Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
2 квітня 2023 року виповнилось 150 років від дня народження Якова Гандзюка (1873–1918) — одного з перших генералів армії Української Народної Республіки, який боронив молоду українську державу від російських більшовицьких загарбників під час Першої радянсько-української війни 1917–1918 років.
«Перш за все він був надзвичайно суворий і вимогливий до себе, мав величезну скромність, і жодного натяку на кар’єризм, а до того ж був ще в усіх відношеннях кришталево чесною людиною і цілком чужим будь-якому інтриганству. З іншого боку, мав він тверду, рішучу вдачу, залізну волю і виняткову здатність впливати на людей, вміючи підкоряти їх своїй волі. Всі ці особисті якості в їхній сукупності робили його відмінним начальником, улюбленцем як товаришів по службі, так і підлеглих», — згадував про Якова Гандзюка особистий ад’ютант гетьмана Скоропадського полковник Василь Кочубей
Народився Яків Гандзюк 21 березня 1873 року в селі Багринівці Літинського повіту Подільської губернії (нині Вінницький район Вінницької області). Приклад батька, артилериста у відставці, спонукав його обрати кар’єру військового, й 1891 року він вступив добровольцем до 47-го піхотного Українського полку.
Упродовж наступної чверті століття Яків Гандзюк пройшов шлях від єфрейтора до полковника, воював у російсько-японській та Першій світовій війнах, був нагороджений численними орденами і золотою георгіївською зброєю «За хоробрість». Сучасники згадували, що офіцер, ризикуючи життям, завжди був на передовій разом зі своїми солдатами, власним прикладом надихав бійців під час бою.
«…раптом побачив я незабутнє видовище: попереду, 416-й полк та ще якісь частини, як на маневрах, займали довгу канаву, що перетинала поле, і вели вогневий бій із противником, який укривався. Попри потужний ворожий вогонь, ясно видно було богатирську постать полковника Гандзюка, який особисто керував боєм, стоячи на повний зріст. Доводилося лише дивуватися, що ще жодна куля не зачепила полковника того дня. На моє запитання, чому він не ховається за височиною, чому так легковажно ризикує своїм життям, полковник відповів: „На війні бувають моменти, коли необхідно ставити ва-банк своє життя, інакше переможцем буде противник“. І він, поза сумнівом, був правий…» — писав Василь Кочубей про один із боїв полку під командуванням Якова Гандзюка
Після Лютневої революції 1917 року Яків Гандзюк долучився до руху українізації війська. У червні 1917 року він отримав звання генерал-майора і став командиром 104-ї піхотної дивізії. Згодом, у серпні 1917 року, саме вона стане Першою Українською дивізією у складі Першого Українського корпусу, яким командував Павло Скоропадський.
Саме бійці Першої Української дивізії запобігли більшовицькому перевороту в Києві у грудні 1917 року, зупинивши рух збільшовизованих військових частин до Києва і роззброївши ті більшовицькі сили, які вже перебували у столиці. Невдовзі, після відставки Павла Скоропадського наприкінці грудня 1917 року, Яків Гандзюк прийняв командування Першим Українським корпусом. На цій посаді йому випало організовувати оборону Києва від більшовицьких загонів, що сунули з росії. За умов, коли політики Центральної Ради не спромоглися визначитись з основними засадами організації збройних сил, а військо було дезорієнтоване й дезорганізоване більшовицькою пропагандою, захистити столицю виявилось неможливим.
«Наближалися сумні дні. Більшовики оголосили в своїй армії демобілізацію. Українське командування примушено перевести подібний експеримент і в своїх частинах. Добровольців не знайшлося і корпус обезлюдів. А ворог, як та комашня на вогник, сунув на Київ і з півночі, і з заходу, і з півдня. Командування корпусу скоротило бойовий район; штаб 1-ї дивізії був перекинутий під Київ на ст. Мотовилівку», — згадував про січень 1918 року підполковник Михайло Середа
Яків Гандзюк докладав усіх можливих зусиль для стримування більшовицького наступу, однак у хаосі подій сам випадково потрапив у полон до більшовиків. 9 лютого 1918 року він разом з начальником штабу корпусу генералом Яковом Сафоновим та керівником оперативного відділу полковником Олександром Гаєвським виїхав штабною автівкою до Києва, щоб отримати інформацію про поточну обстановку та накази від Генерального Секретаріату Української Народної Республіки та військового міністра Миколи Порша.
читайте також:
Офіцерам не було відомо, що український уряд уже покинув захоплену більшовиками столицю. На в’їзді до Києва авто зупинили балтійські матроси, які доправили полонених до штабу миколи муравйова. Під час короткого допиту той запропонував офіцерам перейти на бік більшовиків, оскільки їм буцімто немає сенсу воювати, захищаючи Центральну Раду. «Ви помилилися, — відрік Яків Гандзюк загарбникові. — Ми Українці. Для нас зрозумілі ті причини, що примусили нас воювати з вами». Не дочекавшись зради, муравйов наказав розстріляти полонених.
«Матроси запропонували їм повернутися спиною до рушниць. „Що? Совість чи що не позволяє вам чесно глянути нам у вічі?“ — це були останні слова Гандзюка», — переказує Михайло Середа спогади Олександра Гаєвського, якому дивом вдалося втекти від розстрільної команди
Яків Гандзюк мужньо воював і з честю витримав останнє у своєму житті випробування, ставши символом вірності українських військових служінню українському народу. 6 травня 2020 року 59-та окрема мотопіхотна бригада Збройних Сил України отримала почесне найменування на честь Якова Гандзюка. Українські воїни гордо несуть ім’я мужнього генерала, даючи відсіч російським агресорам під час сучасної російсько-української війни.
