Йдеться вже не просто про окремі пожежі на нафтопереробних заводах (НПЗ), а про послідовне виведення з ладу виробничих потужностей, порушення…
Протягом тривалого часу на Сході країни мужньо стримують навалу рашистів і завдають російським окупантам нищівних втрат воїни 79-ї окремої десантно-штурмової бригади. Кореспондент АрміяInform спілкувався з одним із воїнів цієї бригади – головним сержантом взводу, 32-річним Романом.
– Розкажіть, чим Ви займалися до війни?
– Родом я з Броварів, але згодом родина переїхала в Чернігівську область. Там, після школи, закінчив Ніжинський агротехнічний інститут, де отримав професію енергетика, хоча мріяв стати військовим. Тоді навіть не здогадувався, за яких обставин моя мрія здійсниться. До речі, для здійснення своєї мети свого часу зробив суттєвий крок: пішов служити в Національну поліцію. Спочатку був співробітником групи реагування, а після закінчення навчального центру у Вінниці отримав звання «лейтенант» і був призначений на посаду командира взводу охорони. Наш підрозділ займався охороною об’єктів першої категорії: адмінустанов, стратегічних підприємств. Вісім років віддав цій роботі. Після того, як одружився і народилася донька, вирішив змінити професію – пішов працювати в газове підприємство міста Ніжин.
– А коли стали до строю?
– Добре пам’ятаю день напередодні широкомасштабного вторгнення загарбників. Увечері 23 лютого їхав у машині з директором свого підприємства. Як раз обговорювали можливості вторгнення з боку рф. Напруження тоді зростало. Вночі прокинувся від телефонного дзвінка мами, яка жила поблизу російського кордону. Вона схвильовано повідомила про те, що росіяни вже атакують. Вийшов на балкон, за декілька хвилин побачив вибухи в районі військового аеродрому. Почався ракетний обстріл. Відразу зрозумів – це війна. 24 лютого ще пішов на роботу, а наступного дня вже був у ТЦК. Мені запропонували піти до лав територіальної оборони. Так я став звичайним солдатом-стрільцем Ніжинської тероборони. Наш підрозділ зайняв оборону у селі Вертіївка, біля автомобільної траси Київ-москва, а також біля залізничної станції, через яку проходило сполучення між Черніговом і Ніжином. Це був дуже важливий район оборони. Ми обладнали там міцний опорний пункт, встановили блокпости і облаштували спостережні пункти. Одночасно проводили навчання з тактичної, інженерної, вогневої підготовки. Більшість з тероборонівців не мали навіть загальних військових навичок. Тому з нами займалися досвідчені інструктори, які намагалися у стислі терміни навчити людей правильного поводження зі зброєю і ефективно діяти на полі бою.
– Ваше перше бойове хрещення. Як це відбувалося, що відчували?
– Місцеві жителі повідомили командуванню про те, що на одній із закинутих туристичних баз бачили озброєних людей. Негайно була зібрана мобільна група, у складі якої був і я. Виїхали вантажним КрАЗом на вказане місце. Навколо турбази спішилися і розділилися на дві групи по 7 чоловік. Одна штурмова група, інша – група прикриття. Всі хвилювалися, очікуючи запеклого бою. Хотілося перевірити себе, на що ти здатен. Але так сталося, що орки злякалися і втекли. А справжній бій відбувся наприкінці березня в селі Велика Дорога, коли загарбники вже почали відходити з Чернігівщини. Наш підрозділ діяв разом з механізованою частиною ЗСУ. Після нетривалої артпідготовки зведена група на легкоброньованих машинах «Козак» і пікапах о 5-й ранку увірвалася в село. Там ми побачили дві ворожі БМД-3 з десантом, який почав відстрілюватися. Наші мобільні протитанкові розрахунки, розташовані в кузовах пікапів, відкрили по них вогонь з гранатометів Nlaw. За лічені хвилини броньовані машини було знищено. Після цього бій перекинувся на вулиці села. Ворог поховався в бліндажах і погребах будинків. Нам довелося їх в прямому сенсі звідти викурювати. Ми запропонували їм здатися, але окупанти були настільки перелякані, що відмовилися виходити на поверхню. Думали, що ми як «людожери-бандерівці» їх негайно вб’ємо. Довелося застосовувати димові шашки. Коли ті від диму почали задихатися, повилазили зі своїх нір. Там були виключно буряти. Одягнуті вони були дуже легенько, у більшості були цивільні куртки, які вони поцупили у місцевих жителів. До речі, на броні розбитих БМД ми побачили також вкрадені бензопили, мотоблоки, навіть велосипеди. Певно, вони збиралися вивезти «трофеї» до себе в бурятію. Але ще більш здивувало, коли ми побачили незвичайний бліндаж. Це був автомобіль «Газель», повністю вкопаний у землю. Всередині бойові буряти обклали його килимами, повісили велику плазму і поставили пральну машину. Вона не була підключена до живлення, а швидше за все виконувала роль сучасного декору.
