На даний момент сержантський корпус Збройних Сил України, в який входить понад 250 тисяч сержантів і старшин різних родів і…
Про те, як напередодні розпаду радянського союзу була організована протиповітряна оборона на нашій території, що залишилося Україні у спадок, та як вона ним розпорядилися, кореспонденту АрміяInform розповів колишній заступник начальника Генерального штабу Збройних Сил України генерал-лейтенант Ігор Романенко, на очах якого відбувалася трансформація радянської ППО в систему протиповітряної оборони незалежної Української держави.
— Ігоре Олександровичу, переддень розпаду Союзу, 1970–1980-ті роки… Це часи потужної ядерної зброї, розвитку міжконтинентальних балістичних ракет, гонки озброєнь у космосі. У якому стані перебувала радянська система протиповітряної оборони на момент оголошення незалежності України?
— Треба визнати, що протиповітряна оборона в радянському союзі була однією з найпотужніших у світі, їй приділялася особлива увага ще з часів холодної війни. Невипадково головнокомандувач військ протиракетної та протиповітряної оборони одночасно був заступником міністра оборони СРСР. На початок 1990-х років цей вид збройних сил об’єднував зенітні ракетні війська, винищувальну авіацію, радіотехнічні війська, а також засоби попередження про ракетний напад та різні засоби й сили протидії загрозам із космічного простору, з навколоземної орбіти.
— Наскільки радянська ППО була ефективною проти великої кількості ракет противника?
— До речі, саме з точки зору протиракетної оборони вся ця система була досить неефективною. Хоча і в американців із цим було не краще. У радянському союзі вся ПРО фактично була зосереджена навколо москви, у США теж був лише окремий район, де розташовувалося і командування, і шахти стратегічних ракет. Тобто, зважаючи на кількість націлених одне на одного ракет, у випадку реальної атаки системи ПРО не виконали б завдання зі збиття цих ракет. Але в якийсь момент кожна країна зупинила їхнє виробництво, адже для знищення противника, і взагалі життя на земній кулі, цілком вистачило б існуючих стратегічних ракет.
— І як же сторони компенсували ці «дірки» у своїх системах ППО?
— На той час я бував у інших державах, вивчав це питання, зокрема, в тій же Великій Британії. Вони усвідомлювали, що їхніх зенітних ракетних засобів недостатньо для відбиття атаки, тому і США, і європейські натовські держави вважали, що «порішають» це питання за рахунок застосування винищувальної авіації. А радянський союз на своїх великих територіях намагався впорядкувати наявні засоби ППО та ПРО, які були організовані в об’єктово-зональну систему. Тобто були створені зони протиповітряної системи по кордонах, а потім — всередині країни, для відбиття ударів по найважливіших об’єктах: це промислові центри, які налічували основу економіки, великі міста в європейській частині СРСР, підприємства на Уралі тощо. Саме там були розташовані зенітні ракетні бригади, винищувальні полки,озброєні різними типами винищувачів, базові з яких, до речі, досі залишаються в Україні — це якраз МіГ-29 і Су-27.
На території України теж перебували різні зенітні ракетні комплекси об’єктової протиповітряної оборони. Зокрема, це пересувні ЗРК дальнього радіусу дії — С-200. Але поступово їх скорочували, а потім взагалі зняли з озброєння. Я думаю, вони нині нам би дуже пригодилися зі своєю дальністю ураження на середніх та великих висотах до 240-250 кілометрів. Ми деякий час боролися, щоб залишити С-200, але зрештою вони були зняті з озброєння і фактично знищені. Тому базовими зенітно-ракетними системами в Україні залишалися С-300ПТ і «Бук-М1» — вони є і зараз. А з літаків-винищувачів, після скорочень, зняття з озброєння, як я вже сказав, залишилися тільки багатоцільові МіГ-29 і Су-27.
Хочу зауважити, що йдеться про початок 1990-х, тобто вся ця численна радянська техніка, яка нині є суцільно застарілою, тоді ще могла виконувати поставлені перед нею завдання.

— Після оголошення незалежності та створення держави Україна одразу з’явилася окрема протиповітряна оборона чи залишалися спільні системи захисту?
