Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Через збройну агресію росії жодна українська дитина сьогодні не почувається в безпеці. Особливо діти, які, на жаль, залишаються поблизу лінії фронту, в окупації чи навіть на щойно звільнених територіях. Всі маленькі українці нині потребують допомоги і уваги.
Про те, як почуваються наші діти під час цієї страшної війни та якої підтримки потребують постраждалі від військової агресії рф, кореспондентці АрміяInform розповіла голова правління Благодійного фонду «Голоси дітей», правозахисниця Олена Розвадовська.
— Пані Олено, розкажіть, будь ласка, яку допомогу надає Фонд дітям на деокупованих територіях і в прифронтовій зоні?
— Прифронтова зона змінилася після 24 лютого 2022 року. Ми працювали на цих територіях ще до широкомасштабного вторгнення, коли лінія фронту була стабільною: 450 км від Станиці Луганської до Маріуполя. У нас були свої локації вздовж лінії фронту, протягом семи років ми підтримували там зв’язки і допомагали дітям. Допомога полягала переважно в організації психологічної або психосоціальної підтримки, таборових програм або якісного дозвілля, виїздів на екскурсії, створення просторів, де діти могли б спілкуватися, а не лише спостерігати війну за вікном. Після широкомасштабного вторгнення ми, в першу чергу, зосередилися на заході країні, де було багато дітей-біженців, зокрема в перевалочних пунктах, де діти спали в шелтерах, у школах, спортзалах. Крім того, першу половину 2022 року ми вивозили із прифронтової зони колег, знайомих, підопічні родини. Водночас забезпечували потреби шелтерів, наші психологи туди приходили і закуповували все необхідне для облаштування. Зараз ми дещо стабілізувалися, відкрили свої локації і в тих регіонах, де тривають бойові дії: це і Миколаївська область, Запоріжжя, Дніпро, Чернігів, Харків і Харківська область, Київ і Київська область. На заході Україні також є наші локації, там ми зосереджені на ключовій діяльності — психологічній і психосоціальній підтримці дітей та батьків, які відчувають непосильну ношу війни.
— Першу необхідну допомогу надають, зокрема, мобільні бригади Фонду?
— Так, мобільні бригади — це поширена практика всіх гуманітарних організацій. Якщо треба дістатися на локацію, де немає медичних працівників, психологів, або зруйнована інфраструктура, у віддалені райони, в яких не працюють навіть школи, то мобільні бригади виїжджають туди. У нашому випадку до їх складу входять психологи, які домовляються на локації про роботу з дітьми або з батьками, збирають групи, проводять заходи. Також беремо до уваги запити від громад, якщо є необхідність на місці відкрити осередок — тоді прямуємо в цьому напрямку.
Часом ми підтримуємо місцеві ініціативи. Наприклад, у Миколаївській області ми виїжджали в села, які були деокуповані, і там у людей багато невисловлених емоцій, вони багато пережили.
Стандартна практика групових занять передбачає 10-12 зустрічей із психологом для дорослих чи дітей. Такі групові заняття не є терапією, а направлені на стабілізацію, безпечне висловлення і проживання своїх емоцій, ресурсні психологічні техніки.
У більш стабільних регіонах 10-12 зустрічей достатньо, щоб люди відчули ефект, здатність самим вирішувати проблеми. Натомість на деокупованій місцевості на десятому занятті люди тільки починають виходити зі стану «замороження», бо окупація — це завжди ущемлення в усіх твоїх правах. Часто люди в окупації не виходили з дому кілька місяців. Вони відчували мовчазний страх, боялися говорити, показуватися на вулиці, кому-небудь довіряти, що-небудь проживати в реальності, вони ніби перебували в коконі. Тому на деокупованих територіях завжди не вистачає цих 12 зустрічей, тож ми їздимо, поки люди не прийдуть до тями остаточно. Потім переформатовуємо роботу. А робота мобільних бригад дозволяє швидко відреагувати на ситуацію на місці.
— З вашого досвіду, якої допомоги найбільше потребують діти, які постраждали внаслідок війни?
