Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 6 грудня 2025 року Президент України присвоїв 152 окремій єгерській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
«Од росії потрібно триматися подалі…». Ці слова належать Володимирові Винниченку — членові УЦР, голові Генерального секретаріату Української Народної Республіки, який бачив Україну у федеративному союзі з росією. Для прозріння й визнання своїх поглядів помилковими Володимирові Кириловичу знадобилися роки…
Лютнева революція 1917 року, що сталася в Петрограді, «розворушила» практично всі народи, що населяли російську імперію й почувалися пригнобленими. Україна, яка чи не найбільше потерпала від царського свавілля, не стала винятком. Про події на берегах Неви першими дізналися, звісно, кияни. Сталося це на початку березня. Тож активісти національно-визвольного руху відразу активізувалися: почали відбуватися стихійні зібрання інтелігенції, студентства, різних політичних партій і рухів. Всі вони вимагали для України розширення її прав. Аж до повного відділення від росії. Словом, єдиної думки, як діяти далі, не було, не кажучи вже про конкретні плани. Після гарячих дискусій виникла ідея створити центр.
Але й серед його членів не було єдиної думки щодо майбутнього України. Наприклад, самостійники, яких очолював Микола Міхновський, вважали, що «потрібно проголошувати повну й беззастережну незалежність». А «група товаришів» на чолі з Володимиром Винниченком та Дмитром Дорошенком бачили її автономною республікою з широкими правами, але у складі росії. Опинившись за кордоном, Винниченко писав: «Це, мабуть, була помилкова думка, що нам потрібно бути в тісному союзі з росією. Принаймні всі подальші події довели, що од росії потрібно триматися подалі…».
Наприкінці березня до Києва повернувся Михайло Грушевський — вчений-історик, який до цього проживав у росії, але був добре обізнаний з тими процесами, що відбувалися на його історичній Батьківщині. У своєму ж першому виступі він визначив найперші й найголовніші завдання українського парламенту — автономія України, але у складі росії….
То коли ж утворилася УЦР?
Сьогодні на офіційному рівні днем утворення Української Центральної Ради вважається 16 березня. Але серед істориків, які досліджують той період в історії України, немає одностайності стосовно цієї події й вони називають різні дати, зокрема 16, 17, 20 березня. А деякі дослідники кажуть, що УЦР з’явилася у 20-х числах березня. Натомість відомо, що на шпальтах газети «Київська думка» 17 березня була оприлюднена інформація такого змісту:
«Учора, тобто 16 березня, увечері відбулося багатолюдне зібрання представників українських місцевих і окремих провінційних організацій та груп. Всього були присутні більше як 100 осіб… Збори палко прийняли пропозицію «Центральної ради» про висилку депутації в Петроград, щоб заявити новому уряду про невідкладні потреби українського народу. Також прийнято пропозицію про вживання невідкладних заходів для негайного відновлення української преси». Згодом читачі дізналися, що «17 березня всі організації об’єдналися й увійшли до складу Центральної Ради». На цю ж дату вказував згодом і офіційний друкований орган «Вісті з Української Центральної Ради».
Мабуть, зважаючи на ці публікації, і заведено вважати днем утворення УЦР саме 16 березня 1917 року. Але є одне «але»: сам Михайло Грушевський у своїх спогадах стверджував, що вищий законодавчий орган був створений… 20 березня і що саме цього дня «організувалася спільна рада всіх київських українських організацій під назвою Української Центральної Ради». Втім, принципової різниці тут немає. Головне, що вперше в багатовіковій історії України з’явився орган влади, який почав відстоювати інтереси українців.
— Захоплення влади більшовиками створило принципово іншу політичну ситуацію в Україні, — вважає доктор історичних наук Володимир Верстюк. — УЦР засудила події в Петрограді, заявивши, що «буде боротися з усякими спробами піддержки цього повстання на Україні». Загальні збори УЦР ухвалили поширити владу Генерального секретаріату, окрім Київської, Полтавської, Чернігівської, Волинської та Подільської губерній, і на Херсонську, Харківську, Катеринославську, Таврійську, Холмську і частково на Курську й Воронезьку губернії.
7 листопада 1917 року УЦР III Універсалом проголосила про створення Української Народної Республіки у складі федеративної росії. З цього моменту розпочався третій і останній етап історії Центральної Ради. В основі його лежала державотворча діяльність, спрямована на побудову демократичних засад влади, повна незалежність України. Центральна Рада ухвалила цілу низку законів, Конституцію УНР, запровадила власну грошову систему, затвердила герб, гімн УНР, а українській мові надала статус державної.
— Українська Центральна Рада проіснувала недовго — з 17 березня 1917 року по 29 квітня 1918-го. Незважаючи на цей факт, діяльність Центральної Ради була досить плідною. Найголовнішим її досягненням стала законотворча база молодої Української держави. Адже за ці 13 місяців було ухвалено чимало законів, вкрай важливих для розвитку Української Народної Республіки. Нагадаю, що саме УЦР ухвалила чотири Універсали, два з яких не лише віддалили нас від російської імперії, а й заклали міцні підвалини для того, щоб на політичній мапі світу постала незалежна Українська держава, — розповідає Сергій Білокінь — доктор історичних наук, головний науковий співробітник Інституту історії України, почесний професор Києво-Могилянської академії. — І все ж, чи не найбільшою заслугою УЦР є те, що вона своєю діяльністю, попри всі помилки й недоліки, зуміла пробудити в багатьох українців національну свідомість, яку в них російська імперія вбивала віками.
Наприклад, відкривалися українські школи, навчальні програми в яких були орієнтовані на виховання в молоді патріотичних почуттів, любові до рідної землі й ненависті до її ворогів. Такий факт: уже в 1917 році в Україні було видано близько 700 книг різних авторів і друкувалися більш як 60 україномовних періодичних видань. Сьогоднішня війна московитів проти України ще раз довела важливість дипломатичних стосунків з іншими країнами. Це чудово розуміли й за часів УНР: стараннями УЦР були встановлені такі стосунки з багатьма європейськими державами.
Після повалення УНР більшовицькою росією доля більшості членів Центральної Ради склалася трагічно: більшість з них були репресовані. Уціліли здебільшого ті, кому пощастило залишити рідну землю, й вони доживали віку на чужині — за кордоном.
