«Хай серед простих вояків буде хоч один міністр», — переказують сучасники його слова перед військовою операцією українського війська проти більшовиків, яка…
—По-о-о-о-стріл! — долинає застуджено хрипкий голос командира танка. Минає кілька липких секунд, і 64-ка відправляє заряджений уламками снаряд на позиції росіян. Розітнуте вибухом повітря вмить розколихало приморожене біле поле й змертвілі чорні соняшники скриплять, немов кості повсталих зомбі у старих горорах. Вогонь із закритих позицій зазвичай не передбачає візуального підтвердження ураження цілей, про це повідомляє «замовник» удару, тому усі на позиції мовчать, очікують. У долоні командира взводу оживає радіостанція, відбувається короткий діалог.
— «Відкат»! — кричить взводний до екіпажу, а потім ще раз і ще: — «Відкат»! «Відкат»! Від’їжджаємо!
Гармата хитнулася, посунулась у похідне положення, вищою нотою затуркотів двигун й сорокатонна машина зрушила вперед і вбік, легко, немов санчата, злітаючи з пагорба униз по схилу, в безпечнішу низовину.
У бій з «Кропивою»
Точку зустрічі з танкістами окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького ледь не пропускаємо. Вночі випав сніг і так майстерно заховав бойові машини, що й з десяти метрів не розгледіти. Прибуваємо раненько, як мовиться, із запасом. Вітаємося, знайомимося, розпитуємо про обстановку.
Тим часом хтось з екіпажу витягає віник і починає обмітати сніжну крупу з «шістдесятчетвірки». Справді, якось незручно неприбраним нечупарою бити русню!
Костянтин, командир роти, пояснює поточну задачу екіпажу: надати підтримку піхоті із закритих вогневих позицій.
— Ціль — жива сила, — уточнює він і спеціально для журналістів розкладає задачу на алгоритм: — Танк виїжджає на заздалегідь визначену позицію, орієнтується, наводиться і за моєю командою починає стріляти. За допомогою «пташки» вогонь коригується, робляться поправки, знову продовжуємо вогонь по живій силі противника.
Командир взводу Олександр кличе до себе командира танка, обидва схиляються над планшетом, щось обговорюють. Здогадуюся — це девайс, без якого важко уявити сучасного українського командира.
— Так, це бойова система управління «Кропива», — підтверджує здогад Олександр.
За освітою він інженер-електромеханік, до минулого літа працював за фахом, але війна і мобілізація дещо змінили його плани на майбутнє. Із цим девайсом комвзводу познайомився ще на курсах перепідготовки у військовим виші. Ще тоді «Кропива» викликала в нього щире захоплення продуктом українських програмістів. Практика ж беззаперечно переконала його в цьому.
— Враження від «Кропиви» — шикарні, — ділиться враженнями Олександр від роботи з цим військовим девайсом. — Наші спеціалісти, котрі придумали такі способи наведення і ведення вогню молодці! Завдяки простоті й точності програмного забезпечення ми дуже влучно працюємо по противнику.
Олександр, що називається, на пальцях, демонструє роботу з «Кропивою»:
—Дивіться, скажімо я бачу обстановку на певному фрагменті мапи і введу її з налаштування бойової машини, тут фіксуються фактори для підготовки до ведення бойових дій, а тут конкретно під час їх ведення. Далі можу відслідковувати ефективність вогню, переміщення техніки, зміни обстановки… «Кропива» — корисна річ, — із задоволенням констатує він.
«Вальси» на пагорбах
Танкісти отримують наказ вийти на визначений вогневий рубіж, знищити цілі. Після кількох попередніх виїздів «у холосту» на позиції танкістів, у голові майнуло задоволене — «нарешті!». Командир роти Костянтин на ходу попереджає, щоб не відставали, екіпаж зупинятися не буде: вийде на позицію, відпрацює і назад.
Щиро кажучи, на цих словах навіть серце не тьохнуло, навіть тіні сумніву не набігло: та ж ми, та ж на позашляховику, та по будь-якій дорозі — нізащо не відстанемо від танка.
Хе-хе-хе! У таких погодних умовах тільки «броня» упевнено йде вперед, решта техніки мусить обережно прокрадатися поміж хвилями багна і снігу.
Порада. Ніколи, ніколи, ніколи не здумайте зневажати природну суть підталого донецького чорнозему і танкової ходової! Інакше — втрапите в халепу.
