Розпочавши службу Україні на посаді командира 1-го Волинського корпусу Армії УНР фаховий військовий зріс до служби у Генеральному штабі Дієвої Армії, а в підсумку обійняв посаду Військового…
Пам’ятна дата встановлена Верховною Радою України у 2017 році для вшанування мужності та героїзму захисників незалежності, суверенітету й територіальної цілісності нашої держави.
Дата 14 березня була обрана не випадково: цього дня у 2014 році на тренувальну базу в Нових Петрівцях, що у Київській області, з Майдану Незалежності вирушили перші 500 бійців-добровольців Самооборони Майдану для формування першого добровольчого батальйону. Чоловіки й жінки самоорганізувалися та вирушили на схід України — на захист нашої держави та її суверенітету.
Напередодні Дня українського добровольця я звернувся до наших земляків, які, не чекаючи повісток чи викликів до військкоматів, самі звернулися до них з проханням відправити на фронт. З одним запитанням: що підштовхнуло їх до такого рішення.
Павло Красноок, сержант запасу
— До війська я пішов добровільно навесні 2014 року, коли стало зрозумілим, що московія вирішила розчленувати Україну, покінчивши і з нашим суверенітетом. Особисто мені, молодому і здоровому чоловіку, було соромно відлежуватись на дивані. Ба більш, що медик за освітою, знав: люди, здатні надавати першу медичну допомогу, там дуже потрібні.
Не скажу, що наш підрозділ складався виключно з добровольців. Ні. Але їх там було дуже багато. Виконуючи різної складності завдання. Воювали добре. І не лише з сепарами, а й кадровими російськими військовиками-контрактниками, зокрема і з десантниками та спецпризначенцями. Кажу так, бо знаходився поруч із ними майже рік, виконуючи різної складності завдання. Наприклад, наш підрозділ майже місяць обороняв Луганський аеропорт. Тоді, пам’ятаю, ситуація була не те що складною, а надскладною. Але ми встояли.
Олександр Левицький
— У 2014 році я перебував у запасі. Та коли росіяни вторглися в Донецьку і Луганську області, зрозумів: як офіцер-«афганець», з бойовим досвідом, теж повинен захищати свою землю і пішов до військкомату з проханням призвати до армії. Прохання задовольнили і протягом року я служив у одному з підрозділів Збройних Сил. Тоді нам багато чого не вистачало, але ми зуміли не лише звільнити від бойовиків-сепаратистів понад 60 відсотків території, а й зупинили росіян, що прийшли їм на допомогу.
Маю багато друзів, які з перших днів російського широкомасштабного вторгнення пішли до військових комісаріатів з проханням призвати до війська. Дехто тижнями оббивав пороги, вимагаючи відправки на фронт! Сьогодні всі вони воюють з кацапами.
Ігор Бизган, підполковник старший офіцер регіонального управління Сил тероборони «Північ»
— Що змусило мене поповнити лави захисників України? На це запитання відповім іншим запитанням: а що має робити чоловік середніх літ, у якого за плечима вище військове училище, десятки років армійської служби, який будував плани на майбутнє, але в один «прекрасний» ранок всі ці плани полетіли шкереберть з вини чужинців? Як має вчинити чоловік, коли на його землю, на якій споконвіку жили його предки, прийшов ворог і палить домівки його земляків, вбиває, ґвалтує і старих і малих? Обурюватись, лежачи на канапі? Так для цього не потрібно ні багато розуму, ні якихось надмірних зусиль.
