Військовослужбовці закріпилися в підвалі с. Олексіївка на Сумщині і весь цей час коригували вогонь та брали участь у знищенні окупантів. 5 грудня 2025 року за особисту мужність і героїзм,…
«Імперія зла…» — так назвав радянський союз американський президент Рональд Рейган. І мав рацію: вона відібрала життя в десятків мільйонів своїх громадян, левову частку з яких становили українці. Ми й досі не знаємо, де лежать кістки багатьох із них. Так, саме кістки, а не могили: в них «буржуазних націоналістів», «петлюрівців» не ховали. Їх просто закопували на берегах Колими і Єнісею, серед карельських сосен і беріз.
…Літо 1988 року. Архангельська область. Провінційне містечко Каргополь, що розкинулося на берегах Онеги. Вже кілька місяців я, лейтенант «непереможної і легендарної», вивчаю місцеві «достопрімєчательності». І встиг познайомитися не лише з ними, а й з багатьма місцевими жителями. В тому числі, як мовиться, і з поважними людьми. Голова Каргопольської районної ради Віталій Родін — один з них: попри різницю у віці, різний статус, ми якщо не заприятелювали, то пройнялися взаємною симпатією. Якось він мені телефонує і пропонує «проїхатися деякими цікавими місцями». Якими саме — не каже. Я, звісно, заінтригований такою пропозицією, погоджуюся.
— Я тобі покажу те, чого ти ніколи в житті не бачив, — каже Віталій Васильович, кермуючи УАЗом. — Вражень тобі вистачить на все життя…
За годину — зупинка. Навкруги — непролазні хащі, і я не розумію, куди й для чого мене привезли. Пильно вдивляюсь навкруги й нарешті помічаю якісь руїни, повалені напівгнилі стовпчики, обмотані колючим дротом.
— Отут, Сергію, скінчився життєвий шлях багатьох твоїх земляків, — дещо пафосно-загадково говорить Віталій Васильович. — На цьому місці в 1935-1955 роках розташовувався табір для так званих ворогів народу, більшість з яких — українці. Знаю про це з розповідей свого діда, який разом із ними валив ліс.
Так я вперше на 23-му році життя побачив радянський концтабір. А ввечері, роззявивши рота, слухав розповідь Віталія Васильовича про нестерпні умови перебування там, надзвичайно високу смертність серед ув’язнених. На календарі був 1988 рік, так звана горбачовська перебудова, тож правда про ті страхіття починала просочуватися в суспільство. Правда, дозовано. А Віталій Васильович працював журналістом, знав колишніх «мешканців» таборів Каргопольлагу, до якого їх входило аж 5, і по крихтах таємно збирав усю правду про те жахливе лихоліття. Йому було що розповісти, а мені — послухати…
Сьогодні ми знаємо, якщо не всю, то майже всю правду про жахіття російсько-більшовицького режиму, проклятого мільйонами людей. Принаймні нащадками ним закатованих. Зокрема й росіян, яких теж сила-силенна згинула в таборах ГУЛАГу. Про життя-буття його «мешканців» написано і сказано дуже-дуже багато. В тому числі самими росіянами. Особливо в 90-ті роки. Тому нічого нового я в цих замітках не скажу. А ось чому згадалася та поїздка, поясню.
Нещодавно дивився «вирізки» з чергового ток-шоу на росТБ, присвяченого 100-річчю утворенню срср. Там, як оголосила ведуча пропагандистка, «зібралася еліта російського суспільства». Дійсно, якщо судити з регалій, звань, врешті-решт статусу, то еліта. Якщо ж з того, що вони говорили, які «пламенниє рєчі» штовхали, то це були звичайні гопники з підворіття й моральні виродки: злочини комуно-фашистського режиму, який правив у радянській імперії понад 70 років, вони називали «окремими помилками», «недоліками».
