Після того, як Сили оборони взяли під вогневий контроль ворожу логістику, перерізаючи ударними безпілотниками так званий «сухопутний коридор» та інші…
Українцям не звикати до жалісливих побрехеньок полонених рашистів, що на камеру бідкаються про непридумані реалії війни в Україні. Вони навіть закликають мокшанців виходити на мітинги, перекривати дороги — позаяк їх тисячами знищують, а російському військовому керівництву це абсолютно байдуже. Але то — полонені…
Цікавіші інші відеосюжети. Наприклад, як одразу сотні солдатів російських бригад відмовилися їхати на війну в Україну. На що їхні недолугі командири зреагували, як би це м’якше сказати, за логікою пацієнтів психіатричних лікарень. Адже замість того, щоб приховати і втаємничити ці факти, вони розміщують у частинах величезні стенди із саме сотнями прізвищ своїх бригадних і полкових ухилянтів. Дійсно — розумом росію не збагнути…
Ще цікавішими є випадки, коли розгромлені на нашій землі підрозділи росармії записують відеозвернення до свого ідола — бункерного діда. Про що мовлять? Про величезні втрати в їхніх лавах, злочинні дії власних командирів і про те, що загороджувальні загони за їхніми спинами — це не міф.
Наприклад, залишки російського спецзагону «Шторм» 5-ї бригади 1-го корпусу 8-ї армії, штатна чисельність якого становила 161особу, відправленого на передову під селом Водяне в Донецької області, записали відповідне відеозвернення. У ньому вони жаліються навіть на «загрозу вбивства своїми ж вояками». Стосувалося це дій бойовиків «днр», що вони виконують функцію загороджувальних загонів, а командування зовсім не хвилює життя звичайних російських солдатів.
«Ми досі числимося на навчаннях в Калінінграді, нас тут ніби немає. Люди без документів, кинуті напризволяще в окопах, як безхатьки, та завалені трупами. Позаду нас виставили загони, які не випускали з позицій, а зараз не дають взагалі вийти нікуди, бо обіцяють знищити. Нам загрожує небезпека. Це село Водяне під Донецьком. Там, де наші ЗМІ кажуть, що ми наступаємо успішно. Насправді це не зовсім так. Тут дуже й дуже великі втрати», — плачуться загарбники.
Один із них буквально доповідає наступне: «Я, командир загону Віктор Миколайович, виконав бойове завдання, вийшовши на позицію під селищем Водяне. Під час штурму стало ясно, що досить важко наступати на цій ділянці. Наше керівництво вирішило нас гнати на кулемети, міномети і танки. Ми сиділи під відкритим вогнем мінометів, артилерії 14 діб. Зазнали величезних втрат: 34 особи — 300-сотих, 22 — людини 200-сотих. Командир нашої роти загинув. І ми жодного разу не бачили ні свого керівництва, ні офіційних наказів».
Далі — «вишенька на тортику». Рашики продовжують «великий плач».
«Командуванню байдужі наші життя… Воно вже шостий раз заповнює наш штат новими мобілізованими. Просимо допомоги. Звертатися нам більше нікуди. Командування каже, що ми витратний матеріал, а командири з «днр» стріляють з автоматів по наших мобілізованих, бо солдати відмовляються йти в штурмові підрозділи», — скиглить «друга армія світу».
Коментарі, гадаю, зайві…
Фото з відкритих джерел
