Запорукою спроможності оперативно обмінюватися тактичною інформацією для обох винищувачів стало використання системи зв’язку Link 16, яку інколи умовно називають «військовий Wi-Fi»…
Юлія Загорська більш відома шанувальникам української естради як співачка М’ята. З дитинства займається музикою, закінчила столичну школу-інтернат по класу бандура, училище імені Р. Глієра. У піснях Юлія вдало поєднує народні та сучасні мотиви.
Після 2014 року її творчість, волонтерство спрямовані на підтримку нашого народу в боротьбі з російським агресором. З 24 лютого минулого року М’ята дала понад п’ятдесят концертів на підтримку Збройних Сил України. Кореспонденту АрміяInform співачка розповіла про те, як війна змінила її життя, та про свої творчі плани.
Як «Мамина вишня» перетворилася на співачку М’яту
— Юліє, дякую, що погодилися на інтерв’ю. Скажіть, будь-ласка, Ваші батьки музиканти? Як Ви прийшли до музики?
— Ні, ні… У мене батьки абсолютно не пов’язані з музикою. Я єдиний у родині музикант. Моя мама — повар, а тато — будівельник, працював на крані.Я з самого дитинства співала, якось дуже рано проявився цей талант, пам’ятаю — на кухні завжди стояв маленький приймач, з якого часто звучали пісні у виконанні Раїси Кириченко. Я усі їх знала напам’ять.
— Я козачка твоя, я дружина твоя…
— «…пане полковнику мій синьоокий». Ще — «Мамина вишня». Це моя перша пісня. Коли до нас приходили гості, мене ставили на такий стільчик, і я десь з двох з половиною років її співала. Й досі усі родичі мене називають «Мамина вишня»… Мама побачила, що в мене усе це непогано виходить і віддала мене навчатися грі на фортепіано, але щось пішло не так — потім на скрипку. І в той час я паралельно ходила до дитячого колективу хору імені Верьовки. Тож перший мій виступ на великій сцені був у шестирічному віці у його складі, здається, в Українському домі.
Викладачі порадили мамі розвивати мої здібності — тож згодом я опинилася в музичній школі-інтернаті імені М. Лисенка. Коли на прослуховуванні я заспівала «Мамину вишню в саду», директор школи сказав мамі: «Ви хочете, щоб Ваша дочка грала на скрипці? Але в неї настільки сильний народний голос! У нас зараз відкривається клас бандури. Ви готові, щоб Ваша дочка співала?» «Так, готова», — відповіла мама. Тож свою музичну кар’єру я почала з бандури.
— Бандура далася Вам важко?
— Так, я займалася дуже багато, з самого ранку до пізнього вечора. Ми дуже багато їздили різними країнами, по українських діаспорах і співали народні пісні, колядували, щедрували. Було дуже круто… Але відтоді, як перейшла на вокальний відділ музичного училища Глієра, бандуру жодного разу до рук не брала. Вона в мене нині дома стоїть як елемент інтер’єру. Я дивлюся на неї і думаю, що колись наберусь мужності, і все ж щось зіграю на ній.
— Коли Ви зрозуміли, що усе Ваше життя буде пов’язано зі сценою, що спів з рештою стане Вашою професією?
— Якось з самого дитинства я зрозуміла, що це моя професія. Якщо в мене є голос і я можу дарувати людям свою творчість, свої пісні, то в жодному разі цей талант не можна заривати в землю, тому, що це — гріх…
— Можна назвати початком Вашої професійної кар’єри участь у доволі відомому в 90-ті гурті «Слайдер»?
— Якщо мати на увазі професійну кар’єру в шоу-бізнесі, то, мабуть, ні. Усе ж таки для мене вона почалася, коли з’явилися бренд «М’ята» —співачка М’ята. До того я брала участь у цьому гурті як бек-вокалістка…
— Ні, я бачив у Ютубі кліп на пісню «Скорость любви», де ви виступаєте в ролі фронтвумен.
— Боже, я цих записів не можу знайти, не знаю, де Ви його розкопали?! У «Слайдері» ми намагалися зробити якісь сольні пісні, але щось не вийшло. Людина, що мала б їх писати, відтягувала цей процес, і ми невдовзі розійшлися.