Марш по глевкій суміші снігу і землі на швидкості 40 км на годину для Т-64 — стандартна функція. Для позашляховика в досить пристойному стані — таки гонка на виживання.
Увесь маршрут наш позашляховик крутило, тягло, волокло, ковзало, вело юзом. Відстаємо від танка спочатку на сотню метрів, потім на три й більше.
Глядачів у цього «вальсу» в болоті було чимало: на трасі — водії і пасажири різнокаліберних медеваків, «шишариків» і строкатих «корчів», а в посадках ярах, шанцях — бійці усіх потрібних на фронті професій.
У затінку величенького пагорба нарешті трапився чималий шмат підмерзлого ґрунту. Скориставшись шансом, швидесенько скорочуємо дистанцію, приліплюємося до «нашого борта» на дистанції метрів із п’ятнадцять-двадцять.
Піхота, що рухається на зустрічній «смузі» чи розташувалося неподалік цієї «траси здоров’я», привітно маше руками танкістам. Проносимось біля імпровізованого «кафе» — на зелених військових ящиках збройники за пізнім сніданком п’ють каву/чай з канапками. Хтось гука: «Наваліть оркам!».
Врешті-решт на останньому відтинку цього імпровізованого марафону позашляховик «зламався» — при підйомі на черговий пагорб він заковзав колесами, вилетів з колії і спочатку боком, а потім безнадійно рівною ходою сповз до низу.
Танкісти «навалюють» із закритих позицій
Піше сходження на вершечок пагорба забрало якийсь час й екіпаж танка встиг зайняти підготовлений заздалегідь рубіж та замаскуватися. Розпарені підйомом, ми зупинилися трошки віддалік, очікуючи на початок «роботи». Комвзводу чаклував із «Кропивою», вочевидь уточнюючи в «замовника» координати цілей.
— Не стоїмо купкою, розходимося, — скомандував комроти Костянтин і додав. — За небом теж спостерігаємо — можуть російські «Ланцети» шмигляти.
Перед позицією, у напрямку противника — поле з почорнілими і засохлими соняшниками. Типовий для Донбасу і півдня пейзаж, що ілюструє наслідки російського вторгнення, яке зачепило прифронтові райони. Його можна побачити і на Херсонщині, та в інших регіонах України, до яких дотягнулися чорні руки загарбників.
Удалині, трошки лівіше по фронту, угору тягнеться тонка смужка закіптюженого диму.
— Там — «нуль», — прослідкувавши за моїм поглядом, пояснює Костянтин, командир роти.
Звідтам долинають не такі вже й часті звуки вибухів від чогось «середньої важкості» й стрілянина з якоїсь великокаліберної «стрілкотні».
Просимо командира танка «маякнути» перед пострілом, щоб встигнути відзняти цей момент. На знак згоди він киває головою у зсунутому на потилицю шоломі.
За хвилину командир взводу біжить до «шістдесятчетвріки» — координати цілей підтверджено. Він злітає на борт, екіпаж уже на своїх місцях, короткий обмін командами-словами, починається наведення, гармата рухається обираючи потрібну вертикаль-горизонталь. Завмирає. І ось, власне:
— По-о-о-о-стріл!
Вогневий вітер виштовхує снаряд, і той летить понад полями і посадками у сторону «нуля». Від пострілу трохи позакладало вуха й не зразу чутно, про що перекрикуються екіпаж і його командир. Здається, ціль отримала належну порцію українського металу, але виглядає, що треба це діло поправити. Короткий радіообмін із «замовником».
— По-о-о-о-стріл! — лунає вдруге.
Вибух, свист, полум’я. Повітря аж зашурхотіло під тиском гарячого металу.
Оживає радіостанція, відбувається ще один короткий діалог із «замовником».
— «Відкат»! — кричить командир до екіпажу. — …Від’їжджаємо!
Ще раз про воєнні дороги Донбасу
Дорога, якою «наша» «шістдесятчетвірка» переміщується на іншу позицію, в момент ставить хрест на задачі ротного — не відставати. Банально грузнемо в коктейлі з чорнозему і снігової крихти.
Повертаємося на КП танкової роти самі. Ну, як самі, — биті в полі колії, заповнені технікою, яка рухається в різні сторони та у плюс-мінус у потрібний нам бік. Ці слизькі автостежки називають «дорогами», але тільки через те, що вони вказують напрямок руху.
