«Я мрію про те, щоб бути корисним — допомагати, захищати. Робити свою роботу якісно та в тіні, як супергерой: його ніхто не бачить, але на ньому тримається державна…
Сержант Віктор Стасюк загинув під Бахмутом 7 березня цього року. Загинув, як то кажуть, насправді в розквіті сил — відомий у Вінниці спортсмен і тренер усе своє життя займався спортом, гартував себе й планував прожити до 120 років. Якби його життя не обірвали рашистські осколки за якихось два тижні до сорок восьмого дня народження…
Спорт для нього був усім
Усі, хто знав Віктора, розповідають про нього передусім як про дуже спортивну людину. Чим він лише не займався!
— Важко повірити, але в молодших класах Вітя був маленьким і худорлявим хлопчиком, — згадує однокласник Віктора Олег Ханенсон, який після сорока років знайомства ще й потрапив служити з ним до однієї бригади. — А класі в п’ятому він захопився спортом і відтоді почав рости, як на дріжджах. Починав Вітя, здається, з ушу, з тренажерного залу…
Саме в тренажерному залі наприкінці дев’яностих з ним познайомився і його друг, а нині вінницький волонтер Тарас Присяжнюк.
— Я займався штангою, він прийшов до залу качатися, — розповідає Тарас. — Кудо, карате, кікбоксинг, йога — він багато чим займався й мав успіхи в усіх цих видах спорту. Віктор був життєрадісним і сміливим чоловіком. Ставив перед собою мету й цілеспрямовано йшов до неї, поки не досягав. А ще, на його глибоке переконання, людина повинна відчувати своє тіло й перебувати в гармонії із собою. Так він робив сам і намагався прищеплювати це тим, кого тренував — кілька останніх років Вітя був фітнес-тренером в одному з вінницьких спортивних залів.
А ще, пригадує Тарас, Віктор був невибагливим у побуті, попри те, що багато років пропрацював за освітою, у банківській сфері, абсолютно не був меркантильним. Матеріальні цінності його цікавили найменше. Хіба що аби допомагати тваринам, кинутим людьми напризволяще.
«Тваринки найбільше потребують допомоги й захисту…»
Відома вінницька волонтерка й медикиня Олена Верлан-Кульшенко згадує про Віктора як про людину, яка нікому не відмовляла в допомозі та найбільше опікувалася братами меншими, адже «…тваринки найбільше потребують допомоги й захисту». Через це його знали в усіх вінницьких ветклініках та притулках.
— Будь-яку тварину, що побачить, він підбирав, власним коштом лікував, стерилізував та шукав, де пристроїти, — продовжує розповідь про Віктора-волонтера його однокласник і побратим Олег Ханенсон. — Навіть, не повірите, їздив по селах і пропонував гроші, тільки б пристроїти собаку чи кішку в добрі руки!
На спільній темі тварин познайомилася з Віктором і Ірина Баранович. Вона кілька разів на день вигулювала в парку песика, а атлетичної статури чоловік щоранку й щовечора виконував там пробіжки.
— Щоденні прогулянки переросли у справжню дружбу, — каже Ірина. — Спочатку спілкувалися про тварин і природу, про здорове харчування та взагалі про життя. Згодом у нас виявилося дуже багато спільного — ми були вихованцями однієї вчительки, нашою класною керівницею у 15-й школі була Ніна Олексіївна Адамова, тільки вона випустила його клас, а потім набрала мій. І сини наші навчалися разом в інституті, та, як виявилося, були не просто однокурсниками, а друзями.
Жінка каже, що хоча товаришували вони з Віктором лише роки зо три, у неї було відчуття того, що вони знайомі все життя. Настільки з ним було легко та цікаво спілкуватися, настільки щирою та позитивною людиною він був.
— Постійно в русі. І займався спортом сам, і викладав. Філософ. Прихильник екології та здорового способу життя. А ще — справжній друг і великий патріот… Невимовно сумно, що такі люди йдуть у вічність, не встигши виконати все заплановане та реалізувати себе повною мірою…
«Які роки?! Ми тільки жити починаємо!»