— Юліє, ось ми і підійшли до найцікавішого запитання. «М’ята»… Чому саме назва цієї запашної рослини стала Вашим сценічним ім’ям?
— Ви знаєте, насправді ми коли записали першу пісню, а це була пісня «Дикая», думали, як назвати артиста… Я розуміла, що для народу це має бути дуже просте лаконічне і водночас красиве та милозвучне ім’я, котре буде близьке до душі людям, яке вони відразу запам’ятають.
Я Вам скажу відверто — ми передивилися багато енциклопедій, перебирали назви рослин, навіть якихось тварин…
— Які, якщо не секрет, розглядалися варіанти?
— Ой, і «чебрець», і інші варіанти… Але тоді жодний нам не сподобався. Ми зателефонували нашій гарній знайомій, дуже творчій людині — креатору, що знімає рекламу для різних брендів.Наступного ранку вона подзвонила й каже: «Ти знаєш, мені дуже подобається назва „М’ята“. Я на тебе дивлюся — ти м’яка характером, але в тобі є ось цей стрижень, перчинка і це відповідає твоєму внутрішньому „я“». І ось так з’явилося це сценічне ім’я, яке ми як бренд офіційно зареєстрували.
Після 14-го року сказала, що не хочу співати російською
— На початку своєї сольної кар’єри Ви співали переважно англійською та російською мовами. Коли пісні останньою зникли з вашого репертуару?
— Я Вам розкажу таку історію. Коли я починала свою кар’єру як співачка М’ята переді мною стояв вибір — якою мовою співати. У родині я завжди розмовляла українською, у мене родина україномовна. Моя мама з села, з Обухівського району, тато звідти. Але вони переїхали до Києва працювати, тут отримали квартиру. Я розмовляю, думаю українською — вона для мене рідна.
Тож, коли ми почали записувати пісні, я хотіла співати рідною мовою, хотіла, щоб вони стали хітовими.
Утім,18 років тому, як зараз пам’ятаю, мені сказали — «якщо хочеш, аби твої пісні почули люди, ти маєш записати їх російською, в іншому випадку, просто покладеш пісню на поличку і будеш сама собі її вдома слухати». Я не розуміла, чому нашу культуру, нашу пісню так принижують…
І для мене це так було образливо. Я на собі насправді це відчула. Пам’ятаю, як у зйомках однієї з розважальних телепрограм разом із українськими брали участь і запрошені російські виконавці. У їхніх гримерках столи були просто шалено накриті, навколо них бігали гримери, здували пилинки… На знімальному майданчику артистів обливали водою, обсипали пір’ям…
Я дуже добре запам’ятала, як росіянці халатик одягали, підносили рушничок, ледь на руках не несли… і тут виходжу я — вся мокра, і ніхто з організаторів зйомок на це навіть не звернув уваги…
— Це стосувалось не лише шоу-бізнесу, а й інших галузей культури — телебачення, кінематографу, реклами й, до речі, засобів масової інформації — найпопулярніші друковані видання були російськомовними… Чому нам була притаманна така меншовартість?
— Мені здається, що все ж таке ставлення насаджувалося. У нас в Україні було дуже багато російського контенту і ним просто «годували» людей і по-тихеньку затягували в це середовище, просуваючи політику знищення усього українського.
Лише з 2014 року, коли почалася ця війна, коли для нашої Батьківщини був дуже тяжкий час, щось у цьому сенсі стало змінюватися.
Я дала концерт у Донецьку, після якого прилітаю додому, а на ранок встаю і дізнаюся, що штурмують Донецький аеропорт, розумію, що мене Боженька ще врятував — я звідти ще вилетіла.
Після цієї події я сказала своєму чоловіку, що більше не хочу співати російськомовні пісні. Нині прийшов час щось міняти у своїй країні, міняти свідомість наших людей і покоління, яке на нас дивиться…
— Ви брали участь у кастингу до гурту «ВІА ГРА». Тоді Ви ледь не стали частиною цього російськомовного естрадного бомонду…
— Так, я брала участь у цьому конкурсі, але не потрапила до того колективу — Бог відвів. Але тоді, знаєте, ми не думали про те, що російська культура може так жахливо впливати на свідомість людей. Що схиляння голови перед усім російським, русифікація стане однією з причин агресії росії проти України…
«Лелека» — пісня про українських військових льотчиків
— Юліє, якщо ми вже зачепили тему війни, давайте поговоримо про Вашу творчість після 24 лютого 2022-го… У Вас є пісня «Лелека», присвячена українським військовим льотчикам. Розкажіть, як створювався цей твір.
