У Києві суд визнав винним заступника директора приватного коледжу за схему виготовлення фальшивих довідок про навчання в аспірантурі для військовозобов’язаних. Вирок ухвалив Солом’янський районний суд…
Щойно ми дістались позиції артилеристів однієї із бригад, пролунала команда «Повітря!». У безхмарному небі помічено ворожий безпілотник. «Майже за розкладом», — жартує один із воїнів та запрошує нас спуститися у бліндаж, аби перечекати. Ззовні на фоні нашої розмови чується глухе гупання. Хлопці ж спокійно розповідають про свою щоденну роботу та демонструють відео на телефоні.
— Дивіться, ось танчик, ми його підбили буквально минулого тижня. Потім нам сказали, що наче ми тоді знищили командира роти, — артилеристи із захопленням показують, як з третього пострілу вполювали російську бронемашину, що швидко рухалася вздовж однієї з посадок. — А вчора піхоту накрили добряче. Перед цим відпрацювали по мінометному розрахунку, знищили його з другого пострілу, — і тут же додають, — але буває, що й не щастить. Нещодавно вирахували ворожий танк, що їздив однією і тією самою дорогою. Командир прорахував точку на планшеті, дав команду: «Постріл на упередження», і в цей момент… танчик зупинився. Росіяни, побачивши, як перед ними вибухає 152-й, розвернулися і почали тікати. Того разу їм неабияк пофортунило. Але нічого, рано чи пізно ми й їх дістанемо.
Сергій із позивним «Череза» — один із тих, хто розказує. Він — досвідчений військовий: у Збройних Силах із 2010 року. Пройшов шлях від заряджаючого з ґрунту до командира САУ 2С3 «Акація». Навчався з британськими інструкторами, згодом сам був інструктором, зокрема і на курсах лідерства. Захищав незалежність України під час проведення АТО/ООС. А за два дні до початку широкомасштабного вторгнення Сергій звільнився з армії.
— 24 лютого спав удома. Розбудив дзвінок — телефонувала мама, вона в мене теж військовослужбовець. Коротко сказала: «Збирай речі та повертайся. Війна». Перший приліт по розташуванню нашої бригади стався через 9 хвилин після завершення цієї розмови. Так я знову одягнув однострій. Тоді думав: «Якщо не я, то хто. У мене неабиякий досвід, тож краще я, ніж хтось прийде зовсім необстріляний».
Порівнюючи досвід участі в бойових діях до 24 лютого минулого року та після, «Череза» говорить, що змінилась не лише інтенсивність боїв, а й тактика дій артилерії противника.
— Нині, звісно, вже справжня велика жорстока війна, і, на жаль, на тій стороні вистачає професіоналів. На початку широкомасштабного вторгнення, коли ми стріляли по їхніх позиціях, буквально за 5-10 хвилин обов’язково по нас приходила «відповідь».
Сьогодні наші артилеристи працюють по-різному, усе залежить від ділянки фронту. Сергій каже, що раніше, коли в росіян краще працювала розвідка та була налагоджена логістика, українським гармашам буквально після кількох пострілів доводилося якнайшвидше змінювати позицію.
— Наразі ситуація у ворога із забезпеченням дещо змінилась, за це ми дуже вдячні побратимам з інших підрозділів, які гарно попрацювали по скупченню техніки та складах окупантів. Тож ми можемо трохи довше працювати з гарно підготовленої позиції і «подіставати» ворога.
Специфікою роботи артилеристів є те, що вони зазвичай не бачать результатів своєї роботи, а лише згодом дізнаються про них від командирів.
— Ми працюємо за координатами. Наводимо в заданому напрямку гармату, постріл — і все, снаряд полетів. Коли командир повідомляє, що влучили, приходить чітке розуміння, що не дарма працюємо, тягаємо важкі снаряди — на кількох окупантів стало менше. Настрій трохи покращується від того. Та й в якомусь сенсі легше, коли не бачиш на власні очі, як влучаєш. Адже я не бачу трупів, хоч і точно знаю, що це нелюди, які прийшли на нашу землю, і їх потрібно нищити.
Як і кожен український захисник, «Череза» мріє, як вони скоро поженуть окупантів із рідної землі, щоб українці знову мали змогу жити під мирним небом.
Фото Владислава Дем’яненка.
