Дата обрана на честь пам’яті військового кореспондента Дмитра Лабуткіна, який у цей день загинув під час бойових дій на сході України у 2015 році. День…
Старший бойовий медик роти Харківської бригади Територіальної оборони Олена сьогодні виконує бойові завдання на Донеччині. Це зараз у неї за плечима близько десятка курсів з тактичної медицини і неоціненний, більше ніж піврічний бойовий медичний досвід на Харківщині, Донеччині й Луганщині. До 24 лютого жінка не мала жодного відношення до війська, лише облікова картка військовозобов’язаної припадала пилюкою в ТЦК та СП.
За спеціальністю Олена — фельдшер-лаборант. До початку широкомасштабного вторгнення російських окупантів працювала в одній з лікарень рідного Харкова в стаціонарі, потім в поліклініці. За другою вищою освітою генетик, має ще незакінчену «вишку» за фахом психолога, навички і кваліфікацію масажистки.
— То був звичайний робочий день, як завжди, я вийшла вранці вигуляти собаку. Побачила, що люди вибігають з домівок, з речами-валізами сідають в машини!.. Я не допила каву, зібралась і поспішила на добове чергування до ранку 25 лютого. День до вечора був важким не так у фізичному, як в моральному сенсі. Купа новин, інформації, телефонних дзвінків рідних, близьких і друзів. Моя свідомість відмовлялась вірити у велику війну в центрі Європи у 2022 році та все ж я відправила своїх батьків і сина на Кіровоградщину. У дворі мого будинку розмістилися хлопці з територіальної оборони. Я спочатку носила їм в термосах каву і чай з бутербродами, потім готувала їжу, вони у мене мились, хто застудився — лікувала. Ми звиклися, я стала для них своєю. Та й і мені з озброєними хлопцями було спокійніше, а згодом командир запропонував приєднатися до них медиком одного з підрозділів, — пригадує Олена і додає, що жодного дня не пошкодувала про свій такий вибір.
Каже, що для неї, рішення стати до лав Сил оборони України, далося легко, воно ніби саме собою назрівало. Та для сина і батьків такий крок матері й доньки був дещо несподіваним. До 24 лютого вони з сином не розлучалися взагалі, хіба що на добу чи три. Мама і батько жили так само в Харкові за кілька кварталів. Та Олена зуміла знайти правильні аргументи, підібрати слова аби заспокоїти своїх і запевнити, що з нею все буде гаразд.
— Я прийшла в бригаду, підписала контракт і одразу відправилась на підготовку до одного з навчальних центрів ЗС України. Там навчилась стріляти зі стрілецької зброї, гранатометів, пройшла обкатку танками, перші курси з тактичної медицини. Час минув цікаво і швидко, я повернулась в бригаду. Підкреслю, що тут і в навчальному центрі було не просто, особливо в перші дні, іноді важко, та мені все подобалось. Найбільше до душі мені припав армійський колектив, порядки, правила, сама філософія воїнського братерства — де один за всіх і всі за одного, — запевняє бойова медикиня.
Зачіпаючи гендерне питання, Олена каже, що тут, на війні, в окопах, присутність жінки — своєрідна терапія!
— Чоловіки все одно ставляться до мене по-особливому. Вони опікують, поступаються зручнішим місцем за столом, руку подадуть, коли в окоп стрибаю чи підіймаюсь. Коли йду по бліндажу — цукерочку протягнуть, мандаринкою пригостять – це такі маленькі знаки уваги і вдячності, які на війні багато чого вартують. Це не так мені потрібно, як це важливо для них.
Тут, на Бахмутському напрямку, сьогодні дуже важко. Але бойовий медик переконана і пишається тим, що рятує життя і здоров’я наших відважних захисників у великому збройному протистоянні добра над злом, в історичній боротьбі Українського народу з московськими окупантами. Вона трохи шкодує, що після перемоги її рідний Харків вже ніколи не буде таким же самим, як до цієї війни. росія встромила свої брудні, залізні пазурі, всмокталась своїм гнилим і чорним піднебінням в наші серця і душі. москва програє і поплатиться, а Україна вистоїть і розквітне.
Фото і відео авторів
