Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
В Інформаційному агентстві на гостинах неймовірна людина — режисер, актор, а нині боєць ТрО Ахтем Сеїтаблаєв. Побратими називають його «Саід», а він знімає про них фільми. Якими запам’ятались йому перші дні війни у 2014-му в Криму, про дежавю 24 лютого, яке відчув минулого року, але вже в Києві, про віру в перемогу та в ЗСУ, а також про новий фільм, який незабаром вийде в прокат, — в ексклюзивному інтерв’ю для АрміяInform.
«А що сталося, де всі..?»… Уже за 15 хвилин я дізнався, що почалась окупація Криму…»
— Ахтеме, розкажіть, що відчували, коли почалась війна в Криму 2014 року…
— Я приїхав у Крим 27 лютого 2014 року з Києва. У Революції Гідності на Майдані участі не брав — навчався знову ходити: на зйомках фільму «Хайтарма» впав з коня, тож після операції пів року пролежав у лікарні. І думав, що саме зараз почнеться моє нове життя…
Прокинувшись вранці, вийшов до магазину, щоб придбати щось на сніданок, і виявилося, що стою один посеред міста: жодної машини, жодної людини… Дивлюсь — міліціонер за рогом. Я запитав: «А що сталося, де всі…?». З його вуст вирвалося: «Скоро узнаєтє, што праісходіт»… У його погляді можна було побачити задоволення від моєї рефлексії на ці слова. Вже за 15 хвилин мені зателефонували і я дізнався, що почалась окупація Криму…
Я припускав, що це може статися, але до останнього надіявся, що омине… До речі, як і з цією широкомасштабною навалою. Надто це виходить за межі всього, що ти знаєш і розумієш…
«Я припускав, що окупація може статися, але до останнього надіявся, що омине… До речі, як і з цією широкомасштабною навалою. Надто це виходить за межі всього, що ти знаєш і розумієш…»
— Чи було у вас відчуття дежавю під час повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року?
— Так, певне було. І я знову був не готовий до таких подій. Тільки вже не фізично, а морально. В ту ніч майже не спав, дивився новини. Лише на пів години відключився і прокинувся вже від вибухів. У той день я мав дізнатися, чи в безпеці мої рідні. Вже 25-го вранці ми з колегою і другом вирушили по місту шукати, де можна отримати зброю і до когось приєднатися. Так ми об’їздили майже весь Київ, поки не знайшли новостворений 206-й батальйон ТрО. Уклали контракт і вже за дві години, майже вночі, були під Ірпенем та Бучею. Так, власне, і почалась моя військова служба…
«Тільки в ТрО ти можеш зустріти в одному окопі слюсаря й доктора фізико-математичних наук»
— Чому ви вирішили вступити до територіальної оборони?
— У мене не було вибору. Я ненавиджу почуття безпорадності, а тоді, 2014 року в Криму, саме так і почувався. Не для того, щоб комусь допомогти, ні. На той час я і сам собі ради не міг дати через травму. Дякувати Всевишньому, зараз почуваюсь набагато краще. Зараз очолюю декілька груп для зйомок документального серіалу про ТрО, про бойовий шлях бригад, про людей і все те, що мене надихає.
Тільки в ТрО ти можеш зустріти в одному окопі кулеметників, один з яких буде слюсарем, а інший — доктором фізико-математичних наук. Вони спочатку «тролять» один одного, але в бою доповнюють. І одного дня той доктор наук створить для слюсаря мініХаймарс, який полетить у ворожий бік. Тобто в нас одна ціль і попри статус кожного ми виконуємо спільне завдання.
«Сеїтаблаєв Ахтем і друзі»
— Що означає ваш позивний «Саід»?
— Це абревіатура від слів «Сеїтаблаєв Ахтем І Друзі». Друзі — всі ті, хто був поруч зі мною.
-
- Режисер Ахтем Сеїтаблаєв, актор Богдан Жданов, отець Іван Сидір, художник-постановник Шевкет Сейдаметов
— Ви багато знімаєте портретів військових. Чи помічали спільну рису, яка об’єднує всіх бійців?
— Бажання перемогти… Очі… Всі вони різні, погляди теж різні, а от об’єднує всіх бажання перемогти. Не зустрічав бійців, які не вірять у нашу перемогу. Навіть пам’ятаю перший ранок в окопі 26 лютого, коли ми все знімали на телефони. Вони вірять, що інакше бути не може, і, напевно, це колективне відчуття. Це заряджає, бо хоч і страшно всім, але є мотивація.
«У мене є велике просте людське бажання — влучити оркам поміж очей..»
— Ви раніше їздили на передову з показом своїх фільмів. Чи думали колись, що стоятимете в одному строю з воїнами?
— Я майже 15 років знімаю військове кіно, але думок таких у мене не було. Мені 50 і я далеко не в тій фізичній формі, щоб претендувати називатися тим, хто так само зможе обороняти нашу країну, як ті хлопці та дівчата. У мірі своїх сил і можливостей — так. Те, щоб стати професійним військовим, — ні.
У мене було велике бажання влучити декільком оркам поміж очей. Воно й зараз є. Але це, скоріш, бажання людське. Так само як і в будь-якої нормальної людини, мені здається…
Деяких акторів екшн-драми «Мирний-21» вже немає в живих…
— Вже скоро в національний прокат виходить ваша нова робота — екшн-драма «Мирний-21». Розкажіть, про кого цей фільм?