— Ця пісня дійсно присвячена нашим військовим льотчикам. Коли почалася широкомасштабна війна, десь о п’ятій годині ранку ми виїхали до Обухівського району, де в нас є будиночок. В один із перших днів над самими нашими головами, дуже низько, пролетів літак темного кольору — я чомусь зразу зрозуміла, що він російський…
Коли ти ніколи не бачив війну, як на це можеш реагувати? Я стояла розгублена і не знала взагалі, що з цим робити, як дихати, як жити… Побачила, що він пішов убік Обухова, на Трипільську ТЕС і згодом почула гучні вибухи. Але потім за ним пролетів уже наш літак… і усе це відбувалося просто на моїх очах… Я розумію, що наші хлопці, Божечки, жертвують своїм життям — летять за оцими гнидами. Вибачте, що так говорю…Мене ця подія настільки зворушила… Скажу відверто — я десь місяці півтора-два не співала взагалі. Було таке враження, що в мене через біль війни голос просто зник.
Але наступного дня мені постукалися в Інстаграм харківські хлопці й попросили розмістити десь в ефірі пісню «Лелеки».
— Хто ці хлопці, професійні музиканти?
—Так, музиканти, що написали її десь у бомбосховищі… У мене відразу в голові виник образ наших льотчиків, які летять рятувати людей. Я попросила дозволу виконати її у своїй інтерпретації.
Під час запису уявляла, що кліп буде мальованим, де в його сюжеті лелека перетворюватиметься у літак і збиватиме всю ворожу нечисть.
Мене ця пісня сильно надихнула, якщо чесно, реально повернула до життя. Вона була першою піснею, яку я заспівала після того, як почалася війна.
І, Ви не повірите, під час зведення пісні мені незнайома дівчина-мультиплікатор з Вінниці надіслала малюнок лелеки, якого я собі й уявляла в образі нашого військового літака…
— Це якась містика…
— Так, у мене тоді мурахи пішли по шкірі… Я розказала їй про ідею кліпу і попросила домалювати, як птах перетворюється на літак. Ось так і виник цей мальований кліп.
— Дуже щемлива пісня «Наречена». Відеоряд у цьому кліпі побудований на реальних весільних кадрах наших Захисників і Захисниць. Хто автор цього твору?
— Слова і музика мої. Коли я побачила, що наші бійці навіть у жахливих невизначених умовах війни одружуються, я розуміла, що треба далі жити, якось надихали людей. І хоча у кліпі наречені у військовій формі, а в пісні лунають слова «а ти в костюмі Кардена», жінки мріють, щоб згодом їхні чоловіки повернулися додому з Перемогою й одягнули красиві дорогі костюми.
— В одному зі своїх дописів Ви написали: «Країна-терорист росія має відповідати за свої злочини в Гаазі! Те, що сьогодні світ побачив на відео, як вони розстрілюють Українського військового, це черговий доказ того, що росія — це терористи ІГІЛ!» Ви намагалися когось із своїх колег переконати в тому, що росія чинить у нас воєнні злочини?
— Звичайно, на початку війни я всім писала, що росія напала на Україну, що на наші міста падають російські ракети. Казала, що вони, відомі в рф артисти, можуть вплинути на своїх прихильників, на суспільство. Але дива не сталося — ніхто не відреагував, ніхто навіть не зателефонував, не спитав «як ти?».
Ви знаєте, мені навіть соромно називати цих людей, тому що я колись із ними разом співала, робила дуети. Для мене це просто гнилі люди…
Та ж сама історія із родичами. У мого чоловіка рідні в росії у санкт-петербурзі, але ми перестали з ними спілкуватися після того, як відсилали їм відео і казали: «Ви подивіться, що відбувається в нашій країні? Ви подивіться на наші міста — там лише випалена земля». А вони відповіли: «Так у нас інше показують… Це ваші Збройні Сили України роблять».