Ось що каже моя давня знайома киянка Олена, а сьогодні — жителька санкт-петербурга:
— Наше телебачення здатне творити дива. Навіть Кашпіровський із Чумаком не спромоглися б на таке. Адже і 70-80-річні, і 25-30-річні навіть у приватних розмовах часто підтримують ті тези, які цілодобово озвучують на ТБ. Перші жили за часів срср і добре пам’ятають кілометрові черги на вулицях ленінграда за тими ж бананами, не кажучи вже про ананаси, яких, окрім ленінграда й москви, ніхто й ніде більше навіть не бачив. Втім, дідько з ними, тими бананами. А як можна забути своїх дідів, прадідів, безневинно розстріляних і невідомо де закопаних?… Коротка в наших людей пам’ять! Про що можна говорити, якщо й молодь, яка днює та ночує в інтернеті, телеграм-каналах, теж, як папуга, повторює «істини» від путіна, який вважає «розпад срср найбільшою катастрофою 20-го століття»!..
Відомий російський публіцист В. Прокоф’єв писав: «росія закабалила нові колонії — як їй здавалося — навіки. Оскільки віри в те, що балтійці, українці, молдавани погодяться на роль напіврабів росії не було, то росія почала змінювати демографічний склад поневолених країн… Для місцевих мешканців радянська влада була потрійним злом — тоталітаризмом, окупацією й перетворенням на національну меншину у своїй рідній країні…».
Участь українців у Другій світовій війні — тема складна й болюча. Адже лише на її фронтах Україна втратила близько 3 мільйонів своїх громадян — загинув майже кожен другий, призваний до лав червоної армії, а понад 5 мільйонів були закатовані німецькими окупантами. З 2,5 мільйонів осіб, вивезених на примусові роботи до рейху, повернулись лише 800 тисяч.
У післявоєнний час репресії проти українців не припинилися. За офіційними даними, протягом 1944-1952 pоків на теренах лише Західної України було репресовано близько 500 тисяч «бандерівців». Склали свої голови тоді понад 150 тисяч осіб, а понад 200 тисяч були вислані за межі УРСР без права на повернення. На рубежі 40-50-х років у таборах ГУЛАГу й колоніях налічувалось понад 500 тисяч українців!
Натомість в Україну прибували працівники, робітники, спеціалісти, партійні функціонери з інших республік СРСР для здійснення відбудови народного господарства. Насправді ж не стільки для цього, скільки для «радянізації» України. Вже до середини 1946 року їх налічувалося близько 90 тисяч осіб. На початку 50-х років майже половину керівних посад у партійних і радянських органах обіймали росіяни — такі собі «двадцятип’ятитисячники», описані Михайлом Шолоховим у романі «Піднята цілина». Але якщо ті проводили колективізацію в селах, прирікаючи селян на голодну смерть, то ці — радянізацію, нівелюючи в українців ті риси, які вирізняли їх як українців.
Так, у 1953 році з 742 секретарів обкомів, міськкомів і райкомів партії лише 65 осіб були з-поміж місцевого населення, а серед 599 рядових працівників обкомів партії аж… 22! У Львові з 1718 професорів та викладачів 12 вищих навчальних закладів до числа місцевої інтелігенції належало всього 320. У складі керівників цих навчальних закладів не було жодного місцевого працівника. Серед 25 заступників директорів — лише один, а серед 42 деканів вишів лише два були західними українцями!
Відбувалося активне переселення людей переважно пенсійного віку з Крайньої Півночі, Далекого Сходу, Чукотки та інших районів росії у Крим, Одеську, Херсонську, Чернівецьку, Київську та інші області України. Для побудови житла й ведення господарства їм виділялись кращі, зокрема приморські, землі. Так Україна неухильно й прискореними темпами зросійщувалася.
Зважаючи лише на ці факти і статистичні дані, чи варто дивуватись, що в 1991-му понад 90 відсотків українців розпад імперії не вважали трагедією і тому руками й ногами голосували за її знищення.
Замість післямови
Коли я дивився кількахвилинні «вирізки» з так званих російських ток-шоу, учасники яких розмірковували над долею срср, мені якось мимоволі пригадалася та поїздка по місцях Каргопольлагу і та до глибокої ночі відверта й щира розмова з Віталієм Васильовичем Родіним. Талановитим журналістом, а головне — чесною, напрочуд порядною і сміливою людиною, яка відкрила мені, 22-річному лейтенанту, правду про жахіття, що відібрали життя у мільйонів українців. І я подумав: як шкода, що в сьогоднішній росії так мало таких Віталіїв Васильовичів…
