Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
У січні 2023 року російські окупанти вкотре намагалися захопити українські позиції, які обороняли воїни окремої механізованої бригади імені короля Данила. Втім, окупанти, як кажуть, вхопили облизня.
Один з епізодів запеклих боїв із рашистами в розмові з кореспондентом АрміяInform згадує молодший сержант Олег Штогрин з позивним «Лєший» — воїн, який через зазнані на фронті поранення нині служить у одному з РТЦК та СП на Закарпатті.
— Рашисти часом вдавалися до хитрощів. Їхні артилеристи в один з днів обстрілювали наші позиції великим калібром та мінометами. Здавалося, що їхні гармаші — недоучки, бо їх 152-й калібр лягав перед лінією наших укріплень десь на відстані 50-200 метрів. Але наш командир зрозумів, що це не просто так, адже ймовірно такими неточними обстрілами вони готували… окопи для своєї піхоти, що мала б на нас сунути. Вирва від снаряду великого калібру — непогане укриття, — розповідає Олег, який на той момент був головним сержантом механізованого взводу.
Як згодом виявилося, відчуття командира його не підвело. Ввечері рашисти розпочали штурм. Невеликими групами по декілька осіб вони пересувалися між тими імпровізованими окопами-вирвами в бік українських позицій.
— «Вагнери» настільки вели себе нахабно, що пересувалися в повний ріст, особливо не ховаючись. Це було прекрасно видно в «тепляк». Це виглядало, мов по полю бігають зайці-переростки. Щоправда, зайці не намагаються хаотично вести вогонь у ваш бік зі стрілецької зброї. Водночас їхній наступ намагалися підтримувати ворожі мінометні розрахунки. Забігаючи наперед скажу — їхній штурм захлинувся. Ми їх подавили. Але на третій годині бою я вийшов з ладу — дістав поранення в руку. Біг по окопу і прилетіло. Посікло уламками від вибуху гранати РПГ, — пригадує військовослужбовець. — Я відчував, що мій стан погіршується. По рації запросив евакуацію, але через те, що ворожий штурм ще тривав, транспорт все одно не приїхав би. Його б підбили ще на під’їзді. Тому я вирішив добиратися пішки до точки евакуації, про яку мені попередньо повідомили. Два кілометри…Хм… Це були два найскладніші кілометри в моєму житті.
Евакуація українського воїна відбулась успішно. Його доставили у шпиталь на Дніпропетровщині. Згодом він повернувся до ППД частини: йому надали відпустку для реабілітації. Руку потрібно було постійно розробляти, аби кістки та м’язи відновлювались швидше. На жаль, через стан здоров’я повернутися у свій піхотний підрозділ Олег не зміг. Однак як досвідчений молодший командир з бойовим досвідом він приступив до виконання обов’язків у Рахівському РТЦК та СП. Нині він головний сержант взводу роти охорони, займається вишколом підлеглих та ділиться багатим досвідом служби.
— Я часто обмірковую випадок з моїм пораненням. Аналізую, чи, мовляв, мене могло це оминути? Я ні про що не шкодую. Ми тоді вистояли. Вистоїмо і зараз. А ще, я гордий за себе і своїх побратимів, адже в тому бою росіянам не вдалося захопити нашу позицію. Вони змушені були втікати з поля бою, залишаючи на нейтральній смузі перед нашими укріпленнями десятки тіл своїх убитих, — зазначив молодший сержант Олег Штогрин.
Фото з особистого архіву військовослужбовця
