Стабілізація та повільне відновлення 2024 рік — третій рік широкомасштабної війни — минув під знаком стабілізації української економіки. Після падіння…
На початку широкомасштабного вторгнення тоді ще заступник командира батальйону Назар з позивним «Фугас» розпочав формування свого підрозділу фактично з нуля, особисто відбираючи кандидатів з-поміж резервістів і добровольців. За рік, що минув, новостворений батальйон запам’ятався успішними діями з оборони, а потім наступу на Миколаївщині, Херсонщині та оборони Бахмута. Про свій особистий досвід, принципи командирської роботи та основи успіху підрозділу комбат «Фугас» розповів кореспондентові АрміяInform.
— Пане Назаре, розкажіть, як особисто для вас розпочалася ця війна?
— Я жив у Львові, займався підприємницькою діяльністю. Оскільки в мене за плечима було навчання на кафедрі військової підготовки, у 2015 році мене мобілізували. Потрапив до лав 14-ї окремої механізованої бригади на посаду заступника командира роти.
Що під час служби в АТО, що нині, я бачу, як у межах одного організму, навіть відділення, служать надзвичайно різні люди, які зійшлись в один колектив. Я повинен усіх цих людей, часто з абсолютно різною життєвою позицією, пріоритетами, баченням цілей, якось організувати в одну команду для виконання поставлених завдань.
Колектив, який формується на війні, — це справжнє побратимство. Це друга сім’я, за яку ти переживаєш, у якій ви робите одну справу. На жаль, війна забирає життя людей, війна їх калічить. Дуже важко втрачати побратимів, з якими ти ще вчора чи сьогодні зранку, умовно, пив каву. І через годину його немає — це дуже важко. При цьому ця дружба, попри ранги, посади й звання, залишається на все життя.
Перший мій бій був біля Красногорівки на позиції «Труба». Я туди приїхав для перевірки й потрапив під артилерійський обстріл. Пізніше противник вдався до провокаційних дій. Відчуття дійсно були неоднозначні, але ми продовжували робити свою роботу — відбивати ворожі атаки.
Не боїться тільки дурень. У всіх людей є страх, але потрібно усвідомлювати холодною головою й гарячим серцем свої дії й ті результати, що вони можуть принести. Мені тоді допомогли люди, які були поруч, — прості солдати і їхній командир, командир взводу.
Під час служби за мобілізацією я служив на посадах заступника командира роти, заступника командира батальйону, виконував обов’язки командира батальйону. Наш підрозділ воював біля Красногорівки та Станиці Луганської. Відтоді, крім глини й безмежних полів соняхів, мені запам’яталося дуже багато достойних людей, з якими ми спільно виконували завдання. Хтось загинув, хтось помер після АТО, та й зараз воюють багато хлопців ще з того часу. Ми з ними регулярно спілкуємось, і я скажу, що війна міняє людей.
Після демобілізації я уклав контракт резервіста й згодом приєднався до збройного спротиву після широкомасштабного вторгнення.
— Якими були ваші дії після широкомасштабного вторгнення росії в Україну?
— Я тішив себе ілюзіями, що великої війни не буде. 24 лютого я зв’язався з тодішнім командиром нашого батальйону резервістів, запитав: «Коли починаємо?». Він за день перетелефонував, сказав приїжджати. Я одразу прибув у свою військову частину. Тоді я розумів, що доки російський солдат перебуває на території України, я, як офіцер, який присягнув на вірність, усе ще не завершив своєї роботи.
Війна на посаді заступника командира батальйону розпочалася з відбору на пункті прийому особового складу кандидатів для служби в нашому підрозділі. Для мене було важливо, щоб особовий склад був мотивованим і готовим до виконання бойових завдань, щоб розумів реалії сьогодення й масштаби майбутнього протиборства з окупантами.
Батальйон сформували практично з нуля, на початках людей із бойовим досвідом налічувалось десь близько десяти відсотків особового складу. Після мобілізації ми вийшли на один із полігонів, там отримали майно та озброєння і взялися до оборони на білоруському напрямку. За місяць ми передислокувалися на Херсонський напрямок. Тут уже була справжня війна, і вона показала наші управлінські якості — наскільки ми здатні керувати особовим складом у важких ситуаціях, наскільки здатні організувати логістичне, загалом всебічне забезпечення особового складу.
Батальйон виконував завдання в населених пунктах Благодатне, Партизанське й Червона Долина Миколаївської області. Там стояли мої три роти. Були важкі бої.
Якщо говорити про Благодатне, то там узагалі ми сто днів перебували в оперативному оточенні — хлопці вісім кілометрів носили на собі боєприпаси та продукти харчування. У Партизанському й Червоній Долині ми тримали дамбу й дорогу від Миколаєва на Снігурівку. Те, що противник не спромігся вийти на Миколаїв, заслуга й моїх людей, які високою ціною втримали цей напрямок, незважаючи на постійний артилерійський вплив ворога. Судячи з радіоперехоплень, там ми знищили дуже багато техніки та особового складу окупантів.
Під час наступу ми звільнили частину Херсонської області й вийшли на Кінбурнську косу. Там закріпилися, а потім пішли продовжувати свою справу під Бахмут.