Я зрозуміла, що там настільки сильно пропаганда вбита в мозок кожній людині, що вони інакше й не можуть думати. Тож, слід витрачати свою енергію на допомогу нашим військовим, цивільним людям, а не на те, щоб переконувати росіян.
— Десь читав, як Ви збирали пляшки для бандеро-смузі… Що це за історія?
— Це зараз смішно звучить… Згадую і думаю: «Господи, це нереально, це, мабуть, не про мене». Але десь у перші дні війни хтось із військових нам сказав, що російська армія має намір перерізати обухівський шлях. І я зрозуміла, що, якщо, не дай Боже, на нас підуть танки, треба буде щось робити…
Уявляла, як ці пляшки з горючою рідиною кидатимемо в них. У дитинстві літо я зазвичай проводила в селі, відтак знала усі там стежки, планувала, як тікатимемо до лісу зі сторони озера. До того вичитала в інтернеті, як готувати бандеро-смузі, позбирала всі пляшки, які в мене були.
Ну, я не знаю, як це в моїй голові взагалі таке вималювалось, але після побачених у новинах сюжетів про жахіття Бучі та Ірпеня — цей сценарій здавався цілком реальним.
— За час війни Ви дали понад пів сотні благодійних концертів на підтримку Збройних Сил України…
— Я зараз й не перерахую, скільки було концертів… Усі вони були в нашій країні, за кордоном — жодного. Хоча постійно мені йдуть звідти якісь пропозиції. Для себе вирішила, що краще виступати тут — перед нашими хлопцями зі Збройних Сил. Приїжджаю до них, коли вони на ротації… Коли бачу їх виснажених, контужених, поранених — готова перед цими людьми вклонятися. Вони ціною свого життя закривають нас від куль і ракет.
Іноді ми їздимо в такі місця, знаєте, де нас просять залишити машину, вимкнути усі телефони й везуть туди на своєму транспорті. Є також благодійні концерти, коли ми збираємо кошти на різну амуніцію, бронежилети, теплий одяг. Збирали також на бронеавтомобілі, стоматологічну машину, карету швидкої допомоги.
— Попри війну, життя продовжується. З’являються пісні, що думками повертають нас у мирне життя. Бачу по відгуках у соцмережах — слухачам припала до душі пісня «Люди — дельфіни». Вибачте за банальне запитання, але не можу його не поставити: які Ваші творчі плани? Над чим нині працюєте?
— Насправді я вам вдячна за це запитання, адже іноді хочеться поділитися з слухачами своїми планами… Пісня «Люди — дельфіни» про те, що ми маємо цінувати наших близьких. Її я виконала в дуеті з чудовим співаком і автором Назаром Хасаном.
Нині я працюю над піснею з робочою назвою «Самотня», яку я також співатиму з Хасом. Він автор мелодії, а продюсер — мій чоловік Валерій.
Коли я її виконую, я бачу перед собою образ нашого військового «Да Вінчі», який загинув, і його кохану дівчину. Я просто відчуваю, що ця історія, ця пісня про них…
У мене відбувся також дуже цікавий дует з виконавицею із заходу України, яка написала пісню про жіночу силу. Для мене дуже важливо, аби у творах був глибокий сенс. Хоча іноді за це мене чоловік і сварить, каже, що людям не завжди той сенс зрозумілий…
Не лише пісенне, а й кулінарне мистецтво
— Ще одна грань Вашого таланту — кулінарія. Зізнаюсь, й сам іноді в Instagram переглядаю ваш проєкт «М’ятна п’ятниця» й, коли є час, дещо за Вашими рецептами готую. Порадьте нашим читачам на Великдень якусь українську страву, але таку, що не часто можна побачити на нашому столі.
— Як я пам’ятаю з дитинства, бабуся завжди пекла паски, робила домашню ковбасу в тих баняках, буженину запечену в печі. На столі був хрін, писанки… Ці традиції ми зберігаємо й досі. А додатково на Великдень я буду готувати пиріг з капустою та кунжутом. Ось його рецепт…
— Юліє, побажайте щось читачам АрміяInform. І якщо можна, подаруйте тим, хто із них зараз на фронті, музичне привітання…
— Будь ласка, слухайте:
Фото та відео автора та з архіву співачки М’яти
