Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Мене аж корчить, коли доводиться читати на рашистських пабліках про їхню «освободітєльну спецоперацію». Кого й від чого вони звільняють? Я жив за радянських часів і можу сказати одне — жодних «совків» нам тут не треба, то була справжня тюрма народів.
Так розмірковує одесит Дмитро на псевдо «Рушниця». Чоловік понад 30 років працював за спеціальністю, яку здобув ще в юності — малярем-штукатуром. Професію обрав свідомо, адже завжди любив щось майструвати, лагодити й робити речі привабливішими. Але в одну мить розмірене життя затьмарила жорстока реальність.
— 24 лютого я прокинувся від дзвінка доньки. Був певен, що вона телефонує, аби побажати доброго ранку. Натомість почув: «Війна почалася!», — пригадує чоловік. — Одразу зібрався й поїхав до сина. Він в мене атовець, тож був упевнений, що той вдома не сидітиме. Так і вийшло.
Син Дмитро одразу зателефонував до своїх побратимів-прикордонників, з якими раніше служив, і вже до кінця дня був у своїй частині. Сам же чоловік вирушив добровольцем до однієї з бригад територіальної оборони рідного міста.
— Десь об 11-й я прибув за адресою, яку мені підказали, оформив певні документи й за годину мені повідомили, що я в комендантській роті 122-ї бригади тероборони. Ще за кілька годин разом з іншими добровольцями ми поїхали розвозити речі військовим, — пригадує перші дні служби в лавах ТрО Дмитро.
Відтоді чоловік виконував завдання з охорони та оборони військових і невійськових об’єктів міста та області. Звісно, щоб виконувати поставлені завдання на високому рівні, в бригаді постійно проводили заняття зі стрільб, тактичної медицини, тактики тощо. Все це з легкістю опановував 53-річний Дмитро.
— Для мене немає нічого важкого у військовій справі, хоча останній подібний досвід мав досить давно. Зокрема за час служби в армії у 1988-1990 роках. Тоді я проходив строкову службу в Німеччині на посаді механіка-водія САУ, — розповідає військовий.
Нині солдат комендантської роти однієї з бригад територіальної оборони захищає кордони півдня нашої країни й говорить, що робитиме це аж до перемоги.
— Захищати Україну для мене велика честь. Хіба може бути інакше, якщо ти чоловік, патріот, громадянин? Тут могили моїх батьків, тут моя родина, моя земля, чому я мав кудись тікати? Хто не захищатиме свою країну, той у кращому разі бомжуватиме в іншій. Я не хочу такої долі ні собі, ні своїм нащадкам, — не стримуючи емоцій, говорить Дмитро. — Я пам’ятаю 2014-й і знаю, яка «вата» була в головах у людей у моєму рідному місті. На щастя, в переважної більшості вона повилітала. І вже ніхто й ніколи не дозволить заливати собі у вуха ті нісенітниці про «русский мір». Зараз кожна психічно здорова людина усвідомлює, що ця війна має на меті знищити нас як націю. Історія підтверджує, що росія ніколи не заспокоїться, тож у цьому протистоянні або ми переможемо, або нас просто не стане.
Після короткої перерви на розмову «Рушниця» впевнено повертається до своїх обов’язків. І наостанок у притаманній лише одеситам жартівливій манері обіцяє, що Україна обов’язково переможе, бо нікому не по зубах люди з такою шаленою мотивацією.
— Нас об’єднує ненависть до ворога й любов до своєї землі. Ми готові стояти до кінця, бо за нами правда й Бог. Нам нема куди відступати. Треба буде загинути за волю, то загинемо, бо куди страшніше бути рабами в себе ж удома, — резюмував Дмитро.
Фото з особистого архіву Дмитра