Ми зайшли в Бахмут у середині грудня, на південний напрямок. Там ворог здебільшого намагався завдати ураження з артилерії. Також там ми зустрілися з групами «полосатиків» — це їхні ув’язнені, які пішли на війну, і «вагнерівцями», які намагалися у складі груп проводити штурмові дії проти наших підрозділів.
Бахмут — це дуже важкий напрямок. Але завдяки злагодженій роботі мого особового складу, розумінню й підтримці командування бригади, старшого начальника ми мали хороші результати. Свою роботу ми виконали.
Після боїв за Бахмут батальйон було відведено для відновлення боєздатності, зараз поповнюємося особовим складом, технікою та озброєнням, щоб за рішенням вищого командування продовжити виконання бойових завдань.
— А як саме ви, як командир, організували процес відновлення боєздатності батальйону?
— Я зосередив роботу особового складу на навчанні. Ми маємо неоціненний досвід активного оборонного бою, а зараз ми відпрацьовуємо елементи наступу — по суші й по воді. Коли повернемося, найближчим часом знову будемо зменшувати кількість представників російської федерації на українській землі.
Також продовжуємо опановувати новітні зразки озброєння й техніки, це насправді дуже важливо. Адже ними повинні працювати навчені й мотивовані люди.
— Пане Назаре, що ви можете розповісти про людей, поруч із якими вам довелося воювати із загарбниками?
— Практика показала, що наші люди найкращі. В мене дуже хороший особовий склад, який може, хоче і спроможний гарно служити. Що ми й робили на Херсонському напрямку та у Бахмуті й що ми робитимемо доти, доки російські окупанти не залишать нашу землю.
Наприклад, у мене служать топменеджери великих колективів, у мене є сержант, який до війни очолював підприємство з понад пів тисячею персоналу, є солдат, який покинув здобування третьої освіти у Швеції, є воїн, який є власником будівельного бізнесу в Польщі, є хлопці, які працювали будівельниками за кордоном, але коли почалася війна, вони повернулися.
Повірте, коли юнак після школи й умовного училища поїхав заробляти гроші в Польщу, щоб не сидіти на шиї в батьків, а з початком широкомасштабного вторгнення повертається і йде захищати країну — це справжній приклад незламності нашого народу.
Ще я дуже тішуся з того, що в мене є офіцери, які ростуть у межах батальйону. У нас сформувалася досить потужна команда, в яку входять і офіцери, і сержанти, і солдати, які виросли до сержантів, які обіймали й офіцерські посади. Для мене найважливіше — це рівень знань і навичок особового складу.
Ми часто упускаємо таку ланку, як молодші командири. Адже найменший організм у батальйоні — це відділення. Якщо в солдата виникають будь-які проблеми, перший, хто про це повинен знати, — це його безпосередній командир, командир відділення.
Коли ж є злагоджена дія всіх командирів на всіх рівнях, тоді є дуже хороший, позитивний результат. Наприклад, поблизу Бахмута в мене певну позицію тримало два суміжні відділення. Коли я до них їхав, зустрів групу військовослужбовців, які звідти виходили. Питаю, як справи? Відповідають: «Усе нормально, там якісь безсмертні сили й кожен день кошмарять рашистів. Працюють, луплять москалів і тішаться!»
З трьох людей на початку війни батальйон розгорнувся до майже шести сотень військовослужбовців особового складу. Нам усе довелось розпочинати з нуля. При цьому робити дуже швидко й у режимі реальної війни, виконуючи бойові завдання. І нам це вдалося, свідченням чого є високі відомчі відзнаки, нагороди від Генерального штабу та командування Сухопутних військ ЗС України.
— Як складалися ваші стосунки з місцевим населенням у районах виконання бойових завдань?
— Коли ми звільняли Херсонщину, люди нас зустрічали з квітами. Вони просто плакали. Вони чекали на Збройні Сили України, напевне, як ніхто інший у країні. Адже вони чудово бачили, що росіяни розміщувались у межах населених пунктів, а ми не могли собі дозволити піддати небезпеці мирних мешканців та цивільну інфраструктуру. Тому що це наші люди й нам з вами відбудовувати після перемоги в цій війні все те, що поруйнувала росія.
— Які у вас подальші плани, уже задумувались, як відсвяткуєте перемогу?
— Я воюю за свою країну, пам’ять моїх предків і майбутнє моїх нащадків. Міністерство оборони нашої країни — це не міністерство нападу. Ми ні до кого не зайшли, не окупували території іншої держави. Ми захищаємо свою рідну землю, свою Україну, за яку у ХХІ столітті було пролито стільки крові й за яку полягло стільки її найкращих синів і дочок. Жодна країна в Європі не знала таких втрат. При цьому в нас є все для процвітання, крім буйно помішаного сусіда. І заради цієї країни, заради майбутнього її і своєї родини я зараз тут.
Особисто я дуже хотів би пройтися парадом по червоній площі, але якщо реально оцінювати ситуацію, то, думаю, я з підрозділом найближчим часом візьму участь в урочистих проходженнях центральними площами Донецька, Луганська, Сімферополя й Севастополя.
Фото Дмитра Завтонова та з архіву «Фугаса»
