Саме таку неофіційну назву отримали перші в історії випробування взаємодії пілотованого літака з дроном зі штучним інтелектом в ролі напарника на авіабазі Еглін у Флориді (США)…
Кирило Сазонов — дуже відомий блогер та політичний експерт, якого аналітики визнають як одного з найбільш цитованих політологів України. Він народився, жив і працював журналістом у Донецьку, доки у 2014 році рашисти не захопили місто. Широкомасштабне вторгнення росії в Україну він зустрів у Бучі, після чого евакуював дружину і дітей, а сам вступив до лав Збройних Сил України та нині захищає державу на найгарячіших ділянках фронту. Про своє бойове сьогодення, протистояння російській пропаганді і плани, які хоче реалізувати після перемоги, Кирило розповів кореспонденту АрміяInform.
«Поки був зв’язок, я повідомляв про пересування техніки та місця дислокації супротивника в Бучі»
— Широкомасштабне вторгнення росіян вас застало в Бучі. Цей населений пункт до російського вторгнення був відомий навіть далеко не всім українцям. Сьогодні про нього знають у багатьох країнах світу. З чого для вас там почалася війна?
— Із вибухів в аеропорту Гостомеля. Це зовсім поряд від того місця, де ми мешкали. На дорогах затори, на заправках — нескінченні черги. Частина магазинів відкрилася, але обслуговували тільки за готівку. Виїхати з міста здавалося неможливим. Частину Бучі окупанти зайняли досить швидко, у тому числі вулицю Яблунівську. Тож дійти до районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки Міноборони я не встиг. Пощастило, що зустрів сусіда по дорозі, а то потрапив би одразу до рашистів у лапи.
Перші дні злилися мовби в один, я точно не скажу, у який день що відбувалося. Сім’я виїхала, до міста зайшли окупанти. Мій номер телефону десь знайшли розвідники тероборони, ЗСУ та «Азову». Поки був зв’язок, я повідомляв їм про пересування техніки та місця дислокації супротивника в Бучі. Мені з верхнього поверху багатоповерхівки біля переїзду було багато що видно. Потім зв’язок зник зовсім, загарбники зайшли в мій житловий комплекс, тож телефону і ноуту довелося терміново позбуватися. Розвідка попереджала, що це потрібно зробити насамперед.
Вирішили із сусідами виїжджати. Чотири машини. У моїй — сім людей, чотири коти і дві собаки. Десь проїзд закрили окупанти, десь на дорозі лежали дерева чи стовпи, тож виїхати з міста було складно. До Києва їхали майже п’ять годин. На узбіччях бачили багато розстріляних цивільних машин та вбитих мирних людей. Але доїхали.
«До Києва їхали майже п’ять годин. На узбіччях бачили багато розстріляних цивільних машин та вбитих мирних людей»
«Я використав усі свої зв’язки, аби потрапити до групи „Мрія“ підрозділу спецпризначення»
— У вас абсолютно мирна професія. Але ви вирішили її змінити і вступити до війська. Цікаво, як відбулася ваша трансформація від журналіста і політолога до воїна-спецпризначенця ЗСУ?
— Мені з моменту переїзду до Києва друзі та колеги доводили, що кожен має займатися тим, що вміє найкраще. Тому моє місце на інформаційному фронті, пропаганда та контрпропаганда є дуже важливими. Але… 2014 року до Донецька увійшли окупанти, а я сидів із ноутбуком. 2022 року вони наздогнали мене вже в Бучі, а я знову сидів за комп’ютером. Мені набридло зустрічати озброєних ворогів із гаджетом в руках. Я вирішив, що третя зустріч буде іншою — я буду у формі та зі зброєю. І не сам, а поряд із такими ж людьми.
Потрапити до армії на початку весни було неможливо, у центрах комплектування й соціальної підтримки — черги, у ТрО — повний комплект. Я використав усі свої зв’язки та знайомства і дивом потрапив у додатковий набір до свого підрозділу спеціального призначення. Потім були тренування, стрільби, вивчення тактики бійців спецпризначення, основи першої медичної допомоги тощо. Моталися по звільненій Київській області, ловили мародерів, ДРГ і таких собі «заблукавших» — російських військових, які відстали від своїх основних сил. Потім було перше відрядження до Лисичанська, згодом друге. На практиці навчання відбувається швидше та доходить краще.
«Моталися по звільненій Київській області, ловили мародерів, ДРГ і таких собі „заблукавших“ — російських військових, які відстали від своїх основних сил»
«Поява нашої ефективної тероборони стала для росіян шоком»
— І все-таки запитання як до політолога. Чимало ваших колег дають оцінку невдачам путіна і російської влади в цілому щодо їхнього рішення розпочати цю війну. На вашу думку, в чому полягає причина їхнього прорахунку щодо України і українців? Що пішло в них не так в плані «взяти Київ за три дні»?
