився позивний «Магура».
— Мені подобається наша язичницька історія. Магура — це донька Перуна, жінка-воїн з крилами птаха, яка рятувала воїнів на полі бою, а тих, кого врятувати вже було неможливо, відправляла своїм поцілунком до Вальгалли. Мене так називали ще в цивільному житті. Цей псевдонім пішов зі мною на фронт, — говорить Ольга.
І почалися фронтові будні. Численні евакуації, надання першої медичної допомоги, коли важлива кожна секунда, лише загартували дівчину і додали впевненості у правильності обраного шляху.
«Дайте мені тих та тих таблеток. А ці рожевенькі я ще не їла»
— Коли заходили в щойно звільнені села, — згадує Ольга, — в більшості випадків я була чи не єдиною жінкою і єдиним медиком. Тому роботи мені завжди вистачало. Багатьом місцевим потрібно було надати медичну допомогу, з кимось просто потрібно було поговорити.
З усмішкою Оля згадує наших українських бабусь, яких, здається, не змінить навіть війна.
— Бабуськи дуже любили приходити до мене. Майже щодня я чула: «Дайте мені тих та тих таблеток. А ці рожевенькі я ще не їла». А ще вони завжди хотіли набрати ліків на майбутнє, — розповідає Оля.
Її діалоги з місцевими були приблизно такими:
— Мені треба таблетки для куми і для сусідки. А ще таблетки від діабету…
— У вас діабет?
— Ні, але це треба для подружки. Вона за місяць збирається сюди приїхати, тому мені потрібні…
Людей можна зрозуміти. Місяці, які вони провели в окупації, наклали свій відбиток на людську свідомість.
Звісно, були й випадки, коли в буквальному сенсі доводилося рятувати життя. Наприклад, Оля згадує місцевого чоловіка, у якого була поламана рука. Під час окупації йому не надавали допомоги, тому все це вилилося в нарив та деформацію суглоба. Ольга «проколола» його антибіотиком, але чоловікові не легшало. Тому за погодженням командира вона евакуювала чоловіка до Харкова.
«Я відразу відчула її біль, вирішила будь-що допомогти цій дівчині»
— На все життя я запам’ятала двадцятирічну дівчину, у якої було двоє діточок — 2 років та 9 місяців. До того ж вона була ще й вагітна. Сама сирота, а її чоловік активно співпрацював з окупантами, тому був затриманий нашими відповідними службами. Вагітність цієї жінки була досить проблемною, навіть виникала загроза втрати дитини. Командир дозволив евакуювати жінку з дітьми до Харкова, — розповідає Оля.
Ольга розуміла, що цій молодій матері немає ані куди їхати, ані куди повертатися.
— Двоє малих дітей, третім вагітна. Одна без родичів та, по суті, без чоловіка, адже те «залите оковитою непорозуміння» навряд чи можна вважати за чоловіка. Я сама мати, тому відразу відчула її біль, вирішила будь-що допомогти цій дівчині, — говорить Оля.
Тут сталися у пригоді старі волонтерські зв’язки. Майже всі питання були вирішені дорогою в телефонному режимі. Тому коли під’їжджали до Харкова, на родину вже чекала квартира з відповідними умовами для нормального проживання.
«Усе добре, мене ніхто не вкраде»
Під час спілкування з Ольгою я весь час ловив на собі уважні й дещо недовірливі погляди її побратимів. І тільки-но вирішив запитати, як до неї ставляться у батальйоні, як до нас рішучою ходою направився кремезний чоловік.
— Усе добре, мене ніхто не вкраде, — з усмішкою відповіла Оля чоловікові, і я зрозумів, що моє запитання буде недоречним.
За словами «Магури», вони всі зріднилися і перетворилися в робочий ланцюжок, на кшталт ДНК.
— Ми розуміємо один одного з одного погляду. Це дуже важливо: і коли треба виконувати завдання, і коли комусь треба виговоритись, і коли комусь необхідно помовчати, — розповідає Ольга.
«Завжди „підгризаю“ себе, що могла б зробити більше…»
Тому, за словами «Магури», найважчим є той момент, коли серед поранених потрібно обрати, кому першому надавати допомогу, адже в бойових умовах саме від правильності вибору залежить життя побратимів.
— Найважче — це сортування поранених, коли потрібно зрозуміти хто «чорний», «червоний», «жовтий» чи «зелений». І від твого рішення залежить, чи не стане «червоний» «чорним». Звісно, хочеться врятувати всіх. Тому завжди «підгризаю» себе, що могла б зробити більше.., — ділиться наболілим «Магура».
Саме тому поки її батальйон перебуває на відновленні, Ольга чотири рази на тиждень проводить підготовку бійців з тактичної медицини. На тверде переконання медикині, кожен з воїнів повинен мати навики бойового медика. І хлопці в батальйоні з розумінням ставляться до Ольгиних занять, адже від цього в бою залежатиме їхнє життя.
— Для себе я остаточно зрозуміла, що армія — це колективна відповідальність. Тут ти не відповідаєш лише за своє життя. Або ти розумієш рівень цієї відповідальності і робиш усе можливе, щоб нікого не підвести, або тобі немає що тут робити, — зазначила Ольга.
«Для мене дуже важливо, щоб мої діти розуміли мене»
Не втримався, щоб не запитати Олю, про ставлення її діток до професії мами.
— Для мене було дуже важливим, щоб мої діти зрозуміли мене. Так ми дуже сумуємо один за одним, але вони мною дуже пишаються і, головне, розуміють, що я тут для того, щоб вони в майбутньому не опинилися на моєму місці. Хоча і син, і донька вже бачать себе в майбутньому в медицині, і це неабияк надихає, — говорить Ольга.
Звісно, найщемливішими є миті розставання.
— Коли ми прощаємося, я кожного разу обіцяю їм, що незабаром повернуся. І кожного разу розумію, що трохи їх обманюю, адже не можу гарантувати своє повернення. Але знаю, що на мене чекають, тому маю зробити все можливе для того, щоб повернутися, — помітно хвилюючись, розповідає Оля.
«Своє майбутнє пов’язую з військом»
Щоб завершити нашу розмову на мажорній ноті, поцікавився у Ольги, що вона робитимемо після нашої перемоги.
— Житиму! Просто житиму на повну! — усміхаючись, відповіла вона.
Своє майбутнє Ольга бачить в армії. Ще не визначилася, який це буде формат служби, але впевнена, що розвивати тактичну медицину потрібно і необхідно.
— На моє переконання, у кожному місті мають бути відповідні курсу з тактичною медицини для цивільних. Важливо, щоб до них залучалися й школярі. Всі мають розуміти, що відбувається, і що вони мають робити в екстрених випадках. У нас на сході такий «сусід», що по-іншому нам не можна, — впевнена Ольга.
Фото автора та архіву «Магури»
