Сьогодні він навчається на оператора БПЛА у 37-й окремій бригаді морської піхоти. Про свій шлях від бойового медика до оператора БПЛА, причини самовільного залишення…
9 травня за радянщини, та й досі в сучасній росії, святкувався із величезною помпою, під салюти й бравурні промови із тисяч трибун. Але реальне відношення з боку кремлівської влади до тих, хто здобував цю перемогу, яскраво демонструє хоч би таке. У післявоєнні роки за наказом сталіна з москви, Києва та інших великих міст колишнього срср були вислані тисячі фронтовиків-інвалідів, які, на думку кремлівського тирана, «своїм виглядом ганьбили радянську владу»….
«З орденами і в недоносках…»
… путінська росія продовжує жити міфами, створеними за часів радянського союзу. Одним з найбільш розповсюджених і розтиражованих є міф про щасливе і заможне життя фронтовиків-інвалідів Другої світової війни. І це не дивно: їх практично не залишилося. Отже, немає кому пригадати і розповісти сьогоднішнім росіянам про їхнє «щасливе» життя. Проте залишилося чимало їхніх синів і онуків, які не лише чули від батьків і дідів всю правду про ті часи, а й бачили ті реалії, в яких вони жили, є чимало спогадів і самих ветеранів війни, які до нас дійшли.
Наприклад, у книзі Валерія Фефелова «В срср інвалідів немає…» — росіянина, який захищав нещасних і в середині 70-х був висланий з радянського союзу як «антирадянщик», йдеться про наступне.
«Хто з нас жив у росії після війни, міг бачити покалічених війною в латаних недоносках, часто з орденами і медалями, приречених тепер на убогість, напівголодних. Ці безхатьки просили милостиню в тих, кому завоювали мир. І враз їх не стало, вулиці були очищені від них, і мало хто замислювався, куди вони щезли. Розповідали, що сталін, якось проїжджаючи післявоєнною москвою, висловив невдоволення великою кількістю інвалідів на вулицях, мовляв, одним своїм виглядом псують обличчя столиці. Челядь зрозуміла хід думок „вождя народів“, і буквально через кілька днів почалася „зачистка“ великих міст від інвалідів».
Сьогодні провладні політики московії, кремлівські пропагандисти вважають цю книгу «злісним наклепом на державу, яка перемогла нацизм, врятувавши весь світ». Ну що тут скажеш? По-перше, з гітлерівською Німеччиною воювали не одні росіяни. Ну а щодо наклепу, наведемо висловлювання маршала Василя Чуйкова, якого важко запідозрити в антирадянщині. Вже у 60-ті роки, напередодні святкування дня Перемоги, він у розмові з письменником-фронтовиком Костянтином Сімоновим, сказав: «Сталін вчинив багато злочинів, але одного не пробачу йому ніколи: за його наказом у москві відловлювали, як собак, інвалідів-фронтовиків і запроторювали дідько знає куди. Я — маршал, герой радянського союзу, не зумів жодного з них відстояти: сталін пригрозив мені, мовляв, будеш захищати їх, то й сам опинишся там, де вони…
Куди ж відправляли вчорашніх переможців, які проливали кров і за рідну землю, і за вусатого дідька? Та просто у безлюдні райони «матушки—росії», яких там вистачає. Наприклад, острів Валаам на Ладозькому озері. Тут був заснований «будинок-інтернат для ветеранів великої вітчизняної війни». Як зазначалося в офіційному повідомленні, згідно з розпорядженням верховної ради карелії. Насправді ж про його створення ухвалювали не в петрозаводську, а в москві. На найвищому рівні.
Про ситуацію з фронтовиками-інвалідами російський журналіст М. Никаноров розповідає так: «У післявоєнні роки радянські міста були переповнені людьми, яким пощастило вижити на фронті, але які втратили в боях за Батьківщину руки й ноги. Саморобні візки, на яких снували між ногами перехожих людські обрубки, милиці й протези героїв війни, псували картину світлого соціалістичного сьогодні. І ось одного разу радянські громадяни прокинулися і не почули звичного гуркоту візків і скрипу протезів. Інваліди відразу були видалені з міст. Одним із місць їхнього заслання і став острів Валаам. Власне кажучи, події ці відомі, записані в аннали історії, а значить, «що було — те загуло».
А ось як описує життя-буття інвалідів на Валаамі у книзі «Валаамський зошит» інший росіянин — письменник Євген Кузнецов: «Категорично заборонялося не лише водити туди групи екскурсантів, а й показувати дорогу до табору. Але ті, хто все ж потрапляв туди, був шокований побаченим. Особливо страшно було зустріти літніх жінок, які втратили чоловіків і, отримавши не „похоронку“, а повідомлення „пропав безвісти“, здійснювали паломництва по таких місцях, намагаючись відшукати своїх чоловіків, синів, братів. Адміністрація всіляко проганяла їх, мовляв, це ж режимна установа».