— Якщо говорити про дітей, то їхня психіка більш пластична, гнучка і може бути більш стійкою до травматичних подій. У дітей немає досвіду минулих років. Умовно кажучи, якщо ти 30 років не заробляв на ту хату і не будував її своїми руками, то тобі не так болісно, коли все руйнується в одну мить, як це відбувається на очах у старших людей, які будували родинне гніздо, соціальні зв’язки, і тут все їхнє життя руйнується. У дітей немає цього досвіду, вони сприймають війну як даність і готові пристосуватися, тобто немає тої туги за втратами. Для дітей важливіше, щоб поряд була мама або дорослий, якому вони довіряють, який дає дитині відчуття безпеки. Навіть коли летить ракета, то дитина поруч з мамою почувається краще захищеною. У ситуації з дітьми все дуже індивідуально, але зв’язок з дорослими надзвичайно важливий. Стан дітей дуже залежить від стану дорослих, які їх оточують. Тому так багато груп підтримки і психологічних програм спрямовані саме на матерів, дружин військовослужбовців, адже коли йдеться про жінок, то мається на увазі їхнє оточення, зокрема діти. Важливо, аби мама розуміла, що має подбати по свій ресурс і психічну стабільність, бо вона є джерелом спокою для дитини.
Іноді здається, якщо чотирирічна дитина ховається від обстрілів з мамою у підвалі, то краще забрати ту дитину. Здається, що дитині буде краще подалі без ракет над головами, але ні, дитині краще завжди біля мами. Тому багато програм націлені на роботу з батьками. Хоча цільовою аудиторією є діти, але щоб досягти результату, треба працювати з батьками. Дитина не може зібратися і виїхати з того місця, де їй не подобається жити. Тому тут багато залежить від дорослих — це можуть бути батьки, бабуся, вчитель, тренер, старший брат.
— Від початку війни ви допомагаєте родинам з дітьми залишити зону поблизу лінії фронту. Чи можете висловити власне бачення, якою має бути процедура примусової евакуації дітей з небезпечних територій і лінії фронту.
— Я вважаю, що люди мають за всяку ціну покинути території бойових дій високої інтенсивності, де немає жодного шансу вижити. Навіть у підвалі. Зокрема, як ми знаємо, такою зараз є ситуація у Бахмуті.
Є території, де регулярно прилітає, але до примусової евакуації, можливо, не доходить. Наприклад, у Запоріжжі по жилих кварталах б’ють, але лінія фронту не так близько. А в таких місцях, як Бахмут, нема чого дітям робити, тут має бути обов’язкова евакуація. Туга за домом може мати місце, але не до такої міри, що твої діти не доживуть до ранку. Утім, процедура примусової евакуації залишає питання, тому що вимагає відповідальності. Мені здається, що за вісім років можна було виробити процедуру евакуації дітей. На жаль, так не сталося.
Робота з людьми в надзвичайних ситуаціях вимагає більшої компетенції, більшої відповідальності і навичок переговорів. Такі перемовини з мамою мають відбуватися так, щоб у неї не було вибору — виїхати чи ні. І є фахівці з навичками таких переговорів та побудови діалогів, щоб вони закінчилися успішно для майбутнього дитини. Нині цей обов’язок покладено на ювенальних поліцейських. Натомість невдячні мами часто їх не слухають і відмовляються виїхати.
Так, нещодавно наша колега намагалися вивезти кілька родин з небезпечної зони біля Лиману. Їй не вдалося вивезти сім’ю з трьома дітьми, — родина відмовилась. Так само в Часовому Ярі, біля Краматорська є сім’ї з дітьми, яких безуспішно намагаються вивезти.
Словом, коли торкаєшся теми вивезення людей з лінії фронту, то потрапляєш у пекло, адже зустрічаєшся з логікою, яка тобі відразлива.
Так, постанова про примусову евакуацію є, але механізм не відпрацьований. Нещодавно ми бачили новини про дівчинку з Авдіївки, яку напередодні намагалися вивезти, вмовляли батьків, а наступного дня вже не було кого вивозити.
