У Маневицькому районному суді Волинської області винесли вирок адміністратору популярної Viber-спільноти, який протягом майже року інформував тисячі підписників про місця проведення…
Йому лише 23 роки, а вже командир артилерійської батареї. Наприкінці лютого минулого року він уперше вступив у жорстокий бій з агресором, а вже влітку був відзначений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Командир артилерійської самохідної батареї старший лейтенант Андрій Свирида за понад рік широкомасштабної війни з російськими загарбниками пройшов дуже важкий і тернистий шлях опаленими війною дорогами сходу та півдня України. Бив ворога на Донеччині, Харківщині та Херсонщини. Воював сміливо, кулям не кланявся. Він дуже змужнів за цей рік і по-людськи втомився. Зараз би повернутися до мирного життя: обійняти своїх молодших сестричок і маму, відкрити альбом зі старовинними монетами, які школяр Андрійко почав колекціонувати ще з десяти років, сходити з друзями на риболовлю або на полювання. Але це станеться згодом, коли стихнуть гармати й він дасть переможний залп зі своєї 152-мм «Акації». А тепер він під Бахмутом і всі його думки зосереджені на захисті цього героїчного міста-фортеці та своєї рідної України.
Після випуску потрапив на гарячий Схід
Остаточно стати військовим мешканець Славути Андрій вирішив ще й 2014 році. Будучи чотирнадцятирічним безтурботним хлопчиком, він дуже болісно пережив окупацію росіянами Криму та частини Донеччини й Луганщини. Відтоді впливати на його вибір було марно. Андрій лише вагався з приводу того, на кого піти навчатися — артилериста або командира механізованого підрозділу. А в старших класах і це питання само собою розв’язалося.
— Усе-таки я обрав фах артилериста. Більш цікавою вважав цю спеціальність. Адже, за статистикою, на війні у відсоткових показниках найбільших втрат ворогу завдає саме злагоджена й влучна робота артилерії. Тож я, так би мовити, теж хотів покращити ці показники на нашу користь. Та й в інтелектуальному сенсі мені більш подобалася професія артилериста, — каже Андрій.
Те, що він дійсно рвався туди, де найважче, 21-річний юнак довів уже напередодні випуску з Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, обравши для подальшого проходження офіцерської служби окрему механізовану бригаду, яка на той час дислокувалася саме в районі бойових дій під Бахмутом. І вже влітку 2021 року молодий лейтенант прибув до Соледара, обійнявши посаду командира взводу.
За словами Андрія, тоді на Донеччині панувала відносна тиша. Бойових зіткнень із противником не було. Дотримуючись мінських угод, наше важке артилерійське озброєння перебувало на визначених рубежах далеко від лінії фронту. А сам новопризначений комвзводу потрохи входив у курс справ, акцентуючи свою увагу на підготовці особового складу, озброєнні й техніці.
У нього все виходило. Та по-іншому й не могло бути. Адже Андрій потрапив до війська, вже будучи достатньо підготовленим офіцером. В академії чотири роки марно часу не гаяв. Наполегливо навчався й намагався, як губка, вбирати в себе поради й настанови досвідчених викладачів. Лише одного балу не вистачило лейтенантові до отримання червоного диплома. Тож адаптувався він досить швидко, й у цьому, зокрема, молодому офіцеру допоміг його командир батареї та земляк старший лейтенант Дмитро, який на рік раніше закінчив той самий виш, що й Андрій.
У перший день війни ворог цілив по місцю базування наших «Градів», яких, звісно, там уже не було
На Донеччині, під Бахмутом, Андрій і зустрів початок широкомасштабного російського наступу. За його словами, те, що ворог вторгнеться в Україну з багатьох напрямків та, зокрема, намагатиметься захопити Київ, ніхто в частині не очікував. А от до відбиття його масованого удару зі сходу українські військові були готові.