Один з екскурсоводів, який на початку 60-х працював на острові Валаамі так згадував про будинок-інтернат і його мешканців: «Обкрадали цих людей усі, хто тільки міг. А коли ми з хлопцями, отримавши зарплатню, приходили в селище і купували пляшок десять горілки, що тут починалося! На колясках, „каталках“, тобто дошках з чотирма шарикопідшипниковими коліщатками, на милицях радісно спішили назустріч нам вчорашні фронтовики…»
Роки правління микити хрущова деякі історики називають періодом відлиги, а 1964–1982 роки, коли при владі був леонід брежнєв, «золотим часом для фронтовиків». Дійсно, при хрущові вийшли з концтаборів сотні тисяч «ворогів народу», а за брежнєва життя старих солдатів дещо покращилось. Але ні «відлига», ні «золотий час» тих, хто перебував на Валаамі та в інших подібних місцях, не торкнулися: табір проіснував після смерті сталіна ще майже 30 років.
«Ці фронтовики-жебраки ганьблять нашу владу…»
Станом на 1 лютого 1946 року в Українській РСР проживали близько 500 тисяч інвалідів війни. Тисячі з них втратили на фронті руки, ноги, осліпли, дістали інші тяжкі ушкодження. І влада заборонила писати про них в газетах, друкувати їхні світлини. Заступник наркома з держбезпеки Богдан Кобулов ще у січні 1945 року наказав офіцерам держбезпеки вилучати їх.
«мвс срср доповідає, що все ще продовжує існувати таке явище, як жебрацтво. Органами міліції було затримано інвалідів-безхатьків: у 2-му півріччі 1951 року — 107 766 осіб, у 1952-му — 156 817, у 1953-му — 182 342. Серед затриманих понад 70 відсотків є інвалідами війни. Вони ганьблять нашу радянську владу. Багато жебраків відмовляються від направлення їх у будинки інвалідів… самовільно залишають їх і продовжують жебракувати»
— Вони збиралися у скверику біля вокзалу, — згадував житель Шепетівки Андрій Артерчук. — В одних не було руки або ноги, дехто — зі слідами від опіків на обличчі. — Сиділи на лавочках і просили у пасажирів милостиню на хліб. Коли вечоріло, інваліди, бувало, розпочинали бурхливі суперечки, лаялися. Найбільш невгамовних затримувала міліція, але потім швидко відпускала.
Чимало з них теж опинилися на Валаамі та в інших «ветеранських будинках-інтернатах». Адже «зачистки» міст від тих, хто муляв очі партійним можновладцям, продовжилися і після смерті сталіна. Так, взимку 1954 року тодішній міністр внутрішніх справ срср генерал круглов надіслав хрущову та маленкову — тодішнім керманичам срср, донесення під грифом «Цілком таємно», у якому, зокрема, було сказано: «мвс срср доповідає, що все ще продовжує існувати таке явище, як жебрацтво. Органами міліції було затримано інвалідів-безхатьків: у 2-му півріччі 1951 року — 107 766 осіб, у 1952-му — 156 817, у 1953-му — 182 342. Серед затриманих понад 70 відсотків є інвалідами війни. Вони ганьблять нашу радянську владу. Багато жебраків відмовляються від направлення їх у будинки інвалідів… самовільно залишають їх і продовжують жебракувати.
Для запобігання залишенню будинків інвалідів особами, не охочим там проживати, пропонуємо ці будинки перетворити в будинки закритого типу з особливим режимом».
«Кляті капіталісти знущаються з цих людей…»
Радянська пропаганда усіляко вихвалялася успіхами в царині соціального захисту колишніх фронтовиків. Якщо, наприклад, сім’я старого солдата отримувала квартиру, то про це знали від Карпат до Курильських островів. Ну а те, що багато вчорашніх фронтовиків ледь животіють, отримуючи мізерні пенсії, замовчувалося. Натомість компартійна преса усіляко хулила «клятих капіталістів, які забули своїх фронтовиків». Насамперед, звісно, США.
Але американські інваліди почувалися значно краще, аніж радянські. Наприклад, ще у 1944 році там ухвалили закон, який давав їм можливість отримати на досить вигідних умовах іпотеку, дешеві кредити для початку власного бізнесу, а також здобути освіту державним коштом. Усі американці, які були учасниками Другої світової війни, отримали також можливість придбати автомобілі на досить привабливих умовах. Ще у 1946 році! Для порівняння: радянські ветерани-інваліди таку можливість отримали в середині 70-х років. І ті, кому поталанило отримати «Запорожця», почувалися дуже щасливими.
