Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
росія принесла українцям чимало горя і випробувань. А скільки ще буде. І саме це знання, що ворог сам не зупиниться і його можна зупинити лише нашими зусиллями, мобілізує усіх українців на боротьбу.
Ця історія про Андрія — воїна окремої механізованої бригади імені короля Данила. Нині чоловік у тилу: перебуває на лікуванні, адже дістав важке осколкове поранення голови і тепер відновлює зір. Користуючись нагодою, кореспондент АрміяІnform почув історію боротьби цього мужнього солдата.
«Андрію, що це за такі гучні звуки на вулиці, ніби щось величезне впало на землю?», — Люба, дружина воїна, пригадує власну репліку, яку вона вигукнула про близькі прильоти ворожих ракет зранку 24 лютого 2022 року. Лише згодом стало відомо, що російська ракета влучила по одному з військових об’єктів, що неподалік від їхнього села.
— Першою справою, коли стало відомо про підлий напад рашистів на Україну, я зателефонував синам. Молодший Дмитро — вихованець Львівського військового ліцею імені Героїв Крут, а старший — Павло — військовослужбовець строкової служби в лавах ЗСУ. Тому це мене найбільше хвилювало, де і як мої діти, — розповідає український захисник Андрій.
Він пригадує, що в перші дні дружина запропонувала запастися продуктами і всім необхідним на перший час. Але в голові Андрія були інші думки: як йому знову повернутися у військовий колектив. Адже має реальний бойовий досвід. У складі добровольчого батальйону воював у 2014–2016 роках на Донеччині проти російських загарбників. Зокрема, брав участь у Дебальцевських подіях взимку 2015 року. Згодом — демобілізація та повернення до мирного життя.
З початком широкомасштабного вторгнення, Андрій не очікуючи виклику до місцевого терцентру комплектування та соцпідтримки, зібрав найнеобхідніші речі та вирушив туди сам.
— Які там черги були — годі згадувати. Я це кажу без перебільшень, адже сам провів дві доби в тих стінах. У черзі — жодних конфліктів чи гиркань один на одного. Бо ж знаєте, як то буває, коли багато чоловіків у черзі стоїть, а тут — напружена тиша. Хтось там між собою балакає. В усіх погляди суворі, желваками на обличчі грають. Коли я увійшов до кабінету, відразу попросився в нашу механізовану бригаду, адже там вже проходили військову службу мої побратими з часів проведення АТО, — розповідає український воїн.
Після злагодження на полігоні підрозділ, в якому служив Андрій, вирушив на Луганщину.
— рашисти за будь-яку ціну хотіли нас витіснити. Вони не шкодували ні живу силу, ні техніку, ні боєприпаси. Але це все було марним. Кожної ночі росіяни використовували фосфорні боєприпаси. Для всіх ніч переставала бути темною порою доби. Складалось враження, що це вулиці Лас-Вегаса. Тільки не гостинного і веселого, а вбивчого і страшного, — каже воїн.
Зі слів Андрія, окупанти вели себе спочатку нахабно. Їхня авіація могла літати над головами українських воїнів вважаючи, що жодних наслідків не може бути. Але, як кажуть: не так сталось, як гадалось…
— Таке нахабство тривало недовго. Пам’ятаю, як пара рашистських «вертушок» виконувала пуск некерованих ракет і раптом — одному з них у хвостову частину влучила ракета нашого ПЗРК. Ворожий вертоліт почало крутити і він каменем впав додолу. Горить, вибухає. А інший, відстрілюючи теплові ракети, прожогом розвернувся і втік за лінію горизонту, — розповідає український захисник.
А на початку квітня Андрій дістав важке осколкове поранення голови. Нині проходить курс лікування та відновлення зору. Переніс декілька складних операцій.
— Мені зателефонували з військової частини чоловіка і повідомили, що Андрій дістав важке поранення і перебуває у військовому шпиталі у Дніпрі. Уже наступного дня я була в нього в палаті, — розповідає дружина воїна. — Було важко, особливо в перші місяці після поранення. Але, знаючи Андрія, вірила — він впорається. Наша родина дуже рада, що в нього стільки оптимізму. Завжди каже, що все буде добре. А ще каже, що йому пощастило, бо в хлопців бувають і важчі поранення. Сумним стає лише тоді, коли пригадує побратимів, які за Україну віддали свої життя. Особливо випадок, як на його руках помер молодий 23-річний хлопець.
До Андрія часто телефонують друзі, побратими, односельчани, які також воюють. І він завжди каже: «Переможемо!». А своїм синам завжди повторює, що вони повинні захищати свою родину, свою Батьківщину.
Фото з особистого архіву військовослужбовця