— Ми моніторили ситуацію. І отримані дані свідчили про те, що за лінією зіткнення рашисти накопичували сили та формували «ударний кулак», підтягуючи резерви та важке артилерійське озброєння. Не можна сказати, що ворог застав нас зненацька. Ба більше, коли рано-вранці 24 лютого він перейшов до наступу та почав гатити по позиціях нашої бригади, нас там уже не було. Адже ще вночі 23 лютого ми відійшли на заздалегідь визначені позиції та очікували подальших розпоряджень вищого командування. Перші «виходи» ворожої артилерії ми почули вже о 5-й ранку. Наївні агресори цілили по місцю базування наших «Градів», які, звісно, були завчасно відведені. А вже після обіду ворог вдався до обстрілів нашого переднього краю оборони, ми відкрили вогонь у відповідь. У такий спосіб я вступив у свій перший двобій із російськими загарбниками, — згадав офіцер.
Як Андрій отримав орден Богдана Хмельницького
Обіймаючи посаду командира артилерійського взводу, на Донеччині він безперервно перебував до кінця червня. Це був дуже важкий іспит на командирські вишкіл та зрілість. І головним екзаменатором щодо себе був сам комвзводу. Як і нині, дуже запеклі бої тоді точилися на цьому напрямку. Спекотно було завжди. Уже в перший тиждень широкомасштабної російської агресії батарея, якою командує однокурсник Андрія Олександр Сидорчук, знищила чотири ворожі танки та два БТР, за що Олександр отримав орден Богдана Хмельницького. А особливої кульмінації протистояння російській навалі досягло наприкінці травня.
— Ворог тоді прорвався через Світлодарську дугу, вийшов на Роти, що поставило під загрозу захоплення Бахмута. Ми стримували агресора, як могли, працюючи і вдень, і вночі. Траплялося й таке, що за добу випускали по ньому близько двох сотень свої потужних 152-мм снарядів. Адже росіяни наступали дуже великими силами у складі рот. Пам’ятаю, як за два дні ми своїм вогнем відбили дві потужні атаки рашистів. Десь близько 200 російських трупів було тоді розкидано по полях Донеччини. А мене особисто за це теж нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, — розповів старший лейтенант Свирида.
Як наші артилеристи «розбагатіли» на Харківщині
На Донеччині, неподалік Бахмута, Андрій перебував до кінця червня. А згодом з метою відновлення боєздатності бригаду передислокували на Київщину. За словами офіцера, впродовж місяця там тривав процес доукомплектування частини особовим складом та велася напружена робота щодо ремонту та обслуговування озброєння й техніки. Окрім того, одночасно підрозділи бригади були залучені до прикриття українсько-білоруського кордону на випадок, якщо ворог намагатиметься здійснити повторну спробу наступу з півночі.
На щастя, рашисти на такий крок не зважилися й наприкінці липня бригаду передислокували на не менш небезпечну ділянку російсько-українського фронту — під Ізюм.
Тоді ворог усе ще покладав великі надії на прорив нашої лінії оборони в цьому районі, що відкривало йому шлях до просування в бік Слов’янська та Краматорська. І офіцер-артилерист Андрій разом із підпорядкованими йому розрахунками «Акації» самовіддано стримував цей натиск. А на початку вересня вже розпочався несподіваний та стрімкий наступ Сил оборони України, який завершився блискавично проведеною операцією з визволення Харківщини. А для підрозділу Андрія та визвольна операція ознаменувалася ще й придбанням великої кількості артилерійських боєприпасів, які покидали на полі бою російські загарбники, панічно відступаючи зі своїх позицій.
— Після звільнення Ізюма в лісосмугах ми назбирали десь понад тисячу снарядів, які потім з успіхом використовували, гатячи по позиціях рашистів. Ось такий своєрідний «ленд-ліз» передали нам росіяни, — згадує офіцер-артилерист.
Як молодий офіцер командиром став та втратив друга
Тоді ж, у вересні, бригаду, де несе службу Андрій, знов повернули під Бахмут. А невдовзі офіцер став командиром батареї. Щоправда, через дуже трагічні обставини це сталося. Командир іншої батареї разом із двома командирами взводів тоді приїхали на вогневі позиції, аби забезпечити екіпажі боєприпасами та продуктами харчування. І треба ж було такому статися, що саме в цю мить, коли вони тільки вийшли з автівки, противник завдав потужного артилерійського удару.
