У війську вже є багато цифрових систем. Але їхня ефективність залежить не лише від розробників. Навіть найкращий інструмент не працює сам по собі — його треба…
Таких офіцерів, як Володимир, кадрові військові колись називали «піджаками». Це слово виказувало певний рівень недовіри до знань і навичок хлопців та дівчат, які здобули первинне офіцерське звання на військових кафедрах. російсько-українська війна зламала і цей стереотип, що залишився в спадок від радянської армії. Сьогодні багато випускників цивільних вишів, підготовлених військовими кафедрами, гідно боронять Україну на передньому краї. Серед них — і командир батальйону однієї з окремих гірсько-штурмових бригад із позивним «Рубін».
Закінчивши Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу, Володимир успішно працював за здобутим фахом бухгалтера на цивільному підприємстві. Проте цивільну кар’єру чоловікові довелось завершити — в Україну увірвались російські окупанти.
— Коли у 2014 році в країні сталась біда, я, жодної секунди не вагаючись, став до захисту рідної землі, — говорить чоловік.
Офіцер починав свій бойовий шлях із місцевого батальйону тероборони, згодом перевівся до однієї із гірсько-штурмових бригад. Спочатку брав участь в обороні Амвросіївки, згодом — у боях під Бахмутом і Дебальцевим. «Рубін» вдячний своїм більш досвідченим побратимам, які на початку війни навчили його багатьох військових премудростей. Але найбільше перші бойові сутички навчили Володимира любити життя.
— По суті, багато хто із нас у 2014 році не знав, на що чекати, ми були зовсім «зеленими». Я назавжди запам’ятав своє «бойове хрещення». У нас було завдання розгорнути блокпост біля величезної посадки. Але ми навіть не встигли почати облаштовуватись, як з’явився ворог. З побратимами зайняли кругову оборону, яку тримали впродовж 3 діб. Це був мій перший бій. Дуже важливим було, що під час того зіткнення ми не втратили жодного бійця. На третій день по нас приїхав начштабу батальйону, на жаль, снайпер противника поцілив йому в голову. Тоді я зрозумів, що безмежно люблю жити і робитиму все можливе, аби нищити ворога, який захотів позбавити мене цієї можливості.
Широкомасштабне вторгнення «Рубін» зустрів вже досвідченим воїном. Напередодні 24 лютого минулого року бригада, у якій тоді проходив службу офіцер, перебувала на полігоні на бойовому злагодженні. Того ранку особовий склад підняли по тривозі, довели обстановку, що склалась. Пару тижнів по тому підрозділ перебував в одній із областей України, проводячи рекогностування. А вже 8 березня прийняв перший бій на Київщині.
— Хлопці пішли в бій одразу після виходу з ешелону, протистояли регулярним російським військам. Там було все — і піхота, і бронетехніка. Противника ми вибили із зайнятих ним позицій, але, на жаль, наш підрозділ зазнав і безповоротних втрат.
Згодом, вже на посаді начштабу батальйону, Володимир виконував завдання на Бахмутському напрямку. Проти українських захисників працювали так звані вагнерівці, які проводили по кілька штурмів на добу.
— Про це вже багато розповідали, і я підтверджую, що тактика у російських найманців дуже примітивна: просто намагаються закидати кількістю. Ми щодня відбивали по 6-7 штурмів, росіяни перли мінімум по 15 осіб із кожного флангу. Йшли дуже примітивно, по окопах на повний зріст. Ми їх одразу виявляли за допомогою БПЛА, тож ніхто не зміг пройти навіть пів шляху до наших позицій: потрапляли під вогонь. Вночі ворог боявся атакувати, адже ми «літали» і в темну пору доби. Швидко вираховували групки противника та одразу їх нищили.
Відзначає «Рубін» чудову координацію різних підрозділів на тій ділянці фронту та постійну підтримку, яку воїни отримували від командування.
— Усі комбати разом спостерігали за обстановкою та ухвалювали рішення. Будь-яка підтримка, яку ми запрошували, надавалась. Тож ми мали всі можливості швидко виявляти точки, з яких по нас працювали ворожі міномети та АГС, та знищувати їх. Ворог просто не мав шансів на успіх.
Наразі командир батальйону разом із побратимами тримають оборону на Запоріжжі. Воїни використовують будь-яку можливість, коли ворог є не надто активним, для злагодження та проведення тренувань. У цьому максимально сприяє і командування бригади та вище керівництво.
— У нашому підрозділі дуже багато нових людей, тож постійно тренуємось. Адже краще набити гуль під час навчань, ніж потім розгубитись у бою. Я намагаюсь донести кожному бійцю, що чим краще він підготується, тим більше шансів у нього вижити та повернутись додому, — говорить «Рубін».
А вдома на комбата чекають дружина, син і донечка. Саме вони, а також рідні та друзі, надають воїну сил і наснаги.
— Я постійно відчуваю підтримку від рідних людей. Багато друзів передзвонюють, питають, як я. І, скажу чесно, навіть проста смска із коротким «Як ти?» додає настрою та надихає. Часто запитують, чим можуть допомогти. І коли дивлюсь на дружину, дітей і батьків, друзів та взагалі на всіх українців, розумію, що зроблю все, аби вигнати окупантів із нашої рідної землі. І ми їх обов’язково виженемо, і Перемога буде за нами!
Фото авторів та Володимира «Рубіна»