— Ця картина про оборону Луганського прикордонного загону у 2014 році. Я дізнався про цю історію під час того, як вів цикл програм «Хоробрі серця». Спершу не повірив, почувши цю історію від командира загону. Тому що саме за пів року до того бачив, як у Криму відбувалося все зовсім навпаки. А тут 85 % особового складу не зрадили Присязі. І це надзвичайно вражає, тому що для мене це передусім довіра одне до одного, до командира й до своєї родини.
Взагалі-то, прем’єра мала відбутися 30 квітня торік, на День українського прикордонника. І це ще одна додаткова складова моєї особистої ненависті до цього бункерного щура.
-
- Фрагменти з кінофільму «Мирний-21»
-
- Фрагменти з кінофільму «Мирний-21»
10 гривень із кожного проданого квитка на цей фільм спрямують на проєкт «Довгі РУКи ТрО», а саме — на розвідувально-ударний комплекс зі 120-мм мінометами для окремої бригади територіальної оборони Луганської області.
Ми пом’янемо своїх побратимів і загиблих акторів, які знімалися в цій стрічці, адже декого з них уже немає в живих… І подякуємо всім, хто вірив і вірить у те, що буде Україна, буде українське кіно, будемо ми і обов’язково наступного року — Бахчисарай!
«Подякуємо всім, хто вірив і вірить у те, що буде Україна, буде українське кіно, будемо ми і обов’язково наступного року — Бахчисарай!»
«Я 15 років мрію зняти комедію»
— Яка у вас творча мрія?
— Я 15 років мрію зняти комедію, а знімаю військові фільми (сміється). Взагалі-то, це найскладніший жанр, про мене. Зараз працюю над історіями, які мене знаходять самі, повз які не можу пройти. Напевно, так і має бути. Принаймні зараз…
— Як, на вашу думку, змінилась Україна за ці 9 років війни?
— Ми почали розуміти, хто ми, чого прагнемо, чого категорично не бажаємо. Бажання почало структуруватися в конкретні дії, вчинки, контекст, наратив, який ми відчуваємо навіть у повітрі. Почали усвідомлювати, де ми живемо, поруч із ким, чого спільно прагнемо. Більше почали цікавитись тим, хто поруч. Це стосується мого народу — кримських татар. Ми почали розуміти: хто друг, а хто ні, почали цікавитись історією.
«Ми, кримські татари, почали розуміти: хто друг, а хто ні, почали цікавитись історією»
«Крим… — це ранішня мамина кава, узбережжя біля Судака… і запах лаванди…»
— З чим у вас асоціюється Крим?
— Ранішня кава, яку мені заварювала мама… Мої діти… Узбережжя біля Судака… Ну і головне — запах лаванди… Це перше, що я відчув, заїжджаючи в Бахчисарай влітку 15 липня 1989 року. А взагалі, багато з чим, але якщо головне — це спочатку запах…
— Найщасливіший спогад вашого дитинства…
— У мене було чудове дитинство з друзями та родичами навколо. У будь-який бік підеш — обов’язково натрапиш на свій рід. Це пов’язано з історією депортації кримських татар — на місцях, де колись були землянки, які жінки споруджували для своїх сімей, за 30 років з’явилися будинки. Це така суміш здебільшого приємних спогадів, тому що з дитинством мені пощастило — воно було щасливим. У мене досі залишилися там друзі та весь мій рід — а це понад тисяча людей.
— Чи можна порівняти геноцид кримського народу в 1944 році з тим, що відбувається там зараз?
— Депортація 1944 року була не найбільшою. Жахливіша — за часи Катерини II. Те, що відбувається зараз — під час цієї сучасної війни з 2014 року — це залякування та вбивства, арешти найбільш активних проукраїнськи налаштованих громадян.
У кримських татар надзвичайно великий досвід співіснування з росією і дуже гарна пам’ять. Жодного разу, у жодному сторіччі це сусіднє співіснування не приносило ані українцям, ані кримським татарам нічого хорошого.
«У кримських татар надзвичайно великий досвід співіснування з росією і дуже гарна пам’ять. Жодного разу, у жодному сторіччі це сусіднє співіснування не приносило ані українцям, ані кримським татарам нічого хорошого»
По всьому світу немає жодної країни й жодного народу, куди б прийшов брудний чобіт російського солдата й там люди почали жити краще. Вони дурні й зовсім не знають історії. Вони не вчать її, навіть не читають… Жодну кримську війну росія не вигравала. Нас можна вбити, але залякати — ні… Дурні!
«По всьому світу немає жодної країни й жодного народу, куди б прийшов брудний чобіт російського солдата й там люди почали жити краще»
«Бережи вас Всевишній! Честь маю знати деяких з вас!»
— Що ви зробите, щойно повернетеся до рідного дому в Криму?
— Я зберу всіх, кого люблю, за ким так сумую. Поїдемо на узбережжя, візьмемо домашнього вина, сиру та хліба. Я дивитимуся й дихатиму на повні груди…
— Що б ви сказали росіянам, які вдерлися на українську землю?
— Їм? Хм, тікайте… І що скоріше, то краще.
— А українським воїнам?
— Бережи вас Всевишній! Повертайтеся неушкодженими й будьте переконаними, що абсолютна більшість в Україні — це ті, кому не байдуже. Я хочу ще раз подякувати вам за те, що ви робите кожного дня, ранку, ночі. Честь маю знати деяких з вас!