— Непоправної втрати ми тоді зазнали: загинули командир гармати — сержант — та три офіцери, зокрема й мій земляк, однокурсник і найкращий друг, — з болем у серці згадав Андрій.
А його самого за кілька днів після того трагічного випадку призначили командиром самохідної артилерійської батареї. На цій посаді він і воював до грудня на Донеччині, після чого бригаду перекинули на Херсонщину.
— Загалом нас туди перевели на відновлення та з метою злагодження підрозділів. Але враховуючи те, що наші вогневі спроможності були на належному рівні, паралельно артилерійські підрозділи бригади були залучені до придушення живої сили та артилерійських батарей противника, який гатив щодоби по мирному та нещодавно звільненому правобережжю. Розташовувалися ми поблизу Херсона, неподалік від Антонівського моста, звідки й вели прицільний вогонь по скупченню противника, застосовуючи тактику контрбатарейної боротьби. Тож можна сказати, що й на півдні ми теж повоювали. А десь у двадцятих числах січня нас укотре передислокували на Донеччину та знов під Бахмут, — розповів офіцер.
Одного разу за добу артилеристи знищили три ворожі мінометні розрахунки та кілька сотень «вагнерівців»
Підпорядкована йому батарея й нині перебуває під Бахмутом. Виходить, що найбільше часу під час цієї широкомасштабної війни з російськими агресорами Андрій провів саме на цьому найнебезпечнішому напрямку. Під його командуванням за цей час загартувалися та згуртувалися в боях артилеристи. За свої дії переважна більшість із них нагороджена орденом «За мужність» та іншими державними нагородами. Вони не скаржаться на долю, по-доброму зухвалі та сміливі. Свою роботу знають та добре виконують, удень і вночі з відстані від 17 до 21 км знищуючи цілі противника.
— Екіпажі наших самохідних гаубиць завжди працюють дуже швидко. Часу на розгойдування у нас нема: відстрілялися по цілях та одразу змінюємо позиції й маскуємося, аби не перетворитися на мішень для ворога. У нашій справі, дійсно, зволікання смерті подібне, — розмірковує старший лейтенант Свирида.
Очі в командира втомлені. Він добре засвоїв ціну поразок і перемог на цій війні. Останніх у вигляді знищених ворожих цілей на його рахунку чимало. Про всі не розкажеш.
— Знаєте, зазвичай нам дається кілька снарядів на прицілювання. Пам’ятаю, здійснили ми перший постріл і вже були напоготові наводити другий снаряд. Але цього тоді робити не знадобилося через те, що зі спостережного поста повідомили про влучання по цілі. Ось так із першого пострілу одразу знищили ворожий мінометний розрахунок разом із боєкомплектом. Тоді взагалі у нас дуже результативний день був. Нам якраз підвезли боєприпаси дуже високої якості, й ми, так би мовити, випробували їх на міцність. Усе в нас виходило. Буквально з другого, третього пострілу знищували ворожі мінометні розрахунки. У результаті противник тоді не дорахувався трьох мінометів з боєкомплектом. А надвечір ще й «вагнерівці» своїми мобільними групами по 20–30 чоловіків пішли в атаку, яких ми своїм влучним вогнем теж зупинили, перетворивши кілька сотень найманців на «вантаж 200», — розповів офіцер-артилерист.
Як батько пішов поруч із сином воювати
До речі, з початком широкомасштабної війни з російськими агресорами поруч із ним в одній частині служить і його батько Василь Васильович. Як і Андрій, він теж був професійним військовим. Близько 15 років прослужив у прикордонних військах, охороняючи ділянку українсько-білоруського кордону на Рівненщині. Звільнився зі служби у 2010 році, а вже торік 25 лютого пішов захищати Україну, попросившись на службу до бригади, де служить його син. У територіальному центрі комплектування прохання колишнього прикордонника задовольнили й відтоді він у званні майстер-сержанта обіймає посаду командира відділення взводу забезпечення, підвозячи на бойові позиції артилеристів продовольство, пальне та конче потрібні їм боєприпаси.
