Дослідник і популяризатор козаччини став тим, хто повернув українському народові пам’ять про його героїчне минуле і перетворив історію на національну…
Для начальника розвідки дивізіону окремої десантно-штурмової бригади старшого лейтенанта Ольги військова кар’єра розпочалася ще в травні 2014 року. Тоді вона у складі добровольчого підрозділу брала участь у звільненні міста Щастя на Луганщині від російських загарбників. Потім були запеклі бої навколо населеного пункту Металіст та на околицях Луганська. Перебуваючи на посаді стрільця, жінка виконувала звичайні солдатські обов’язки. За дев’ять років війни відбулося багато подій, які вплинули не тільки на її кар’єру, а ще й на особисте життя. Про все це вона розповіла кореспондентові АрміяInform.
— Війна не завжди була у вашому житті. Хто ви за освітою й чим займалися до початку російської агресії?
— Народилася я в Києві. Мої батьки — люди цілком мирних професій. Батько — перекладач з іспанської мови, а мати — медична сестра. Ще в школі почала цікавитися проблемами екології й захисту довкілля, тому вступила до університету імені Тараса Шевченка на географічний факультет. Здобула ступінь магістра. Під час навчання в університеті працювала в Центральній геофізичній обсерваторії міста Києва, а також займалася науковим дослідженням довкілля річки Сіверський Донець. Наукова робота мене дуже захоплювала і я вважала, що ця справа буде головною в моєму житті.
— Як ви, тендітна 20-річна дівчина, вирішили йти захищати країну та ще й стрільцем?
— Насправді це рішення не було спонтанним. З 18 років брала активну участь у військово-патріотичному русі, була членом громадської організації в рідному Києві. Там ми багато часу приділяли саме військовій підготовці: тактиці, поводженню зі зброєю, ножовому бою, фізичним вправам, займалися страйкболом, альпінізмом. Тому до початку російської агресії я вже мала досить непоганий вишкіл. Крім того, разом зі своїми друзями з організації брала участь у Революції Гідності, де ми також набули навичок перебування в складних екстремальних умовах силового тиску з боку каральних органів корупційного режиму януковича.
Коли росія захопила Крим і почала бойові дії на сході країни, без вагань ухвалила рішення приєднатися до одного з добровольчих підрозділів. До речі, поїхала туди разом зі своїм добрим другом з організації Михайлом, який потім став моїм чоловіком і батьком нашої доньки.
— Пам’ятаєте своє перше бойове хрещення, де і коли це сталося?
— Це було в червні 2014 року поблизу міста Щастя. Тоді я перебувала в підрозділі посилення. Ми утримували позиції, які захопили воїни-десантники 80-ї аеромобільної бригади й бійці добровольчого батальйону «Айдар». Дуже пишаюся тим, що тоді нам вдалося звільнити місто Щастя, яке протягом майже 9 років залишалося під контролем ЗСУ.
Після цього був запеклий бій за Металіст. Разом із побратимами штурмували укріплений блокпост. Нам вдалося знищити майже всіх бойовиків, які чинили опір, і закріпитися на ворожих позиціях. На жаль, у нас теж не обійшлось без втрат. Тривалий час тримали оборону цього блокпоста. Потім були бої в передмісті Луганська в районі населеного пункту Велика Вергунка. Той бойовий досвід, який здобула в добровольчому з’єднанні, став мені у пригоді, коли вирішила продовжити військову службу вже у складі підрозділу Збройних Сил України.
— Як складалася ваша подальша військова доля?
— Восени 2014 року перервала свою службу й повернулася до Києва, щоб закінчити виш і отримати диплом. Коли стала дипломованим спеціалістом, вирішила повернутися до війська. Разом із чоловіком вступили на тримісячні офіцерські курси при Національному університеті оборони імені Черняховського на факультет бойового застосування підрозділів наземної артилерії. До речі, тоді я була однією з перших жінок, які опановували таку військову спеціальність у ЗСУ. Навчання мені давалося досить легко, тому що мала бойовий досвід. Також дуже допоміг мій фах географа та знання, які здобула під час навчання в цивільному виші. Особливо це стосувалося топографії, різноманітних вимірювань та орієнтування на місцевості. Наприкінці липня 2016 року ми з чоловіком склали іспити з організації управління вогнем гаубиці Д-30 і отримали звання «молодший лейтенант». Вирішили продовжити службу в ДШВ. Нас дуже приваблював цей рід військ, тому взяли відношення від однієї з бригад.
