Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
Нещодавно довелося знову відвідати звільнену від загарбників Харківщину, дорога у справах завела у села за Куп’янськом. Біля одного з дворів до нас рукою помахала поважного віку жінка — попросила мобільний, щоб зателефонувати родичам. Поки пані Марія спілкувалася телефоном, наш водій дістав для неї з багажника чергову гуманітарну коробку, які перед кожним виїздом завантажуються в авто саме для таких випадків. Роздача харчових наборів нужденним — давня добра традиція наших військових водіїв. До слова, їхню ініціативу підтримав знайомий благодійник, і добрі справи набули нової масштабності — половина з двотонної партії гуманітарних наборів вже роздана мешканцям побитих війною містечок та сіл.
Завершивши телефонну розмову, пенсіонерка щиро дякує, радіючи несподіванці та спілкуванню. Знайомимось та розпитуємо про прифронтове життя звільненого від загарбника села.
— Мене звати Марія Трохимівна, мені сімдесят вісім років. На цій вулиці прожила п’ятдесят років. У мене синок загинув в Афганістані. Як з усією бідою тепер жити, я не знаю, сподіваємось лише на вас, — розпочинає розповідь жінка.
— Розкажіть, що відбувалось у селі, коли почалась окупація?
Саме ось тут їх майже не бувало, здебільшого ходили по базару з гвинтівками. Ціни свої вказували. Розказували, як треба продавати. Цінники свої ставили. Щоправда, нас не чіпали — не штовхали, не били.
Двоє моїх дітей, хоч і не працювали, але нічого в окупантів не просили і не брали, я теж пенсію не отримувала вісім місяців… Важко. Зараз, як прийшли наші, то дають пайки — їжу, пральні порошки, вермішель, рис. Та й слава Богу. Зараз вже трішки легше, не так, як було. Думала, що ми і не переживемо того. Чекали, коли ж їх вже виженуть…
— А як відбувалося визволення?
— Як наші хлопці прийшли — ми стояли ось у тих кущах з дівчатами. Підійшла до них і кажу: Я ж на вас так чекала, так чекала. Хати в нас побило. Моя ціла, тільки шифер побило на сараї. Але, що поробиш, час такий — це ж не те, що взяти їх за руку і вивести звідси, так не буває…
— Ви багато чого бачили за життя, багатьох людей знаєте. Чому, на вашу думку, росіяни прийшли на українську землю?
— Чого вони прийшли? — тому що не мають розуму. Якби вони думали своїми головами, то вони б такого не робили… Хіба можна іти на чужу землю убивати мирних людей і отаку руїну вчинити. Всі будинки побили, всі лікарні… — ну що ж вони роблять (лунає вибух) — і ось зараз знов.
— Чи були такі люди, які підтримували ворога?
— Ви знаєте, були… Одна жінка, не буду називати її ім’я, так вона казала: «Надо так, чтобы их гнали до своего Киева». Я сказала їй, що вона сорому немає — чого ж тоді тут живе, хай збирається та їде туди.
Дякую хлопцям, я їх люблю, як рідних, хай Бог їм дає усього гарного, хай зброю дають. Моєму синочку зараз би п’ятдесят сім років було…
— Теж несправедлива війна була…
— Так, несправедлива… Ну, а що ж ти зробиш — і не розкажеш, і не доведеш. Брежнєв… Царство небесне моєму синочку, хай лежить відпочиває.
Я вам дуже вдячна, так гарно, що я вас зустріла — наче Господь мене навів і сказав: Ось вийди, бабуню, і вам буде легше. Так і сталось.
Прощаємось із Марією Трохимівною та рушаємо далі.
Того дня проїхали понад 500 кілометрів дорогами Донецької та Харківської областей, також часто доводиться бувати на Луганщині, однак картина за вікном майже всюди однакова — повністю знищені боями села, розбиті до фундаментів багатоквартирні будинки в містах, підірвані мости, обгорілі остови бронетехніки на узбіччях та в незібраних полях, викошені вогнем артилерії посадки.
І прапори — багато прапорів… На узбіччях і горілій броні, перехрестях спалених війною сіл, у викошених снарядами і уламками посадках на панівних висотах, замінованих полях.
Державні і бригадні прапори позначають місця загибелі українських захисників. Іноді вони майорять так рясно, що фізично відчуваєш кров, якою була залита дорога, якою ти, живий, зараз їдеш.
Ні забути, ні пробачити цього неможливо.