— Чи допомагає це мені в морально-психологічному сенсі? Звісно, допомагає. Ми перебуваємо поруч, підтримаємо один одного. Батько знає, що зі мною все гаразд, а я знаю, що він живий і здоровий. Щоправда, мати спочатку дуже хвилювалася. Її зрозуміти можна. Адже і чоловік, і син на війні. Але зараз вона вже трохи заспокоїлася, як кажуть, звиклася з цією думкою. Та й вдома вона не одна, поруч із нею дві молодші сестрички — другокурсниця вишу Анастасія та учениця 2-го класу Дар’я. Швидше б війна закінчилася нашою Перемогою, і ми б з батьком мали можливість їх обійняти та розцілувати, — ділиться думками Андрій.
Як виявляються та знищуються ворожі цілі
За словами військового, його головне завдання як командира батареї полягає у вивченні обстановки, виявленні цілей противника та передачі їхніх координат старшому офіцеру на батареї, який вже безпосередньо керує діями розрахунків під час виконання ними вогневих завдань.
Зазвичай розвідка місцевості здійснюється за допомогою безпілотних літальних апаратів тактичного рівня, який здатний обстежувати обстановку переднього краю оборони противника в глибину десь до 10 км.
— Безпілотник у режимі реального часу передає дані на спостережний пост, після чого ми маємо можливість відкрити вогонь по виявлених ворожих цілях за 3-4 хвилини після отримання інформації. При цьому робити це потрібно якнайшвидше, щоб ціль не зникла. Адже ця війна характеризується високою маневреністю. Тож уже за 3-4 хвилини ворог може просунутися на 300–400 метрів, і тоді вогонь нашої артилерії вже не буде ефективним і влучним, — каже старший лейтенант Свирида.
Проте щоб знищити ціль, у неї треба влучно поцілити. І на цьому етапі все залежить не лише від якості озброєння та снарядів, а передусім від самих артилеристів самохідної батареї: від командира батареї — чи правильні він передав координати по цілі; від командира дивізіону — чи точно він врахував та перевірив ці дані; ну і від розрахунку — чи правильно командир гармати обрав боєзаряд для ураження та на скільки точно здійснено його наведення на ціль навідником.
— Тобто багато що залежить від посадових осіб батареї — від їхніх знань, умінь і навичок. У професійному сенсі людина має бути дуже добре підготовлена та до автоматизму знати алгоритм своїх дій на вогневому рубежі й постійно вдосконалюватися. З урахуванням обстановки та реалій війни ми постійно змінюємо й тактику ведення бойових дій. Приміром, останнім часом простежується невтішна для нас тенденція щодо наявності у ворога дронів-камікадзе «ланцет», здатних відстежувати та знищувати наші вогневі засоби. Це додало нам суттєвих проблем, і ми вимушені ще більше акцентувати увагу на маскуванні нашого озброєння. Є ще багато інших нюансів, від яких напряму залежить як збереження нашого озброєння, так і знищення ворожих цілей. Розкривати ці таємниці не стану. Скажу лише, що, приміром, коли ми вирушаємо до нових районів виконання бойових завдань, то на першому етапі обов’язково вивчаємо те, в який спосіб противник відповідає на наші постріли. Я, як командир, аналізую, як ворог поводиться в бою, якими за чисельністю групами він наступає та чи застосовує під час атак бронетехніку. З огляду на це надалі й коригуємо свій вогонь і робимо все можливе, щоб він був максимально ефективний і влучний, — поділився деякими нюансами своєї бойової роботи Андрій.
На що націлена «Акація»?
За своїми тактико-технічними характеристиками самохідна 152-мм гаубиця 2С3 «Акація» призначення для придушення й знищення живої сили противника, його артилерійських і мінометних установок, танків, ворожих вогневих засобів, пунктів управління та навіть засобів ядерного нападу. Під час цієї широкомасштабної війни з російськими загарбниками підпорядкованим старшому лейтенантові Свириді екіпажам доводилося уражати багато різноманітних цілей противника. Під командуванням офіцера були знищені міномети, автоматичні та станкові протитанкові гранатомети, танки та інша бронетехніка рашистів. Неодноразово працювали українські воїни і по ворожій артилерії різного калібру, знищуючи влучним вогнем як причіпні гармати, так і самохідні гаубиці.