– Як складався Ваш подальший бойовий шлях?
– Вирішили разом з товаришем, з яким познайомилися ще в ТРО, перейти до підрозділу ДШВ. Пройшли підготовку у навчальному центрі у Житомирі й прибули на Донецький напрямок. Вже перебуваючи на опорному пункті поблизу населеного пункту Богородичне, був призначений на посаду командира відділення. У той час на нашій ділянці оборони ворог застосовував для наступу велику кількість танків. Вони йшли на наші позиції іноді навіть без супроводу піхоти. Якось ми нарахували 11 танків Т-72, які заїхали на заміноване поле і почали підриватися. Згодам наша артилерія знищила їх. Через три дні звідти до нас вийшов російський танкіст, який єдиний вцілів і ховався під бронею. Коли ми пішли подивитися на наслідки нашого вогню, побачили всередині танків ящики з горілкою і дитячим соком.
– Яким було найбільше випробування для Вас на фронті?
– В останні місяці таких випробувань було багато. Запам’яталося, як ми у вересні минулого року протягом 6 днів тримали оборону знаходячись майже в оточенні на досить вузькій ділянці фронту під постійним вогнем ворога. Нас було восьмеро… Зранку, десь о 6-й чи 7-й годині, до наших позицій на відстань 800-1000 метрів підходили танки і протягом двох-трьох годин вели вогонь. Потім приблизно годину працювали їхні міномети. Ближче до полудня з’являлися ворожі «сушки» і гелікоптери, які працювали по нас ракетами. Тільки після цього вперед йшла піхота, сподіваючись, що від нас вже нічого не залишилося і можна зайняти наші позиції. Але ми виходили з укриття і зустрічали їх жорстким вогнем. Вони «відкатувалися», і такий сценарій повторювався знову. Це було дуже важко і страшно, але ми витримали цей іспит й втримали позиції. Навіть тоді, коли одного дня втратили фланг і ворог почав нас обходити. Дав побратимам команду зайняти кругову оборону. Над нашою позицією з’явилося декілька «пташок», які почали в режимі нон-стоп корегувати вогонь російської арти. Позицію цілеспрямовано розбирали на лахміття. Дав команду хлопцям сховатися в укриття. Сам час від часу вибігав на поверхню, щоб вийти на зв’язок з командиром. В одну з таких вилазок потрапив під танковий обстріл. Завалило колодами й землею, коли прийшов до тями, побачив, що орки вже пішли в наступ. Всі зайняли свої місця і зустріли їх вогнем. Складно було вести бій, тому що ворог одночасно наступав з фронту і флангу. Завдяки вдало розташованим кулеметним точкам нам вдалося вистояти.
– Як Вам вдається витримувати таке навантаження, долати страх, мотивувати й налаштовувати людей?
– У нашому підрозділі дуже потужний і професійний колектив на чолі з досвідченим командиром на псевдо «Козак», а також головним сержантом на псевдо «Бендер». Вони гідні люди, досвідчені командири. За будь-якої обстановки вони завжди знають, як правильно діяти, щоб успішно виконати визначене завдання і при цьому зберегти життя і здоров’я людей. Особовий склад їх поважає і довіряє їм. Також намагаюся в бою завжди зберігати рівновагу і впевненість у своїх силах. Тому що коли люди, які тебе оточують, бачать, що командир, попри складні умови, залишається спокійним і рішучим, теж поводяться впевнено і спокійно. Завжди кажу їм, що не соромно відчувати страх, головне не дати йому захопити себе і паралізувати волю. Але знаю, що мої побратими можуть подолати свій страх і виконати будь-яке завдання. Як підтвердження цьому, нещодавній вчинок мого підлеглого, до речі, наймолодшого бійця підрозділу Андрія, який влучним пострілом із «Джавеліна» знищив новітній російський танк Т-90. Пишаюся своїми побратимами, своїм другом Євгеном, з яким разом воюємо ще з лютого 2022 року, і впевнений, що згодом ми разом зустрінемо Перемогу!
Фото з особистого архіву Романа
