На замовлення рф вони організували серію підпалів автомобілів військових та волонтерів, намагаючись перешкодити діяльності Сил оборони України. За матеріалами вироку, у липні 2024 року один із фігурантів…
Рішення залишити рідний Оріхів на Запоріжжі родина Лариси Сиволап ухвалила майже одразу, як тільки російські окупанти розпочали широкомасштабне вторгнення. Коли вже був окупований Мелітополь, а за ним і Василівка, залишатися в Оріхові стало занадто небезпечно. Адже Сергій, чоловік Лариси, волонтерив з 2014 року, згодом воював у складі ДУК «Правий сектор», пізніше — в окремій механізованій бригаді, був поранений, через що має інвалідність. Росіяни занесли його в так званий список карателей. А сама жінка була членом місцевої спілки дружин і матерів загиблих та ветеранів АТО.
— Наша родина займала активну громадянську позицію, — розповіла Лариса, яка нині проходить службу у бригаді територіальної оборони. — Ми розуміли, що велика війна рано чи пізно почнеться, росіяни постійно говорили про те, що пробиватимуть сухопутний коридор до Криму. Просто не думали, що вона станеться в таких масштабах і ворог полізе з усіх боків. Ми з чоловіком чудово знали, як окупанти поводяться із ветеранами та їхніми родинами, тож одразу вирішили виїжджати. Було до сліз шкода полишати рідну домівку, але ризикувати своїм життям та життям дітей, онуків і батьків ми не стали.
Деякий час Лариса з невісткою та двома онуками мешкали на Західній Україні, пізніше виїхали до Австрії. Там до них приєднався і голова родини, який до цього допомагав військовим на рідному Запоріжжі. Усі разом вони їздили в різні містечка та брали участь у мітингах на підтримку України. Проте довго бути відірваними від рідної землі українці не змогли.
— Через три місяці зрозуміли, що не можемо залишатись осторонь подій, що відбуваються на Батьківщині. Хоча за кордоном нам подобалось, ми жили в гарних умовах, австрійці дуже шанобливо до нас ставились. Але чужина є чужина. Чоловік постійно читав новини, буквально жив ними. І одного дня ми вирішили повертатись.
На Івано-Франківщині подружжя познайомилось з командиром батальйону бригади ТрО, який і запропонував Ларисі та Сергієві укласти контракт на військову службу. Так у вересні минулого року оріховчани повернулись до свого рідного краю.
Сьогодні старший солдат Лариса — діловод. Говорить, що ця робота дається їй легко. Тим більше, що службу вони проходять разом із чоловіком, який виконує обов’язки водія.
— До широкомасштабного вторгнення я працювала начальником відділення в Укрпошті, тож розібратись з документообігом для мене не проблема. А головне для мене те, що я тут потрібна, відчуваю це щодня.
читайте також:
На підтвердження цих слів телефон Лариси залунав знайомою вже на весь світ «Ой, у лузі червона калина». Старший солдат зняла слухавку і швиденько почала гортати журнал обліку і відповідати своєму побратиму.
— І так цілий день, — уміхається Лариса, повертаючись до розмови. — Що не кажи, а без паперів діла не буде, це знає кожен військовий. Мені телефонують постійно, навіть пізно ввечері, намагаюсь усім допомогти, підказати, як і що правильно робити. Адже ми не просто колектив, ми — родина, і маємо виручати одне одного. Інакше не виживемо.
Наприкінці розмови жінка показує у смартфоні світлини зруйнованого Оріхова. Уже майже рік містечко перебуває під постійними обстрілами російських окупантів. Більшість мешканців звідти виїхали, адже зруйновано багато будівель та практично вся інфракструктура — немає електрики, тепла, перебої з водою. Залишились здебільшого люди похилого віку.
— У моєму рідному містечку тепер немає ані шкіл, ані лікарень, немає нічого. У нашої родини було три будинки. Цілим поки що залишився лише дім одного із синів. Наш із чоловіком — напівзруйнований, другого сина — розтрощений вщент унаслідок прямого влучання ворожих снарядів. Я навіть не знаю, куди мені повертатись після завершення війни. Ці російські нелюди забрали в мене не лише дім, а й відчуття дому. Сьогодні це — реалії нашого життя. Ми повинні з ними жити. І ми маємо боротись, щоб врешті-решт знищити ворога, який приніс стільки горя на нашу землю. Ми це робимо і будемо робити до нашої Перемоги.
Фото Владислава Дем’яненка і Лариси Сиволап