— Вони так довго брехали один одному і успішно «освоювали» бюджети, що самі потрапили в капкан власної брехні. Окупанти не очікували на опір зовсім. Про це й полонені розповідали. Вони були впевнені, що ЗСУ є небоєздатними, військові здадуться в полон або розбіжаться. росіяни вірили, що поліція перейде на їхній бік, як часто бувало у Криму чи ОРДЛО. Вірили, що цивільні їх зустрічатимуть із квітами чи просто поставляться байдуже.
А реальність виявилася зовсім іншою. ЗСУ жорстко оборонялися, цивільні допомагали армії, поява ефективної та безстрашної тероборони взагалі для них стала шоком. Тобто вони реально вірили, що опір чинитимуть лише кілька «націоналістичних» батальйонів, які вони швидко придушать. А воювати довелося проти цілого народу.
«Окупанти реально вірили, що опір чинитимуть лише кілька „націоналістичних“ батальйонів, які вони швидко придушать. А воювати довелося проти цілого народу»
Чим відрізняється наша армія від російської
— Зрозуміло, що українці в цій війні виборюють право своєї держави на існування, на своїй же землі, борються за свою волю. Запитання як до аналітика: чим відрізняється українська армія від російської?
— Насамперед мотивацією. Ми воюємо за свій дім, за своє життя, за сім’ї, за всю нашу країну. Ми захищаємо те, що для нас є важливим. Вони такого розуміння не мають. Постріляти, змародерити пралку та унітаз — це не мотивація ризикувати та вмирати.
Велику роль відіграє підтримка цивільних, робота волонтерів, постачання сучасного озброєння від союзників. Але головне — мотивація. Росіянам нема чого протиставити українській люті в боротьбі за свою землю, нашому духу.
— За той період, що ви на фронті, які зміни ви помітили в нашому війську?
— Змінюється озброєння, поставки від союзників стають дедалі помітнішими. Зникла панівна перевага противника в артилерії та боєзапасі, які були на початку війни. Вони більше не домінують у повітрі. Вояки, які пішли навесні воювати взагалі без досвіду та уяви про війну, зараз уже ветерани. Реальні та дуже небезпечні вояки з бойовим досвідом. Вони — дуже серйозна сила.
— Продовжуючи тему морального духу і мотивації, таке запитання. На кадрах фронтової хроніки періодично можна помітити, що росіяни часто ідуть в зонах бойових зіткнень практично у відкриту. У чому полягає така «сміливість»: у продовженні традиції «наркомівських 100 грамів» чи більш важких сполуках?
— У противника йти в бій «під чимось» — це вже давно норма. Ба більше, після великого поповнення з в’язниць там привнесли багато нового в цю тему.
— путін твердив, що прийшов сюди захищати російськомовних. Вам, вихідцю з Донбасу, чи знайома ця проблема? І як із мовним питанням на фронті?
— На фронті всім, м’яко кажучи, байдуже, якою мовою ти спілкуєшся. Однак є декілька залізних правил, коли треба говорити виключно українською. На посту. Під час руху біля своїх позицій. При розмовах біля поранених, які будь-якої миті можуть прийти до тями. Бо коли чують російську мову, їм може здатися, що вони опинились у полоні і по гарячці можуть стрільнути або підірвати гранату. Українська мова в таких випадках дозволяє правильно дати себе ідентифікувати. А так, в окопі чи бліндажі, у бою чи на відпочинку ніхто не морочиться цим питанням.
«Сподіваюся, що після нашої Перемоги воювати мені більше не доведеться ніколи»
— Що таке сьогоднішня війна особисто для вас?
— Ніколи не воював до цього і сподіваюсь, що після нашої Перемоги більше не доведеться ніколи. Тому порівнювати складно. За розповідями тих, хто воював із 2014 року, зараз палає війна інша. Хоча основним аргументом була та залишається арта. Кажуть, що загиблих від кульових поранень на цій війні лише 8%, 92% — це уламки. Тобто рулить арта, РСЗВ, авіація, міномети тощо.
Дуже важлива мобільність, тому волонтери постійно збирають кошти на пікапи чи бусики. Середній термін «життя» машини на «нулі» — тижнів зо два. Є ті, що їздять уже пів року. Є ті, в які прилітає міна наступного ж дня. Дрони стали найважливішим елементом. Без них уже арта почувається сліпою. Отже, безпілотники потрібні всім. Але це, на жаль, теж витратний матеріал.
— Можете щось розповісти про свій спецпідрозділ?
— Перше, у нас — усі добровольці, але — із бойовим досвідом. Всі… Я і кілька побратимів — виняток: нам пощастило опинитися під рукою в потрібний момент. Тобто з мотивацією та бойовим духом у моїх побратимів все на найвищому рівні. А сам підрозділ воює із 2014 року. У нас дуже правильні і досвідчені командири, які теж вже до цього повоювали. Немає дурниць, немає зайвої бюрократії та надмірної статутщини. Відносини дуже товариські. Але дисципліну ніхто не скасовував, звісно. Командування організувало чудову співпрацю з волонтерами, екіпірування у нас із самого початку відмінне. Від броників до коліматорних прицілів. Спальники, килимки, консерви, ножі — нас забезпечили всім необхідним.