— На момент розвалу СРСР у кожній радянській республіці була якась частка загальної системи ПРО, свої засоби ППО, але керівництво здійснювалося з москви. Зокрема, ще від початку 1960-х на території України і Молдови розташовувалися військові частини 8-ї окремої армії протиповітряної оборони. Наприклад, у Молдові була Кишинівська зенітно-ракетна бригада, вона й залишилась. Щодо України, то в нас була досить потужна частина радянської ППО зі складу 8-ї армії з командуванням в Києві, яка фактично стала основою протиповітряної система незалежної України. Тобто нам у «спадок» дісталася функціональна система управління армії, яка досить легко трансформувалася в систему управління протиповітряної оборони держави.
— Ця система відразу була автономною, самодостатньою?
— Так, процес трансформації відбувся гладко і спокійно. Але це що не стосується управління ядерним озброєнням — там інакша була ситуація. На той час я був командиром Київської зенітної ракетної бригади, на озброєнні наших дивізіонів були ракети з ядерними зарядами, і, на жаль, уже у 1992-му ми були змушені їх віддати, тому що були домовленості про подібну тактичну ядерну зброю. Це тепер навіть колишній президент Білл Клінтон називає рішення про українські ядерні боєприпаси помилкою, але тоді країна перебувала під великим тиском членів «ядерного клубу», США, Великої Британії, росії, потім до Будапештського меморандуму приєдналися Франція з Китаєм… Питання, звісно, дискусійне, але так чи інакше, результати того рішення загальновідомі, ми нині їх бачимо і відчуваємо в умовах війни.
— Яку роль відіграв людський фактор під час трансформації ППО України на початку незалежності?
— Перше питання, безумовно, стосувалося управління, але воно перейшло до органів нової держави досить просто — і керівництво 8-ї армії з пунктами управління в Києві та навколо столиці, і вся структура частин переважно перебували на нашій території.
Різною була ситуація з особовим складом. Протягом 1991–1992 років відбувалося прибуття військовослужбовців, які хотіли служити в Україні чи, навпаки, переведення в росію та інші колишні союзні республіки. Іноді траплялися надзвичайні випадки, як-от викрадення та переліт шести літаків Су-24 однієї з тактичних бригад у російську федерацію. Але тоді це принципово не відображалося на загальному стані справ.
До речі, сьогодні ми відчули наслідки тієї історії. Не таємниця, що радянські відставники мають різні погляди, у тих, хто залишився в Україні на пенсії, були й відверто антиукраїнські погляди. Потім вони підтримали рух проти самостійної держави не лише на сході чи півдні країни. Власне, я знаю, в гарнізонах навколо Києва ще перед вторгненням з півночі росіяни шукали тих військовослужбовців, які чекали на їхній прихід ще з радянських часів, які підтримали вторгнення ворога, ховали диверсантів, допомагали виявляти наші оборонні структури, територіальну оборону, працівників СБУ і тощо.
Тобто, деякі наслідки подій 30-річної давнини ми відчули вже під час цієї війни. На жаль, і таке мало місце. Зрозуміло, що це, як правило, винятки. Це не означає, що всі люди, молодість яких минула в СРСР, автоматично стають зрадниками, виступають проти української держави, стають колаборантами. Але такі випадки мали місце.
— Були якісь спроби чи ідеї оновити техніку, отримати нові зразки?
— Безумовно, але 90-ті — це часи важких проблем нашої економіки, коли держава виділяла не більше як 1% бюджету на потреби безпеки. Це дуже мало. Сьогодні, наприклад, США борються за те, щоб європейські країни НАТО витрачали на це не менше ніж 2% від валового внутрішнього продукту, адже тільки такі умови дозволять підтримувати на гідному рівні свої збройні сили. А 1% від ВВП з урахуванням тодішнього стану нашої економіки — це взагалі мізер.
