Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
До широкомасштабного вторгнення росії в Україну сумчанин Іван був представником цілком мирної професії. Хлопець працював у видавництві Сумського державного університету перекладачем-редактором. Але, як розповідає Іван, і до війни він теж готувався — пройшов навчання на військовій кафедрі за спеціальністю «Бойове застосування підрозділів, озброєних комплексами тактичних ракет».
— Я розумів, що не варто сидіти і просто очікувати, коли війна, яку наші так звані брати розпочали у 2014-му, сама по собі закінчиться. Тож пройшов гарну підготовку на кафедрі, отримав навички застосування «Точки-У».
Коли розпочалась велика війна, Іван із батьком — офіцером запасу, який за часів СРСР служив у ракетних військах, допомагали поліції в рідних Сумах. Хлопець говорить, що всі тоді сподівались, що активні бойові дії швидко завершаться. Водночас Іван готувався йти до війська.
— Був налаштований за першим же дзвінком прибути до військкомату. Підготовку мав, здоров’я не підводило. Та й розумів, що кожен крок до перемоги залежить від кожного з нас. У травні зателефонували, а за два дні я вже проходив експрес-навчання у Львові.
Наразі Іван, який має позивний «Кіт», — бусоліст в одній із танкових бригад. Говорить, що його основне завдання — швидко та в максимально зручному місці зосередити артпідрозділ для ведення вогню. Орієнтує гармату він за допомогою бусолі.
— Я маю в «правильному місці» розмістити гармату та допомагаю командиру батареї швидко підготувати її до роботи. Тобто і від моїх дій залежить точність влучання у ворожі позиції чи по скупченнях ворога та його техніки. Після здійснення стрільби максимально швидко згортаємось та полишаємо позицію.
На перше чергування «Кіт» заступив на Дніпропетровщині. Тоді ж Іван вперше втратив побратимів: у місце базування влучив «Калібр». Згодом підрозділ тримав оборону на Запоріжжі та Донеччині.
— Робота у нас є завжди. Затишшя тут буває дуже зрідка, ворог постійно десь намагається прощемитися. Але поки що такого, як, наприклад, під Бахмутом чи Соледаром, коли окупанти великими хвилями регулярно лізуть, немає.. Здебільшого проводять розвідку боєм — вилазять, намагаються виявити наші слабкі місця, отримують по шапці і відходять.
Іван із побратимами налаштовані позитивно і по-бойовому: нищити ворога, допоки останній окупант не залишить територію України.
— Я тут заради того, щоб ці кляті потвори, що звуться нашими сусідами, не прийшли до мене додому, і щоб моєму батькові, у якого проблеми зі здоров’ям, більше ніколи не довелось брати до рук зброю. Тож ми обов’язково переможемо, бо ми на своїй землі.
Фото Владислава Дем’яненка
