Всі найуспішніші комерційні корпорації будуються на основі дієвого Human Resource Management. Тобто вони орієнтуються на таланти і реальні морально-ділові якості…
Тридцять сім років тому сталася Чорнобильська аварія, але москва довго приховувала всю правду про її жахливі наслідки. Компартійні газети, а інших тоді практично не було, писали, що «в Чорнобилі все гаразд — рівень радіації не перевищує допустимі норми». Так десятки мільйонів українців стали заручниками ницості вищого партійного керівництва радянської імперії…
«Громадянам необов’язково знати всю правду…»
У ніч з 25 на 26 квітня 1986 року на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної станції стався вибух, що призвів до викиду в атмосферу величезних доз радіації та радіоактивних речовин.
— Ми прибули на станцію з першими променями сонця 26 квітня і відразу провели радіаційну розвідку, — розповів автору матеріалу колишній командир полку цивільної оборони полковник у відставці Володимир Гребенюк. — І були шоковані її результатами…
Отримана інформація відразу ж потрапила на стіл не лише першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького, а й самого Михайла Горбачова — тодішнього генерального секретаря ЦК КПРС. Що в такому випадку повинно було зробити вище керівництво держави? Правильно — забити тривогу, поінформувавши населення про смертельну небезпеку. Та сталося навпаки! Воно вирішило приховати всю правду від власного народу, покликавши на допомогу свого сторожового пса — комітет держбезпеки.
В одному з перших повідомлень управління КДБ по місту Києву та області, надісланих до «старших товаришів» у москві, було сказано: «З метою недопущення витоку інформації, розповсюдження неправдивих та панічних чуток організований контроль вихідної кореспонденції, обмежений вихід абонентів на міжнародні лінії зв’язку».
Проте через два дні система безпеки однієї зі шведських АЕС повідомила про зависокий рівень радіації у навколишньому середовищі. Коли з’ясувалося, що це не пов’язано із самою станцією, за напрямком вітру висунули припущення про аварію на ЧАЕС. Спроби дізнатися про ситуацію на станції офіційними каналами виявилися марними, оскільки радянська дипломатія категорично відкинула всі припущення шведів. Тоді вони пригрозили запитом до Міжнародного агентства атомної енергетики, й москві не залишалося нічого іншого, як повідомити скандинавів про вибух на 4-му енергоблоці.
Водночас, коли за кордоном вже взнали про ситуацію на станції, радянські громадяни користувалися чутками, які розносило сарафанне радіо: влада не лише продовжувала мовчати, а й робила все можливе, щоб люди не знали правди. Так, 29 квітня вийшло розпорядження начальника кдб урср по Києву та області Леоніда Бихова, яке передбачало «посилення роботи міських і районних органів на підприємствах та установах для припинення розповсюдження провокаційних та панічних чуток, застосування відносно їхніх інспіраторів найбільш рішучих заходів». Райвідділи щоденно до 11 та 17 годин повинні були доповідати про кількість виявлених «провокаторів і панікерів».
Того ж дня ведуча телепрограми «Врємя» повідомила про те, що «на Чорнобильській атомній електростанції сталася незначна аварія, внаслідок якої один з реакторів пошкоджено, але жертв немає, постраждалим надається допомога. Спеціально створеній комісії належить з’ясувати причини цього інциденту». Комісія дійсно була створена ще вранці 26 квітня і працювала, маючи, як я вже казав, результати обстеження як самої станції, так і прилеглої до неї території.
— А вони були жахливими, — розповідав автору покійний Іван Плющ, який тоді обіймав посаду голови Київського облвиконкому і теж із самого ранку прибув на станцію, увійшовши до цієї урядової комісії. — Навіть коли ми евакуйовували жителів Прип’яті й десятків навколишніх сіл, ніхто не називав широкому загалу істинних масштабів аварії: москва суворо заборонила це робити. Навіть всесильного першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького попередили, що не слід цього робити.