— Виконання нами на полі бою вогневих завдань залежить від даної конкретної обстановки. Але враховуючи той факт, що наша батарея є підрозділом механізованої бригади та призначена для прикриття дій нашої піхоти, першочерговим нашим завданням є все-таки знищення ворожої живої сили з метою недопущення здійснення ворогом своїх атакувальних дій. Однак якщо є така можливість, то й артилерію та інші засоби агресора ми не залишаємо без уваги, методично уражаючи їх на своєму шляху, — каже Андрій.
Про що турбується командир батареї?
На щастя, понад рік війни батарея під командування старшого лейтенанта Свириди пройшла без втрат: ніхто не загинув і не дістав поранення. Цей факт, звісно, налаштовує командира на оптимізм та додає впевненості в напрямку виконання покладених завдань. Так, підрозділ у нього бойовий і хлопці служать в ньому грамотні й досвідчені. Половина з них — воїни-контрактники, ще стільки ж — це мобілізовані, переважна більшість з яких раніше проходила службу в цій же частині та на цих же посадах. Тож тривалий час навчати їх на початку війни потреби не було. І з перших днів ведення бойових дій, коли часу на розгойдування взагалі не було, вони з успіхом почали реалізовувати свої знання й навички, зупиняючи ворога на різноманітних небезпечних напрямках. За дії своїх екіпажів офіцер упевнений, знає, що хлопці не підведуть. Але й проблем у молодого офіцера вистачає. Передусім це стосується стану озброєння й техніки. Годі й казати, вона виготовлена ще за радянських часів і надійшла на озброєння понад 30 років тому.
— Звісно, що маючи такий ресурс, вона виходить з ладу. Тож доводиться за нею уважно доглядати, постійно щось ремонтувати, шукати деталі. А це й додаткова витрата часу та коштів на придбання всіляких пристроїв і запасних частин. Особливо важко доводиться, коли техніка виявляється несправною просто на вогневих позиціях і її треба витягувати, ризикуючи потрапити під ворожий обстріл. Ще один головний біль — це рашистські дрони-камікадзе, про які я вже згадував вище. Так, наші розрахунки дуже мобільні та доволі швидко змінюють місця дислокації. Ворожій артилерії нас дістати дуже проблематично. А от ці їхні «ланцети» здатні вистежувати та накривати нас із повітря. Тож необхідно якомога швидше протиставити їм якісь свої ефективні засоби та бажано було б отримати сучасне артилерійське озброєння й боєприпаси. Тоді і проблем стане менше, і наш артилерійський вогонь стане ще більш ефективним, — висловився Андрій.
У росіян відчувається «снарядний голод» і вони обов’язково зазнають поразки
Оцінюючи дії ворога на сучасному етапі ведення війни, він, зокрема, зазначив, що, як порівняти з початком широкомасштабного російського вторгнення, нині простежується тенденція щодо нестачі снарядів в армії рф. Адже якщо раніше рашисти могли випускати по одній позиції по 30–40 боєприпасів, то нині вони переважно обмежуються вже одним-двома залпами й роблять це більше для залякування.
— Але водночас я б зазначив, що їхній професійний рівень став кращим. У перші місяці війни вони просто засипали площі снарядами. Гатили на «авось» та вели хаотичну стрілянину. Нині ж у їхніх діях простежується вже якийсь алгоритм. Запорукою тому є їхні БПЛА та системи контрбатарейної боротьби, призначені для стеження за повітряним простором, розвідки наших позицій, коригування вогню та розрахунку траєкторій снарядів. Але все одно можу з упевненістю констатувати, що наш професійний рівень кращий за них. Не дотягують вони до нас. І не дотягнуть та зазнають поразки в цій жорстокій визвольній для нас і загарбницькій для них війні, — підсумував командир батареї старший лейтенант Андрій Свирида.
Фото Дмитра Завтонова та з власного архіву Андрія