— Тут складна суперечність. З одного боку батьки несуть відповідальність, залишаючи дитину в небезпеці. З іншого боку, наскільки морально правильно силоміць забрати дитину від матері?
— Психологи підтверджують, що для дитини буде травмою, якщо її проти волі забрати від батьків. Коли дитина і так живе в ізоляції, мама — це єдиний зв’язок з цим світом, і ніхто не буде силою це робити, доводиться вмовляти. Це морально важка ситуація для всіх учасників: і поліцейських, і волонтерів, і родини.
— Крім діяльності в Україні, Фонд працює на міжнародному рівні, зокрема інформує про порушення прав дітей під час війни в Україні?
— Ми видали книгу «Війна голосами дітей» двома мовами і поширюємо її серед дипломатів за кордоном. Зокрема, ми взяли участь у заході ОБСЄ з приводу порушення прав дітей. Багатьох дипломатів цікавила інформація щодо депортації дітей, примусового вивезення до рф.
Ми також робимо щомісячні звіти про порушення прав дітей під час війни в Україні, в них вказуються факти щодо насилля проти дітей. Крім того, ми презентували в США фільм «Будинок зі скалок», який розповідає про дітей з Центру соціальної реабілітації в Лисичанську. Стрічка створена до широкомасштабного вторгнення, зараз Лисичанськ окупований, діти звідти вивезені. Це складна документальна драма про соціальне сирітство, про дітей, батьки яких не можуть про них дбати, і через це ними опікуються в притулку. Події відбуваються на тлі війни, хоча вона жодним кадром не показана безпосередньо. Але з 2014 року лінія фронту була за 30 км від Лисичанська, тобто війна є фоном їхнього життя і сильно вплинула на економічну ситуацію. Безробіття через війну мало руйнівні наслідки, це, зокрема, алкоголізм, неможливість виконання батьківської ролі тощо. Війну важко відчути за океаном, але на показі не було жодної людини, яка б не переймалася ситуацією. Ця війна матиме наслідки для всього світу, а росія — ворог не тільки для нас.
— Водночас ви створюєте просвітницький конвент для українських дітей на теми війни і допомоги дітям в нових реаліях. Як можна скористатися цими матеріалами?
— Ми будемо ще більше робити просвітницьких матеріалів про психологічне здоров’я дітей і батьків, про психогігієну і про те, як жити безпечно в нових умовах війни. Це матеріали, у яких йдеться про заміновані території, навчання офлайн, розірваний зв’язок з домом, адаптацію до нових умов у школі, про те, як дбати про себе.
Дуже добре, що в наше життя увійшла нова норма — дбати про своє психічне здоров’я. У цьому сенсі є відчутні зміни в суспільстві, як порівняти, скажімо, із 2014 роком, коли ця форма підтримки була дуже стигматизована, і складно було переконати когось у необхідності психологічної підтримки. Людям була зрозуміла матеріальна і медична допомога, а психологічна — ні. За ці вісім років ситуація зрушилась, через широкомасштабне вторгнення всі зрозуміли, що без нових знань про особливості роботи психіки в умовах кризи нам не вижити.
На жаль, тепер всі побачили, як діти можуть змінюватися під впливом травмуючих подій. Тому на сторінках у Facebook i Youtube ми будемо поширювати такі інформаційні матеріали, корисні для дітей під час війни. Крім того, ми створили таборові програми для родин військовослужбовців, дружин військових, особливо тих, які переживають або втрату чоловіка, або якщо чоловік в полоні чи зниклий безвісти. Це таборові програми, які відбуваються в Карпатах протягом 21 дня, мами з дітьми можуть приїхати і відновити свої сили, для цього можна звернутися за контактами на наших сторінках.
Станом на ранок 15 квітня 2023 року більш ніж 1417 дітей постраждали в Україні внаслідок широкомасштабної збройної агресії рф. За офіційною інформацією ювенальних прокурорів, 469 дітей загинуло та понад 948 зазнали поранень різного ступеня тяжкості.
