Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 6 грудня 2025 року Президент України присвоїв 152 окремій єгерській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
Воїни окремої аеромобільної бригади тримають позиції на одній із гарячих ділянок фронту сходу нашої країни. Про те, як вони «кошмарять» ворога, розповів головний сержант роти з позивним «Кастро» спеціально для кореспондентки АрміяInform.
— Мені відомо, що саме Ваш підрозділ брав у полон дуже багато вагнерівців. Розкажіть, як це відбувалося та чи усвідомлювали полонені те зло, яке вони роблять?
— Це якраз відбувалося під час мого крайнього бойового виходу на позиції. Тоді у нас з побратимами була сформована крута команда, ми постійно штурмували позиції ворога і забирали назад свою суверенну територію. Завдяки тому, що з нами були досвідчені штурмовики, нам вдавалося за добу забирати по одному кілометру нашої землі. Ворог не перекидав туди свою регулярну армію чи так звані війська лнр, днр, там досить тривалий час були саме вагнерівці. Коли вони відчули на собі усю нашу «вдячність за звільнення наших населених пунктів», то почали самі здаватися в полон пачками. Моє завдання як головного сержанта роти полягала у тому, щоб доставити їх живими на наші позиції. Протягом певного періоду часу нам здавалося в полон більше ніж 15 людей, хоча слово «людина», для них не підходить. У полоні вони починають плакати та розповідати свої історії «невинних овечок», яких безжальний пастух погнав на убій. В основному, у них терміни 15-18 років, значну частину з яких вони вже відсиділи. Багато з них починає плакатися, що вони не хотіли нікуди йти, буцімто їх змусили. Та овеча шкіра потрохи сповзає, і поспілкувавшись довше розумієш — це справжнісінькі вбивці, які хотіли через пів року отримати квиток на волю у своїй недодержаві.
Ми з побратимами помітили ще один цікавий момент — у військових квитках у них тільки прізвище та фото. Ніяких печаток чи підписів — просто папірці без жодної юридичної достовірності. Для нас, як і для їхньої держави, вони просто біосміття, якого вирішили позбутися і почистити свої колонії.
— Ви пам’ятаєте свій перший бойовий вихід? Яку тактику вагнерівці застосовували тоді та чи змінилася вона зараз?
— Так, тоді я був ще головним сержантом взводу. Ми тримали наші позиції дві доби. русня пішла в дуже активний штурм і прямі зіткнення з ними у нас були постійно. Тоді й стався у моєму житті та бойовому досвіді найдовший бій, який тривав 12 годин поспіль… Щодо тактики москалів, то вони вже зрозуміли, що своєю піхотою не можуть зробити багато, тому працюють артою. Це відбувається наступним чином: дві-три години артилерія перекопує позиції, після заходить піхота противника, ми їх відбиваємо, а потім знову починає копати арта.
— Який бойовий епізод запам’ятався Вам найбільше? Можливо було декілька таких сутичок, які закарбувалися у Вашій пам’яті та душі назавжди?
— На війні кожна сутичка з противником запам’ятовується та залишає дуже сильні відчуття, але було декілька моментів, які вразили найбільше. Це було в грудні, тоді я навіть не можу пригадати і дня, щоб по нас не працювала їхня авіація. Я і мій командир роти тоді перебували на позиціях і дивилися, що можна покращити та де закріпитися. Коли поверталися, то нас, напевно, побачили з дрона і почала працювати москальська вертушка. Ми одразу почули, як вона летіла до нас, та встигли сховатися. Їхній гвинтокрил відпрацював по нас повний бойовий пакет. Все навколо палало, але коли вже він полетів, то ми просто повернулися до своїх побратимів.
— Як проходить Ваш день на фронті? Можливо є якісь ритуали, які мотивують та дають сили?
— Вже звичайний для нас день на фронті починається з кави, якщо є певні завдання, то побратими висуваються на них, а решта готується до штурму. Також, ми не тільки відбиваємо позиції, але і тримаємо їх. Займаємось авіарозвідкою. Ввечері я обов’язково заварюю собі каву чи чай та курю сигару. В мене навіть позивний такий більш мексиканський. А мотивує мене насправді доволі багато речей. Першочергово це те, що я повинен «віддячити русскому міру» за те, що обікрали та спалили мій будинок у Ірпені, де я жив з дружиною та донечкою.
— Які у Вас з побратимами є трофеї? Можливо навіть ворожа техніка потрапляла у руки?
— З трофеїв АК-12 — це найновіший москальський автомат. Бронежилети, шоломи, штик-ножі навіть не рахуємо, бо у нас їх незліченна кількість. Також є багато тепловізійних та оптичних прицілів. Але намагаємось більше збирати зброю. Маємо велику колекцію шевронів, їх дуже цінують наші волонтери. Ми їх міняємо у них, а вони підганяють нам необхідні речі. Техніки на нашому напрямку зараз не так багато, бо коли їхній танчик, БМД чи будь-яке інше «залізо» з’являється у зоні ураження, то ми його одразу палимо.
— Ми постійно готові нищити ворога вдень і в вночі, за будь-якої погоди і навіть стану.
У мене було дві контузії, але і тоді я не покидав позиції, адже до нас прибувало дуже багато молодих воїнів, і я розумів, що повинен допомагати їм. Тоді й отримав відзнаку від Командувача Десантно-штурмових військ. Також, у навчальному центрі я був найкращим на курсі, тому і отримав нашу внутрішню нагороду «Головний сержант». Але, для мене найбільш вагомою нагородою стане момент, коли по рації я почую, що ми Перемогли ворога, і зможу повернутися додому.
Фото автора
