Військовослужбовці закріпилися в підвалі с. Олексіївка на Сумщині і весь цей час коригували вогонь та брали участь у знищенні окупантів. 5 грудня 2025 року за особисту мужність і героїзм,…
Уночі 24 лютого розпочалося варварське вторгнення російських військ на територію України. Цей день змінив життя всіх нас та назавжди увійде в історію як символ боротьби українців за свою свободу та незалежність.
Напередодні, у п’ятницю 23-го, російські генерали завершували підготовку своєї «спецоперації» — накопичували резерви, доукомплектовували авангардні підрозділи технікою та 18-річними строковиками й затверджували «триденні» плани — дій своїх військ щодо знищення не лише наших Збройних Сил, військових об’єктів, оборонної та цивільної інфраструктури, а й мирних українських міст і селищ разом із населенням. Їхні техніки готували літаки до повітряних атак, а льотчики, як хижаки, в темряві зимової ночі готувалися летіти бомбити мирні українські населені пункти.
У перші дні цієї ганебної для росії війни, багатьом нашим громадянам не судиться вижити…Тоді, ми всього цього не знали та й не могли знати…
Цього суботнього дня наші люди будували плани на майбутнє: готувалися прогулятися зимовим парком, провідати батьків, зустрітися з друзями, або просто сходити за покупками в магазин. На жаль, не судилося…
Уранці 24 лютого сотні тисяч мешканців Дніпра прокинулися від гучних вибухів у різних районах міста. Воєнні злочинці росармії, по лекалах Гітлера, із застосуванням ракет завдали масованого удару по воєнних та інфраструктурних об’єктах обласного центру й інших населених пунктах Дніпропетровщини.
З цього ранку життя мільйонів мешканців Дніпра, як й усіх людей в Україні, поділилося на до і після…
А «несокрушимая и легендарная, в боях познавшая радость побед» армія перетворилася на терористичну орду військових злочинців. Цивілізоване людство вже рік бачить, що там, де побували ці визволителі, лише смерть, голод, розруха, гуманітарна катастрофа та мільйони біженців.
Оговтуючись від перших вибухів й попри тривожні новини, жодної паніки у Дніпрі не було. Навпаки, в ті дні, навіть у повітрі, відчувалося почуття єднання та віри дніпрян у Збройні Сили України, керівництво своєї держави. І це не є якийсь пафос. Того дня автор цих рядків мав можливість спілкуватися з багатьма людьми різного віку та статусу. Майже усі вони були патріотично налаштовані та з оптимізмом ділилися власними думками про їхнє бачення розвитку подій. Зокрема, молоді чоловіки висловлювалися про готовність поповнити бойові підрозділи, старші люди згадували про те, як починалася війна у червні 1941 року та порівнювали дії армії рф з нацистами, а дівчата та жінки зазначали про їхню готовність стати волонтерами, або добровільними помічницями медперсоналу в госпіталях та лікарнях.
— Цілком довіряю Збройним Силам України та нашим західним партнерам, — ділився того дня своїми думками менеджер одного з підприємств Дніпра Микола Савчук. — Переважна більшість моїх друзів нині служать у війську, — у мене військова кафедра, тому найближчим часом планую взяти до рук зброю й захищатиму свою родину, місто, країну, як усі нормальні чоловіки.
До речі, Микола стримав слово й вже через декілька тижнів захищав Україну на Північному напрямку. Нині він й надалі служить в одному із бойових підрозділів.
І таких чоловіків, як Микола Савчук, сотні тисяч.
Зухвала і безпрецедентна агресія рф як ніколи об’єднала народ України до спротиву. У перші дні війни, під час загальної мобілізації, до військових формувань нашої країни призвали десятки тисяч мешканців Дніпропетровщини. Як розповіли офіцери терцентрів комплектування та соціальної підтримки, з 2 лютого до них прибувала неймовірна кількість добровольців у режимі 24/7. А вже наступного, після початку агресії дня, до лав Збройних Сил України та інших військових формувань було відправлено понад три тисячі мешканців Дніпра та області. Ці люди стали щитом під час оборони на всій лінії фронту й зруйнували плани ворога щодо легкої прогулянки по Україні.
На інших фронтах — волонтерському та медичному, як і нині, тоді — в перший день війни, також було гаряче. В місті створили координаційний центр для підтримки армії та евакуйованих жителів. Знаходячись недалеко від фронту, Дніпро з самого початку бойових дій став своєрідним гуманітарним хабом.
Як розповіли в одному із волонтерських центрів, що ефективно працює в місті, сюди й нині кожного дня приходить дуже багато людей, аби надати підтримку Збройним Силам України. Громадяни різного віку віддають матеріальні засоби та свої гроші заради нашої перемоги над варварською ордою рф.
Так, бабусі, дідусі, яким вже за 70, 80 років, знаходять сили й підіймаються на другий поверх штабу, щоб передати зібрані кошти або свої запаси на армію.
Також дніпряни з перших годин широкомасштабного вторгнення росії масово здають кров для поранених захисників України. Люди розповідають, що готові віддати останнє заради перемоги над підступним ворогом, який прийшов їх вбивати.
Тож, таку націю не перемогти. Ні за три дні, ні за рік та й взагалі ніколи! А Дніпро, як і вся Україна, живе, бореться, працює та й надалі завжди житиме за київським часом, попри численні сигнали повітряних тривог та регулярні ракетні удари та атаки ворожих дронів.
P.S Пам’ятаєте, як у перші дні війни майже всі збиті й полонені путінські аси-вбивці розповідали, що вони, виконуючи злочинні накази щодо бомбардувань мирних українців, нібито нічого не знали? Що координати цілей, які, як виявилося, були аж ніяк не військовими, їм доводили уже в повітрі? Тож, нешановні російські пілоти, які нині проходять бойову підготовку на аеродромах поблизу України і, напевно, щось плануєте проти нас, тепер ви знаєте усе! І про Україну й про її захисників. Тому, нині, через рік після початку проти нас бойових дій, краще не випробувати свою долю в небі України. Адже, кожен із військових злочинців рф рано чи пізно відповість за сльози наших матерів. Знайте вороги про це! І сьогодні, і завжди…
Фото автора