Віктор тренував себе та інших дуже серйозно й насправді вважав, що секрет довголіття полягає в успішному володінні своїм тілом і наполегливих тренуваннях.
Олег Ханенсон пригадує, як незадовго до війни зустрічався з Віктором на вулицях рідного міста, і завжди однокласник кликав його до спортзалу. А на відповідь Олега, що, мовляв, роки вже не ті, казав: «Які роки?! Ми тільки жити починаємо!».
— Мрія Віті була «прожити 120 років, бадьорим і здоровим», — згадує Олена Верлан-Кульшенко. — Останні 2 роки він глибоко вивчав йогу — щоб знати, як і іншим людям допомогти «прожити 120 років». Тренувався, вдосконалювався, бо ж «…як переможемо, то треба буде допомогти людям відновлюватись, а йога — то про спокій і рівновагу, я знатиму й інших навчу…». І його позитив, і легке ставлення до життя дозволили б це зробити, якби не клята війна…
Майже за тридцять років до широкомасштабного російського вторгнення Віктор Стасюк відслужив строкову службу. Спочатку пів року «навчалки» у Бердичеві, у 248-й окремій навчальній роті РХБЗ, а згодом — півтора року служби за цією військово-обліковою спеціальністю у 128-й мотострілецькій дивізії у Мукачеві. Про це, гортаючи батьківський військовий квиток, розповів син Віктора, Олександр Стасюк.
У дев’яносто п’ятому році сержант Стаюск був звільнений у запас та повернувся до рідної Вінниці й занять спортом. Одружився, став батьком. Здобув вищу освіту в Тернопільській академії народного господарства. І прожив майже три десятиліття спокійного зваженого життя, займаючись спортом та допомагаючи іншим. Але 24 лютого 2022 року мирне життя обірвалося з першими ракетними ударами московитів. У перші ж години великої війни сержант запасу Стасюк побіг до міського центру комплектування.
«Це МОЄ місце — захищати своїх людей, бо я ж сильний, хто ж, як не я?!»
— Він не мав жодних вагань, казав: «я ж для цього жив усе життя, це МОЄ місце — захищати своїх людей, бо я ж сильний, хто ж, як не я?», — згадує Олена Верлан-Кульшенко.
Протягом року сержант Стасюк проходив службу в одному з батальйонів 120-ї бригади ТРО. Спочатку це була служба з охорони та оборони різних військових та важливих цивільних об’єктів на теренах Вінниччини. А потім була фортеця Бахмут…
— Він із самого початку рвався на передову, боявся, що не встигне повоювати, зробити щось заради нашої майбутньої перемоги, — зітхає Олег Ханенсон. — Ми потрапили з ним у різні підрозділи бригади, тож обидва прибули на Бахмутський напрямок, але в різні місця…
Як чув Олег, КамАЗ, у якому їхав із побратимами Віктор, прямим наведенням розстріляв російський танк. Як розповіли побратими сім’ї Віктора, на шляху до позиції машина зупинилася — міняли колесо — і буквально під ноги Віктору прилетіла ворожа міна. Так чи інакше, суті справи це, на жаль, не міняє: ординці забрали ще одне життя. Життя справжнього патріота й великого життєлюба. Життя тренера, який мав прожити до 120 років та навчити цього інших…
Останнє фото Віктор Стасюка — він надіслав це селфі Тарасу Присяжнюку.
— 7 березня, у день загибелі, Вітя немовби відчував — зі всіма зідзвонився, всім написав. І скинув мені це останнє фото…
Поховали загиблого захисника 12 березня у рідній Вінниці, на Алеї Героїв Сабарівського кладовища. І синьо-жовте знамено, що замайоріло над його могилою, немовби стало у стрій таких самих стягів, яких на Алеї Героїв щось уже дуже багато височіє у невимовній скорботі та урочистому болю…
