Регулярні відверті особисті розмови з військовими допомагають підтримувати їх, з’ясовувати та вирішувати їхні проблеми та запобігати випадкам самовільного залишення частини. Саме тому в 40-й…
Мене аж корчить, коли доводиться читати на рашистських пабліках про їхню «освободітєльну спецоперацію». Кого й від чого вони звільняють? Я жив за радянських часів і можу сказати одне — жодних «совків» нам тут не треба, то була справжня тюрма народів.
Так розмірковує одесит Дмитро на псевдо «Рушниця». Чоловік понад 30 років працював за спеціальністю, яку здобув ще в юності — малярем-штукатуром. Професію обрав свідомо, адже завжди любив щось майструвати, лагодити й робити речі привабливішими. Але в одну мить розмірене життя затьмарила жорстока реальність.
— 24 лютого я прокинувся від дзвінка доньки. Був певен, що вона телефонує, аби побажати доброго ранку. Натомість почув: «Війна почалася!», — пригадує чоловік. — Одразу зібрався й поїхав до сина. Він в мене атовець, тож був упевнений, що той вдома не сидітиме. Так і вийшло.
Син Дмитро одразу зателефонував до своїх побратимів-прикордонників, з якими раніше служив, і вже до кінця дня був у своїй частині. Сам же чоловік вирушив добровольцем до однієї з бригад територіальної оборони рідного міста.
— Десь об 11-й я прибув за адресою, яку мені підказали, оформив певні документи й за годину мені повідомили, що я в комендантській роті 122-ї бригади тероборони. Ще за кілька годин разом з іншими добровольцями ми поїхали розвозити речі військовим, — пригадує перші дні служби в лавах ТрО Дмитро.
Відтоді чоловік виконував завдання з охорони та оборони військових і невійськових об’єктів міста та області. Звісно, щоб виконувати поставлені завдання на високому рівні, в бригаді постійно проводили заняття зі стрільб, тактичної медицини, тактики тощо. Все це з легкістю опановував 53-річний Дмитро.
— Для мене немає нічого важкого у військовій справі, хоча останній подібний досвід мав досить давно. Зокрема за час служби в армії у 1988-1990 роках. Тоді я проходив строкову службу в Німеччині на посаді механіка-водія САУ, — розповідає військовий.
Нині солдат комендантської роти однієї з бригад територіальної оборони захищає кордони півдня нашої країни й говорить, що робитиме це аж до перемоги.
— Захищати Україну для мене велика честь. Хіба може бути інакше, якщо ти чоловік, патріот, громадянин? Тут могили моїх батьків, тут моя родина, моя земля, чому я мав кудись тікати? Хто не захищатиме свою країну, той у кращому разі бомжуватиме в іншій. Я не хочу такої долі ні собі, ні своїм нащадкам, — не стримуючи емоцій, говорить Дмитро. — Я пам’ятаю 2014-й і знаю, яка «вата» була в головах у людей у моєму рідному місті. На щастя, в переважної більшості вона повилітала. І вже ніхто й ніколи не дозволить заливати собі у вуха ті нісенітниці про «русский мір». Зараз кожна психічно здорова людина усвідомлює, що ця війна має на меті знищити нас як націю. Історія підтверджує, що росія ніколи не заспокоїться, тож у цьому протистоянні або ми переможемо, або нас просто не стане.
Після короткої перерви на розмову «Рушниця» впевнено повертається до своїх обов’язків. І наостанок у притаманній лише одеситам жартівливій манері обіцяє, що Україна обов’язково переможе, бо нікому не по зубах люди з такою шаленою мотивацією.
— Нас об’єднує ненависть до ворога й любов до своєї землі. Ми готові стояти до кінця, бо за нами правда й Бог. Нам нема куди відступати. Треба буде загинути за волю, то загинемо, бо куди страшніше бути рабами в себе ж удома, — резюмував Дмитро.
Фото з особистого архіву Дмитра