Проте на шляху до здійснення своєї мрії довелося подолати ще багато перешкод. На той час жінок-артилеристів у ЗСУ майже не було. Тому мені довелося проходити декілька співбесід на професійну придатність, зокрема з командувачем ДШВ. Він був приємно здивований, коли дізнався, що я маю бойовий досвід, і ставив суто професійні запитання із застосування артилерії. Ще жорсткішою була перевірка офіцерами командування артилерії ДШВ. Для них мені довелося навіть зобразити схему безпосередньої оборони й охорони вогневих позицій. Всі ці випробування пройшла успішно й отримала призначення на посаду командира взводу управління артилерійської батареї. В підрозділі мене прийняли з повагою. Ба більше, здобутий бойовий досвід викликав у людей довіру, вони прислухалися до моїх професійних порад. Більшість часу ми проводили на навчаннях, де відточували практичні навички в управлінні вогнем. Під час ротації в районі АТО/ООС особисто несла чергування на спостережних постах, вивчала обстановку та алгоритм дій під час проведення артилерійської розвідки в різних умовах бойового застосування.
Одним із важливих напрямків служби була підготовка особового складу. Пишаюся, що мені вдалося налагодити чіткий навчальний процес. Завдяки цьому один з артилерійських розрахунків Д-30, який я готувала до змагань, посів друге місце на навчаннях у районі проведення ООС.
— Де ви зустріли початок широкомасштабного вторгнення рашистів в Україну?
— 20 лютого 2022 року в мене закінчувався контракт із ЗСУ. Хотіла продовжити його на коротший термін, тому що вдома залишалася маленька дитина, але не вдалося. Тому звільнилася й повернулася до Києва. Ранок 24 лютого запам’ятався тим, як тисячі людей намагалися виїхати з міста, і шаленими заторами на дорогах. Зрозуміла, що це вже війна й треба повертатися на передову. Там залишався мій чоловік, на той час він був командиром батареї САУ-2С1 «Гвоздика». Зібрала свої речі, вдягнула однострій і поїхала на автовокзал «Дарниця». Але квитків на автобуси не було. Водії відмовлялися брати «лівих» пасажирів. Звернулася до своїх друзів з добробату, які залишилися в Києві. Вони порадили йти в підрозділ тероборони. Прийшла в Дарницький ТЦК, де вже стояла велика черга людей. Там мені видали зброю та зарахували до складу стрілецького взводу для прикриття мобільних протитанкових розрахунків «Стугна» та «Фагот». Наш підрозділ висунувся в напрямку селища Демидів. Ворог уже наближався до Києва з півночі, тому нашим головним завданням було зупиняти їхні танкові колони. На жаль, перше завдання почалося з втрат. Під час розгортання позиції ворог за допомогою БПЛА виявив наше місце розташування й відкрив по нас вогонь із танка. Двоє побратимів з мого відділення, Дмитро Синюка та Ірина Цвіла, загинули, було декілька «трьохсотих«. Сталося це 25 лютого 2022 року…
Наш підрозділ постійно перекидали на найбільш загрозливі ділянки оборони. Це тривало до другої половини березня. Потім мені подзвонив мій колишній командир дивізіону й запропонував очолити посаду начальника розвідки дивізіону. Згодом виїхала на схід і приєдналася до свого підрозділу.
— Яка була обстановка на той час і як вам вдавалося стримувати ворога?
— Невдовзі розпочалися запеклі бої на Лиманському напрямку. Ворог зосередив там значні сили. Перевага була не на нашому боці. Але попри це десантники давали гідну відсіч рашистам. Добре пам’ятаю, як нам вдалося хоч ненадовго стримати просування загарбників біля села Зарічне. Отримали наказ розгорнути спостережні пункти на шляхах ймовірного наступу й забезпечити проведення артилерійської розвідки, корегування вогню нашої артилерії. Ворог ішов декількома колонами, але ми завчасно їх побачили й надали координати нашим артилерійським розрахункам. Вони змогли своїм вогнем підтримати дії механізованих підрозділів, які тримали оборону. При цьому нам доводилося декілька разів міняти місце розташування своїх СП, тому що орки їх виявляли й починали вести по них вогонь. Але ми не зупиняли спостережні дії й постійно корегували роботу нашої артилерії.
— На що ви звертаєте першочергову увагу під час виконання завдання?
— Головне — це місця розташування спостережних пунктів. Вони повинні бути там, звідки можна добре бачити противника й контролювали всі його переміщення. Своєчасно надавати цілевказівки й координати для знищення техніки й живої сили, корегувати вогонь наших артилерійських засобів.
Ну і, безумовно, при всьому цьому треба забезпечити збереження життя та здоров’я особового складу, постійно взаємодіяти між усіма підрозділами, які беруть участь у вогневому ураженні противника. Для мене в пріоритеті завжди залишаються люди, які перебувають на передовій. Їхній професіоналізм дорого коштує ворогу, тому треба піклуватися про рівень підготовки й забезпечення кожного з них. Ми маємо протиставити чисельності ворога більшу навченість, фаховість та кращу злагодженість.
Намагаюся постійно підвищувати свій рівень підготовки. За час бойових дій опанувала нову для мене спеціальність — аеророзвідника. Наразі це пріоритетний засіб артилерійської розвідки, який допомагає успішно виконувати завдання й більш ефективно знищувати ворога. Свій досвід передаю своїм побратимам, впевнена: разом ми здолаємо ворога й здобудемо Перемогу!
Фото з особистого архіву Ольги