У цьому павутинні напрямків потрібно бути уважним, щоб не збитися з потрібного конкретно тобі. Крім того, невідомі манівці можуть завести будь-куди — хоч у якесь прифронтове кафе з гарячою кавою і пиріжками (є тут такі) або ж просто під приціл противника. Лінія фронту тут по-перше, не стабільна, а по-друге, не рівнесенька як під лінійку.
Раптом щось бахкає десь у пів сотні метрів від авто. Одразу й не второпаєш — «приліт» чи «вихід»?
Роззираємося і бачимо «трубу», задимлену сивим димом від пострілу СПГ, а біля неї обслугу й з десяток наших піхотинців розсипаних у окопах, виритих вздовж посадки. Вони машуть нам руками — мовляв, швидше їдьте звідсіля. Водій Максим, наскільки можливо на цій дорозі, додає газу.
Ми навчилися перемагати загарбників
На групи воїнів, які повертаються до розташування роти, завжди чекає гарячий обід (чи сніданок/вечеря). Нас теж кличуть чаювати, покуштувати солодощів та перекусити канапками. З наявністю харчів у бойових підрозділів зазвичай проблем немає, проблеми бувають через обстановку, яка унеможливлює їхню доставку до конкретних людей чи позицій. Що поробиш, це війна, тут по всякому буває.
Розмовляємо про поточну обстановку на цій ділянці лінії оборони Бахмута із Костянтином, заступником начальника штабу батальйону. У боях із окупантами він бере участь від першого дня широкомасштабного вторгнення зс рф, бив ворога майже на усіх найгарячіших ділянках фронту (хоча, чи є зараз «негарячі»?). Про бої під Бахмутом він розповідає лаконічно, зі знанням справи.
— На Бахмутському напрямку завдання танкових підрозділів, у принципі, мало різняться від тих, які ми, приміром, виконували на Харківщині чи Луганщині, — констатує Костянтин. — Відмінності диктує зміна тактики дій противника. Приміром, на попередній локації росіяни активно застосовували бронетехніку, часто відбувалися «танкові дуелі» з танками або БМП противника. На Бахмутському напрямку противник бронетехніку практично взагалі не застосовує, більше воює піхотою та «артою», часто застосовує ракетні удари та, звісно ж, авіацію. Ще один помітний факт — тут піхота противника має менше ПТУРів. На попередньому напрямку бувало, що як тільки наш однісінький танк виходив на позицію, по ньому одразу летіло чотири ПТУРи. Отже, в цілому, зараз нам трошки легше виїжджати на «нуль».
За словами Костянтина, поточні задачі противника доволі очевидні — росіяни прагнуть оточити Бахмут з півночі та півдня. Нині головний удар тримає наша піхота, яка щоденно веде важкі бої із «припливами» живої сили противника. У цьому ділі їй допомагають усі «спеціалізовані» підрозділи Сил оборони — від ракетників до танкістів.
—За особистими відчуттями причин для «зради» немає, ситуація важка, але контрольована, — говорить Костянтин. — Ми не даємо ворогу влаштувати оточення, б’ємо і «вагнерів» і «регулярів».
— Кілька тижнів тому в публічній сфері з’явилася інформація, що в лютому росіяни уже розпочали масштабний наступ саме на Бахмутському напрямку. Відчувається, що він уже розпочався? — запитуємо в Костянтина.
— Ні, ми не відчули, — відповідає він. — Були моменти, що противник активізував штурмові дії по всій лінії фронту, але вони відбувалися, так би мовити, в межах норми. Я вважаю, що якби російські генерали дійсно планували б якийсь потужний наступ, вони б його не анонсували заздалегідь. — Трошки помовчавши, Костянтин додає. — А може, це він і є, просто вони більше не здатні до сильного наступу.
Наш співрозмовник упевнений, що з кожним днем шанси росії на перемогу невпинно зменшуються. Насамперед через те, що Сили оборони України постійно міцнішають, набувають безцінного бойового досвіду.
— Ми готові здолати противника, тому що вже навчилися перемагати, — упевнений Костянтин. — От візьмімо нас, танкістів: уже на «автоматі» здатні ефективно застосовувати свою техніку, знаємо, як правильно виїхати на позицію, замаскуватися, відстрілятися. Ми навчилися бити так, щоб зразу знищити противника і його техніку. Так що будемо боронити Бахмут стільки, скільки потрібно.
Фото автора