«У них все тече в руслі „Можемо повторити“ чи „Друга армія світу“. Такий собі хворобливий перекіс мозку»
— Пропаганда рф має відповідати за злочини цієї війни на рівні з військовими зловмисниками. Але це буде потім, після нашої перемоги. На вашу думку, як усім цим колективним «соловйово-скабєєвим» вдалося задурити голови десяткам мільйонів росіян? Чому мешканці московії виявилися з такою «пластиліновою» психологією?
— Дуже легко маніпулювати тим, хто хоче бути обдуреним. Проблема в тому, що переважній більшості росіян ці міфи від їхньої пропаганди подобаються. Це їхній менталітет. Пишатися не гарним будинком та гарною машиною, а ракетами. Пишатися гарматами та великою армією. Нехай туалет дерев’яний на подвір’ї, а на вулицях асфальту не було ніколи, проте їх бояться сусіди.
У них гордість тримається саме на бажанні вселяти страх. Не на досягненнях, не на побудові комфортних умов для життя та на сильній економіці, високих зарплатах, якісній медицині та освіті. Ні! У них все тече у руслі «Можемо повторити» чи «Друга армія світу». Такий собі хворобливий перекіс мозку. Тож путін і вся кремлівська пропаганда особливо не робили з росіян недоумкуватих і божевільних. Вони працювали із готовим матеріалом.
«путін і вся кремлівська пропаганда особливо не робили з росіян недоумкуватих і божевільних. Вони працювали із готовим матеріалом»
«Є надія, що буде проведено денацифікацію росії і кілька їхніх поколінь відчуватимуть провину за ці злочини»
— Війна закінчиться. Закінчиться нашою перемогою. Від росії, точніше території тієї країни, нам вдасться відмежуватися. Але ті люди все одно будуть існувати з нами поруч. Залишаться, у більшості своїй, з їхніми антиукраїнськими настроями, ненавистю до нас. Все це нікуди у них не «вивітриться» і за кілька поколінь. Як із цим нам бути?
— Ми не можемо їх перевиховати. Є надія, що з нею буде те, що свого часу було з Німеччиною. Кілька їхніх поколінь відчуватимуть провину за злочини. Але не факт, що це спрацює. Ми не можемо зробити їх нормальними, не можемо змусити ставитися до нас та нашої держави з повагою.
Але ми можемо примусити їх відчувати страх. Переживати жах при словах «Україна» та «Війна». Вони бігли, підібгавши хвости, з Афганістану, і тепер їх туди не заманиш. Вони воювали в Чечні, формально перемогли, але панічно бояться чеченців, росія практично не має влади на території Ічкерії та справно платить данину.
Так має бути і з Україною. Україна для них має означати страх, біль та смерть. Це та мова, яку вони чудово розуміють. І цей процес уже відбувається. Вони вже замість поблажливого ставлення до України відчувають тваринний страх. Потрібно, щоб це увібралося в них у підсвідомість на покоління вперед. ЗСУ працює над цим курсом лікування сусідів.
«Україна для рашистів має означати страх, біль та смерть. Це та мова, яку вони чудово розуміють. І цей процес уже відбувається»
— Потім, після завершення війни, чи не збираєтесь ви викласти всі свої воєнні спогади на папері, написати книжку? І який би жанр ви обрали?
— Можливо, і хотів би, і друзі радять. Але… я все забуваю. Це якийсь психологічний процес — я вже багато чого з війни не пам’ятаю. Коли мені розповідають щось, що відбувалося зі мною, я пригадую. А сам нічого не пам’ятаю. Побратими досі сміються, коли після трьох тижнів у Лисичанську я всім доводив, що ми приїхали три дні тому… Мабуть так психіка захищається, викреслюючи все погане та жахливе з пам’яті. Може це і на краще, щоб не збожеволіти.
— Яким ви уявляєте свій перший день після перемоги?
— Я не знаю. Мабуть, ніхто не знає. Про це важко думати, це може зробити тебе слабким та неуважним. Рідні, близькі — всі чекають. Стільки планів. З усіма — великі застілля, обов’язково риболовля. З дітьми кудись поїхати. Подорожувати обов’язково Європою. Машиною чи як завгодно.
Командир каже, що після перемоги здаємо автомати і тією ж групою їдемо недорогими курортами, де багато росіян. Робитимемо, що робили весь цей час, але вже без зброї, руками. Теж варіант, тим паче в нашій групі вистачає дуже вправних рукопашників. Напевно, це жарт. А може й ні, хтозна…
