Значна кількість бійців, які обрали для повернення батальйон безпілотних систем 34-ї окремої бригади морської піхоти «Борисфен» — наочне свідчення саме такого ставлення. Про…
Тетяна Демчук — мати одразу двох відважних воїнів — азовців, які захищали Маріуполь до останнього. Старший син Тетяни Богдан загинув, молодший Олег потрапив у полон і пережив теракт в Оленівці, де дістав поранення.
Попри важкі удари долі, жінка пишається синами, виховує внука, підтримує інших матерів, і з нетерпінням чекає на повернення додому Богдана, аби його поховати на рідній землі, та Олега, аби вилікувати та відновити…
Ми зустрілись у Вінниці, коли Тетяна приїхала на виставку «Азов. Янголи Маріуполя»… Вона намагалась не плакати та бути сильною, як її сини, та вдавалось не завжди…
— Відверто кажучи, ніколи не думала, що мені вистачить сил жити з таким горем, — розповідає Тетяна. — Але, коли мої сини були в повному оточенні в Маріуполі, вони жодного разу не поскаржились на життя, не сказали, що їм важко. Тому і я мушу триматись. До того ж Богдан довірив мені свого сина, мого внука. Син хотів дати йому усе, мріяв відвести його за руку до першого класу, мріяв, аби онук був щасливим. Мабуть, це найголовніше, що ми зараз маємо зробити в пам’ять про Богдана. Коли ми дізнались про горе, одразу вирішили, що онук не буде бачити наших сліз і істерик. Йому сказали, що тато став зірочкою на небі, на що онук відповів: «А я не хочу, щоб тато був зірочкою… Я хочу з ним гратись…» Ці слова і та не дитяча гіркота, з якою він їх промовив, мабуть, ніколи не забудуться… На жаль, як би ми із невісткою не намагались дати йому все найкраще, батька малому ніхто не замінить, тієї риболовлі, ремонту автомобілів і ще купи інших, суто чоловічих справ, ми забезпечити не зможемо…
Тетяна ділиться, що певною мірою їй пощастило, що на Азовсталі було одразу двоє синів. Принаймні вона змогла одразу дізнатись про загибель старшого сина, знає час і обставини його смерті. Натомість є матері, які досі не знають, що саме і коли трапилось…
— Як би це не було проблематично, сини намагались підтримувати зі мною зв’язок. Бувало, що менший син записував голосове повідомлення і давав телефон хлопцям, які їхали туди, де був зв’язок. Там повідомлення відправлялось, завантажувались мої. Приїжджали і віддавали йому телефон. Ось така була схема. Уявляєте, якими цінними були ці звісточки? Пам’ятаю, як незадовго до загибелі Богдана вони зробили спільне фото, а потім ще серію відео. Богдан зняв, як Олежка відпочивав, каже: «Дивись, малий гівнюк спить!» І це так любляче й по-доброму, що просто мурашки по шкірі… На жаль, на останнє повідомлення Богдана я так і не відповіла, досі собі цього не можу пробачити. Він написав коротке: «Мам, як ти?». А я була в селі, де жахливий зв’язок. Коли вже їхала звідти, побачила, як гарно зацвіла алича. Подумала: «Сфотографую і відправлю хлопцям, бо ж вони зовсім цієї краси не бачать…» Не встигла відправити, Олежка повідомив, що Богдана з нами вже немає. Не уявляю, скільки сил йому вартувало вимовити ці слова. Вперше почула, що мій молодший син плаче… А я досі жалкую, що не змогла відповісти на оте «Мам, як ти?». Здається, якби відповіла, можливо, усе було б інакше…
Жінка розповідає, що виховувала синів сама, без чоловіка. І хоч вони завжди тримали її в тонусі, адже з дитинства чубились, та причин для гордості давали чимало. Каже: «Завжди бачила, що вони виростуть справжніми чоловіками із правильними цінностями».
— Ще у 2014-му Богдан долучився до Проскурівської сотні, а наступного року успішно пройшов курс молодого бійця і почав служити в «Азові». У 20-му році вступив до вищого навчального закладу, планував отримати офіцерське звання… Пізніше і молодший син взяв з Богдана приклад і пішов в «Азов». Я ніколи не хотіла, щоб мої хлопці ховались за маминою спідницею, тому, звісно, не противилась і не намагалась якось впливати на їхній вибір. Вони обоє одразу подорослішали там, кожен у свій час. «Азов» дійсно зробив із них справжніх чоловіків. Ще жартували, що їх дуже загартувало сільське життя. Дуже цінно, що підрозділ ніколи не викреслює воїнів, які загинули. Вони сповідують філософію не жалю, а гордості, захисту Батьківщини…
«Все буде 4.5.0» написав молодший син Тетяни на своїй сторінці у соціальній мережі в день виходу із Азовсталі, день, коли він потрапив у полон.
— З бородою, худий, змучений, але живий… Так хотілось вірити у домовленості. Та росія — зовсім ненадійний партнер, суцільна підлість… Коли в липні стався теракт у Оленівському бараці, ми знайшли прізвище сина серед поранених. Потім вийшло його інтерв’ю російським телеканалам, де було видно, що в нього роздроблена стегнова кістка. Він там розказував, що сам вже не міг вийти з бараку. Зв’язку із сином немає, та ми віримо, що він живий і чекаємо…
Тетяна не втрачає часу даремно, разом з іншими жінками бореться за звільнення усіх військовополонених, організовує виставки…
— Підхопила прапор «Азову», який випав із рук мого старшого сина, і несу його… Боротьба триває…
Обох синів нагородили орденами «За мужність» III ст., тільки Богдана — із припискою посмертно…
