Беручи участь у походах під час важких боїв проти переважаючих сил російської червоної армії, він забезпечував поповнення українського війська особовим складом….
«Побратими б’ються, і я до перемоги зброю не складу. А як інакше, війна ж триває! Воїни по всій лінії оборони нищать окупантів, Україну боронять!» — солдат Андрій Гуцалюк.
Він проходить службу в роті охорони Хмельницького районного терцентру комплектування та соціальної підтримки на посаді стрільця. Перевівся сюди трохи більше ніж місяць тому. До цього воював у складі 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади, був кулеметником у мотопіхотному батальйоні, згодом — розвідником-кулеметником розвідувального взводу. Після важких поранень, зазнаних унаслідок ворожого артобстрілу в районі населеного пункту Спірне Донецької області, міг звільнитися з військової служби, але вирішив продовжити в небойовому підрозділі.
24 лютого 2022 року Андрій разом із дружиною перебував за кордоном у Нідерландах. Одразу, як дізнались про широкомасштабне вторгнення російських окупантів, не вагаючись обоє вирішили повернутись в Україну.
…Київщина і перше бойове хрещення
— Ступивши на перон залізничного вокзалу в рідному Хмельницькому, я вже за дві години був у територіальному центрі комплектування. Строкову свого часу служив у 95-й окремій аеромобільній бригаді, тож і воювати хотів саме там. Та офіцер у ТЦК сказав, що тоді доведеться почекати, бо рознарядки на 95-ту в них не було. Я чекати не захотів, і мені запропонували посаду кулеметника в 10-й гірсько-штурмовій бригаді «Едельвейс». 1 березня вже був у ППД. За кілька тижнів ми пройшли бойове злагодження і в кінці місяця були на північному заході Київщини, де поблизу села Нова Буда тримали три дороги, аби ворог не пройшов. Там пройшли перше бойове хрещення авіаційними ударами, обстрілами з танків, зі ствольної, реактивної артилерії, мінометів. Своє завдання наша перша рота мотопіхотного батальйону виконала достойно, ніхто не загинув, було лише кілька поранених, дорогу втримали, — пригадує солдат і каже, що російські окупанти відступали, а за собою нищили усе живе, що бачили навколо — села, будинки, вбивали мирне населення. Сили оборони гнали ворога і нас перекинули майже під самий кордон з білоруссю. У кінці квітня на початку травня нас вивели в Малин на Житомирщину для відновлення і злагодження. Ми знали, що наступним етапом бойового шляху стане схід України.
Якраз у Малині Андрія перевели у взвод розвідки батальйону. Каже, що тренувались і навчались день і ніч: інтенсивна вогнева підготовка, спеціальна, тактична індивідуальна підготовка, у складі малих груп, військова топографія, інженерна підготовка тощо.
Про пекло Сєвєродонецька…
У середині травня однією із найгарячіших точок на карті бойових дій в Луганській області був Сєвєродонецьк.
— Базою нашого батальйону тоді став населений пункт Золотарівка, що посередині між Лисичанськом і Сіверськом. Звідти наш розвідвзвод виконував бойові завдання і туди ж повертався. Працювали переважно вночі, рідко коли вдень. У Сєвєродонецьку було гаряче, дуже. Проводили дорозвідку можливих переправ через річку Сіверський Донець, шляхів підвозу провізії і боєкомплекту, евакуації поранених, працювали в інтересах не лише свого батальйону чи бригади, а й нацгвардійців і прикордонників, які боронили місто від кадирівців і вагнерівців. Тоді в нашому батальйоні та взводі були перші безповоротні втрати. 2 червня під час одного з таких боїв у Сєвєродонецьку ворожа артилерія добряче насипала, танчики працювали, міномети різних калібрів. В один день тоді загинули наш комбат і командир першої роти, — пригадує солдат.
З Хмельницького у Спірне…
У кінці червня Андрієві вдалося вирватися на дві доби в рідний Хмельницький. Волонтери купили розвідникам позашляховик і його треба було перегнати на фронт.
— Мій командир каже: «Їдь, забереш L-200, заразом і дружину та синів обіймеш». Вирішив не попереджати своїх — сюрприз буде. І він вдався. Уявіть, ще вчора там, у пеклі, а сьогодні тут — за 1000 з гаком кілометрів в обіймах дружини і дітей. Досі як згадаю, так і сльози накочуються від тих пам’ятних і хвилюючих хвилин щемливої зустрічі після місяців розлуки.
Я повернувся на війну, ще толком не розпакував речі, а взводний каже, що є завдання для трьох і він четвертий — дорозвідка однієї лісосмуги для можливого обладнання взводного опорного пункту біля села Спірне. Там якраз наша третя рота тримала ділянку траси на відрізку, де межують Луганська і Донецька області. Виконавши завдання, ми мали повертатися на базу, та командир отримав новий наказ — лишатися з третьою ротою до окремого розпорядження і тримати дорогу. Ми знайшли лопати, добряче окопались на одному з флангів, виставили спостережник, організували чергування. Наступного дня в ярок неподалік нас виїхав ворожий танк, його гармата дивилася у протилежний від нас бік. Хлопці з третьої роти, що займали найближчу до нас позицію, теж його помітили, не розгубились, і після двох перших влучних пострілів із гранатомета він зупинився, потім почав задкувати. Хтось з воїнів закріпив успіх з ПТКР NLAW і танк загорівся. Відкрився люк — я відкрив вогонь з кулемета — люк закрився. Наш командир тоді взяв одного з екіпажу в полон, двоє інших зуміли втекти.
Вухатий шолом врятував життя…
Після того нас почали дуже сильно і щільно накривати мінометами і артилерією. Взводний відправився на командно-спостережний пункт роти, а ми втрьох тримали свою позицію. Міни і снаряди прилітали все ближче і ми помітили в небі ворожий квадрокоптер, який корегував вогонь. Ще мить – і в наш окоп влетів снаряд. Один загинув на місці одразу, ми двоє дістали уламкові поранення. Мені прилетіло у праве плече під бронежелет і в кисть правої руки. Іншому побратиму уламки поранили обидві руки і ногу.
Евакуював підлеглих з поля бою їхній командир взводу розвідки. Відвіз поранених до медичного пункту батальйону, потім повернувся за тілом загиблого бойового побратима.
Далі — госпіталь у Дружківці, Дніпрі, Вінниці, Хмельницькому. Андрій показав у телефоні фотографію свого шолома. На ній видно, як осколок від міни впився в лівий бік у районі скроні й майже пробив кевлар. Якби шолом був безвухий, типу FAST, то він би загинув — це факт.
Після усіх етапів лікування і реабілітації у Андрія Гуцалюка правий вказівний палець практично не функціонує, постійно турбує біль у правому плечі, часто нагадує про себе головокружіннями і болем важка акубаротравма. Та все ж солдат залишається у строю, хоч і не на передньому краї, але зі зброєю в руках продовжує боронити Україну.
Фото автора і з архіву Андрія Гуцалюка