Загалом ситуація складалась не найкращим чином. При тому, що потенціал колишньої Української РСР оцінювали як найбільший серед союзних республік, свою чорну справу зробив і «дикій капіталізм», і виниклий у важкі час олігархат. Багато чого відверто розкрадалося, багато висококласних фахівців пішли з армії у пошуках заробітку для елементарного виживання, військо залишило багато офіцерів, які налічували кістяк збройних сил, зокрема і протиповітряної оборони. Зі свого боку це негативно відбилося й на стані техніки та озброєння й на загальній боєготовності підрозділів і частин.
— Ці негативні процеси мали лише внутрішні причини, чи Ви припускаєте, хтось «допомагав» нам і ззовні?
— Безумовно, росіяни весь час працювали над розвалом нашої оборони, міцні збройні сили поблизу кордонів їм були абсолютно непотрібні. Причому це передбачалося воєнною стратегією ще за часів СРСР. Як приклад: у нас розташовувались комплекси С-300В1, це фронтовий комплект ППО сухопутних військ, і вони, ці комплекси, були важливими і у протиракетній обороні, і у протиповітряній — крім тактичних балістичних ракет, їхніми цілями могли бути літаки, гелікоптери, крилаті ракети, безпілотні літальні апарати… Але Україні в рамках протиракетної оборони СРСР надали тільки радіолокаційні станції, так звані важкі ракети нам не поставлялися. Тому що москва ще до розвалу Союзу відчувала, що Україна може вийти зі складу радянської імперії.
Ну і вже після того, як колишні республіки роз’єдналися, росіяни почали шукати шляхи збереження свого впливу на сусідів, наприклад, через нову наддержавну структуру — СНД, Співдружність незалежних держав. Я особисто брав участь у заходах у рамках СНД, представляв Генеральний штаб Збройних Сил України і бачив, куди схиляє росія нас, білорусь, інші країни. Під час зустрічей росіяни весь час наполегливо пропонували на будь-яких умовах створювати спільну протиповітряну оборону, хотіли на території України і білорусі розміщувати засоби радіолокаційної розвідки, аби якомога раніше отримувати інформацію про повітряні цілі із західного напрямку і відповідно реагувати.
Їх це цілком влаштовувало, але ми розуміли, чим це може обернутися для нас, і категорично відмовлялися. Тепер ми бачимо, чим це завершилося для білорусів: спочатку росіяни завезли на їхню територію свої засоби ППО, потім — під приводом навчань — засоби інших родів військ, сухопутних і так далі. У підсумку, в білорусі опинилися й підрозділи рф, і численні склади, бази забезпечення тощо. Зрештою, росія використала весь свій білоруський потенціал для вторгнення на українську територію. Хоча й сам путін говорив, що ніколи на Україну не нападе — брехав, і лукашенко заявляв, що не допустить агресії зі своєї території — теж брехав. А починалося все це з «безневинної» пропозиції щодо формування спільної системи протиповітряної оборони.
@armyinformcomua
Пілоти батальйону «Signum» продовжують вибивати російські сили на Лиманському напрямку. Цього разу вони знищили рідкісну реактивну систему залпового вогню Type-63, СПГ-9 «Сапог» та цілий мотопарк противника.
Боєць прикордонної бригади «Гарт» з позивним «Феррарі» на Південно-Слобожанському напрямку зміг захопити російський дрон, який вже нищить ворога під Вовчанськом.
Головнокомандувач Збройних Сил України генерал Олександр Сирський провів робочу зустріч із делегацією США на чолі з Міністром Сухопутних військ Даніелем Дрісколлом.
Міністр оборони України Денис Шмигаль провів у Києві переговори з Міністром Сухопутних військ США Деніелом Дрісколлом.
Воїни Requiem group підрозділу «Баліста» Сил спеціальних операцій ЗСУ уразили на території Курської області ворожий засіб радіоелектронної боротьби «Чорний Глаз».
Працівники ДБР викрили схему незаконного переправлення чоловіків призовного віку до Румунії, яку організував командир роти однієї з військових частин. За 10 тисяч доларів ухилянтів переодягали у військову форму, садили в службове авто та везли до кордону.
від 21000 до 51000 грн
Степанівка, Сумська область
На даний момент сержантський корпус Збройних Сил України, в який входить понад 250 тисяч сержантів і старшин різних родів і…