На папері ця армія виглядала значно сильнішою за українську. Але війна швидко показала: сама кількість ще не гарантує переваги. Бо сучасна війна — це не лише ресурс. Це швидкість рішень,…
Збити ворожу ракету із крупнокаліберного кулемета. Хтось каже: «це неможливо», хтось запевняє: «то виключно везіння», а ось військовий моряк Іван, який служить на одному з кораблів ВМС ЗС України, лише скромно усміхається. Адже за допомогою своєї вірної бойової подруги «дашки» він «приземлив» уже три російські ракети.
19-річний матрос, попри свій юний вік, уже має неоціненний бойовий досвід, який щоденно набуває на військовому кораблі під час виконання різноманітних завдань. Чи думав хлопець, який одразу після школи у 2021 році підписав свій перший контракт із ЗСУ, що його служба буде саме такою? Певно, що ні, але про свій вибір не пожалкував жодного разу.
— То було моє свідоме рішення і якби повернути час назад, я б ухвалив його знову, — зізнається Іван. — З перших днів на борту корабля відчув, що там, де маю бути. У нас неймовірно дружній екіпаж і досвідчені офіцери, які роблять усе від них можливе, щоб ми були готовими до будь-яких ситуацій, навіть найекстремальніших. Ще до початку широкомасштабного вторгнення чимало часу приділяли нашому навчанню — регулярно проводили тренування та заняття, які в результаті зберегли нам життя.
І це без перебільшення так. Доказом тому є 24 лютого 2022 року. Тоді корабель, на якому служить Іван, виконував завдання в морі.
— Близько 5-ї ранку наш корабель заступив на бойове чергування. Я стояв на посту з ДШКМ. Приблизно за годину почув, як боцман крикнув: «Бачу літак!», слідом пролунала команда: «По правому борту противник!». Ми вдивлялися в небо, намагалися виявити повітряну ціль, але нічого не могли розгледіти через велику хмарність. Ще мить, і почули вибухи — росіяни вдарили по порту. Ми отримали команду маневрувати. А ворог не полишав спроб влучити й по нас, але, на щастя, їм це не вдалося. Було навіть таке, що ракети падали геть близько, метрів за 15 від лівого борту, а снаряди РСЗВ розривалися прямо перед носом корабля, — пригадує матрос.
Відтоді команда побувала в багатьох ситуаціях, з яких, завдяки їхній професійній підготовці, вони завжди виходили переможцями. Щоразу українські військові моряки набували досвіду, яким навряд чи зможуть похизуватися їхні побратими з інших флотів світу. На надбудові корабля один за одним почали з’являтися силуети збитих ворожих літаків та крилатих ракет. Є серед них і ті, що збив Іван.
— Першу ворожу ракету, яку збив, запам’ятаю надовго. То був вечір, я відпочивав після вахти. Щойно вийшов з душу, як почув вибух. Одразу, вийшов на шкафут, аби дізнатися в кулеметника, що сталося. Виявилося — наш розрахунок ПЗРК збив над нами ракету. Поки обговорювали подробиці, я помітив другу ракету. Ось так у чому й був (а після душу на мені саме спіднє) прибіг за ДШК, зарядив його, прицілився і взяв на випередження корпусів 5, почав стріляти на ураження безперервним вогнем. Намагався вести приціл за ракетою, тим самим охоплюючи більшу область стрільби. Випустив близько 70 патронів. Як виявилося, недарма, — з гордістю говорить матрос.
Після тривалої стрільби в моряка позакладало вуха і він навіть не почув одразу, як командир привітав його з вдалим дебютом. «Сьогодні наші бойові розрахунки ПЗРК та ДШК збили 2 ворожі ракети» — пролунало по корабельній трансляції. А Іван стояв і не міг повірити, що зі свого кулемета «приземлив» повітряну ціль окупантів, націлену нести смерть.
— Спочатку подумав, що просто фартануло, але сумніви розвіялися дуже скоро, коли збив другу російську ракету. Вночі ми йшли на бойове завдання і були дуже близько до ворога. Тишу розірвала команда: «Ракета по правому борту!». Усе відбувалося, як і минулого разу, щоправда, я вже був в обмундируванні, — жартує Іван. — Помітив ціль завдяки вогняному сліду в темному небі, прицілився і почав вести вогонь на ураження. На щастя, знову вдало. Тож ворогу не вдалося завдати шкоди ані нам, ані побратимам, які прикривали нас з берега.
До слова, третю ракету хоробрий військовий моряк теж «вполював» вночі, коли перебував на вахті. Тоді окупанти знову цілилися в корабель, який встиг стати їм «кісткою в горлі». Але і цього разу спроба ворога виявилася марною.
Уже понад рік Іван разом із побратимами щоденно несе службу і пильнує, аби ворог не наблизився до наших берегів, щоб його ракети не долітали до мирних українських домівок. Поруч його вірна «дашка», з якою він встиг довести — для українських військових моряків не існує нічого неможливого.
— Сподіваюся, наш вогонь й надалі буде влучним, а позначок про бойові заслуги ставатиме все більше, — з ентузіазмом говорить матрос.
Фото Євгеній Тристан