— Громадянам необов’язково знати всю правду, — сказали йому, як розповідав потім, вийшовши у відставку, Володимир Васильович. Ба більше, москва примусила його провести у Києві першотравневу демонстрацію, вивівши на Хрещатик сотні тисяч киян, серед яких були й діти.
Ось що з цього приводу пише у своїй книзі «Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи» Сергій Плохій: «Демонстрація повинна була стати маркером для світової спільноти про те, що ситуацію контролюють, люди у безпеці та почуваються захищеними. А західні ЗМІ, поширюючи неправдиву інформацію про колосальні руйнування і тисячі жертв унаслідок аварії, стали частиною пропагандистської війни».
Зауважу, що в ті дні радіоактивність в столиці України становила від 500 до 1050 мкР на годину, а в приміщеннях — до 100 мкР на годину. При нормі до 0,3 мкР на годину.
Не «променева хвороба», а «вегето-судинна дистонія»…
У травні 1986 року, за інформацією Українського інституту національної пам’яті, управління кдб срср склав перелік відомостей (всього 26 пунктів) щодо подій на ЧАЕС, які підлягали засекреченню. Для того, щоб применшити масштаби трагедії, органи держбезпеки стежили за нерозголошенням у пресі та приватних розмовах таких тем: причини аварії на 4-му енергоблоці ЧАЕС; дані про характер та обсяги руйнувань; кількість та склад суміші, виверженої із зруйнованого реактора під час вибуху; відомості про рівень радіоактивного забруднення у приміщеннях атомної електростанції та в 30-кілометровій зоні; діапазон дезактиваційних робіт під час ліквідації наслідків аварії; статистику захворюваності на променеву хворобу серед персоналу станції, ліквідаторів, евакуйованого населення; факти масового отруєння та епідеміологічних захворювань, пов’язаних з аварією. До списку входили дані про обсяг державних капіталовкладень на консервацію 4-го енергоблока, найменування організацій та кількість працівників, причетних до ліквідаторських робіт.
Для того, щоб приховати масштаби трагедії, влада вдалася до безпрецедентних заходів щодо приховування справжніх діагнозів постраждалим від променевого ураження.
«За даними Шевченківського рв укдб, адміністрація Київської області та 25 лікарень, орієнтуючись на вказівки Міністерства охорони здоров’я урср, в історіях хвороб пацієнтів з ознаками «променева хвороба» вказують діагноз «вегетосудинна дистонія», — йшлося у довідці управління чекістів по місту Києву від 13 травня 1986 року. А в липні 1986 року під грифом «цілком таємно» з’явився документ, який забороняв розголошувати будь-яку інформацію про захворюваність усіма формами променевої хвороби людей, які зазнали впливу радіації під час аварії на ЧАЕС і ліквідації її наслідків.
«Навіть дозиметри покрали…»
У лютому 2022 року Чорнобильська станція була зайнята московітами. Там вони перебували до березня місяця. Генерал-майор бураков, перебуваючи безпосередньо на території Чорнобильської АЕС, віддавав накази своїм підлеглим облаштовувати вогневі позиції на території станції та за її межами. За таких обставин, рух ворожої військової техніки та живої сили, облаштування бліндажів та капонірів призводив до підвищення радіаційної обстановки на території АЕС та поблизу.
Усі окупанти, які перебували у зоні відчуження, отримали великі дози опромінення. Ось що сказав з цього приводу міністр енергетики Герман Галущенко:
— Невігластво російських солдатів зашкалює так само, як дозиметри, якими ми перевіряли радіаційний фон у місцях дислокації загарбників. Вони копали голіруч ґрунти, заражені радіацією, набирали радіоактивний пісок у мішки для укріплень, дихали цим пилом. Після місяця такого опромінення їм залишився максимум рік життя. Точніше, не життя, а повільного помирання від хвороб.
Заражений не лише весь особовий склад окупантів і «трофеї», а й вся військова техніка, що пройшла через Чорнобиль, а це близько десяти тисяч одиниць. Кожен російський солдат привезе частинку Чорнобиля додому. Живим або мертвим…
Фото з відкритих джерел
