Сьогодні він навчається на оператора БПЛА у 37-й окремій бригаді морської піхоти. Про свій шлях від бойового медика до оператора БПЛА, причини самовільного залишення…
Андрій Малєєв — суддя колегії у кримінальних справах Івано-Франківського апеляційного суду. Та нині він… головний сержант бригади Сил тероборони, воїни якої стримують російську навалу на сході України. Приємно було спілкуватись з представником українського правосуддя, адже бесіда будувалась на лише проаналізованих фактах та бажанні до конструктивних змін у війську.
— Коли почалась війна, я не знаходив собі місця, відчував, що в цей час маю бути там, де вирішується доля країни, — розповідає Андрій Малєєв. — Звичайно, і в судочинстві необхідно комусь працювати, але в якийсь момент зрозумів, що інакше не можу. Раціонально це пояснити важко, все підказувало мені, що зараз моє місце не в суді, що я мушу бути у військах, брати участь у захисті України, бо війна має екзистенціальний характер. Це війна, в якій росіяни мають зникнути, а ми відбутися. Зрештою, згодом так і вчинив. Узагалі нині близько пів сотні українських суддів різних інстанцій воюють у складі тих чи інших підрозділів Сил оборони України.
Колись, ще за радянського союзу, Андрій проходив строкову службу, був сержантом.
— Особисто я не відчуваю якихось серйозних вікових перешкод, але до своїх фізичних можливостей, стану здоров’я потрібно ставитися об’єктивно, адже їх переоцінка може зашкодити не тільки мені, а й тим, хто буде поряд. Нині регулярно, не менше як чотири рази на тиждень, виїжджаю у передові підрозділи до наших солдатів та сержантів, цікавлюсь їхніми проблемами та потребами, роблю свою сержантську роботу.
Найбільшу ж увагу Андрій Малєєв приділяє формуванню сержантського корпусу бригади, намагається трансформувати радянські підходи до ролі сержанта в більш ефективні форми натовського зразка.
— Сержант у радянській армії і сержант у тій армії, яка має бути в Україні — це дві різні посадові особи. Концепцією розвитку професійного сержантського корпусу Збройних Сил України передбачена гармонізація зі стандартами країн Північноатлантичного альянсу. У цих стандартах місце і роль сержантів особливі. Адже вони є повноцінними учасниками управлінського процесу, який організовано як роботу командної групи, де сержантам відведено роль комунікаційної ланки між офіцерами та рядовими.
На думку Малєєва, той сержант, який повинен бути в нашій українській армії — це помічник командира, це член командної групи, якому делеговані командиром певні повноваження, і він ці повноваження здійснює самостійно.
— Це людина, котра повинна і має можливість проявляти ініціативу, це людина, котра ухвалює рішення у складних ситуаціях на свій розсуд, — говорить суддя. — Тобто офіцер каже, що потрібно зробити, а сержант уже роз’яснює підлеглому солдатському складу, як це зробити. Якщо ця ланка залишається такою, як у старій радянській школі, то це приводить до того, що сержанти не володіють ініціативою, вони не проявляють креативність і не стараються робити жодних дій на свій розсуд, аби потім не бути винуватим перед офіцерами.
Більшість сержантів у підрозділах — це добровольці та мобілізовані, і багато з них проходили службу ще в радянській армії або ж у Збройних Силах України тоді, коли методи сержантської роботи залишались старими. Відповідно вони і відтворювали стару модель, але сьогодні життя вимагає інших людей з іншим мисленням.
— Нині на сержантські посади призначаються люди, котрі мають авторитет у своєму колективі та проявляють виражені лідерські якості. На війні потрібні лідери, і я вважаю, що сержант у кожному підрозділі — це флагман, котрий має йти попереду своїх підлеглих, — продовжує Андрій. — Важливим є те, що в підрозділах функціонують Ради сержантів, котрі відображають консолідовану думку колективу з приводу проходження служби, я ж зі свого боку разом зі своїми колегами-сержантами раз на місяць проводжу у бригаді нараду, під час якої ми вирішуємо з командуванням нагальні проблеми, які існують у підрозділах.
Рік на передовій все ж дається взнаки — проявляється психологічна втома та фізичне виснаження, тому є потреба в постійному моніторингу морально-психологічного стану військовослужбовців. На негативні прояви потрібно негайно реагувати та підтримувати воїна, надавати йому певний відпочинок. Бо ж ворога ще не прогнали з України.
