Назви цих елітних підрозділів мало що скажуть широкому загалу, і мало хто впізнає серед перехожих грізних бійців ЗСУ. Отже, хто ці люди, і як потрапити…
— Завдання було «простим» — вибити противника, зайняти вигідний рубіж на підступах до Бахмута й тримати оборону. Проблема була в тім, що треба було штурмувати росіян, які добре окопалися на рубежі. Але ми це зробили, як то кажуть, за один ривок — вибили русню з окопів і міцно закріпилися на позиції, скільки б вони не атакували, рота ні на крок не зрушила з місця, — роздумливо, мовби зважуючи кожне слово, оповідає командир роти сержант Анатолій Мельник.
Сержант на чолі роти — випадок не те, щоб унікальний, але все ж доволі непересічний для Збройних Сил. Тому, на якийсь час полишивши актуальну тему оборони Бахмута, ведемо розмову про його бойовий шлях, участь в АТО, життя під російською окупацією та роботу сержанта на офіцерській посаді.
«Запізнився» на війну
— Насправді я лише виконую обов’язки командира роти. Кілька місяців тому наш командир пішов на підвищення, заміна для нього якось досі не нагодилася, от я й керую підрозділом. У штабі батальйону поки що не нарікають на мій «сержантський стиль» командування, отже, вважають, що справляюся, — пояснює сержант Анатолій Мельник і веде далі:
— Народився я у Вінницькій області, але тепер живу на Київщині, у мене тут уся рідня.
Наше село розташоване в Іванківському районі, під кордоном з білоруссю, ближче до Чорнобиля. В окупацію, зрозуміло, потрапили в перші ж години широкомасштабного вторгнення зс рф, тому й «запізнився» я на війну на два місяці.
Як заходили росіяни? Три доби колони їхньої техніки йшли з Чорнобильської сторони та нашим селом на райцентр — Іванків, і далі — на Київ.
Кілька днів було більш-менш спокійно, лиш трохи постріляли. Потім росіяни розмістили війська по усьому району, блокпости встановили майже в кожному селі, у нас — аж вісім. Пізніше в наш район, я так розумію, відводили війська, які добре «получали» під Києвом.
Росіяни ходили по хатах, шукали атовців за місцем проживання. Я ж у 2014-му служив, воював на Донбасі — Амвросіївка, Савур-могила, Зеленопілля, шахта «Бутівка», Дякове, Довжанськ. Вже й не пригадаю, де тоді бував. Про «списки атовців» розмови ще перед вторгненням ходили, тому я не довго думав — сховався.
У нас під лісом погріб є — хороший, добротний, ще дідо покійний з бабусею збудували. Перевіз туди сім’ю, запас продуктів, деякі речі. Там більш-менш спокійно й пережили окупацію. росіяни ж боялися під той ліс заходити.
А в нашому селі вони поводилися так само, як і на інших загарбаних територіях. Людей теж забирали, але познущаються і відпустять. У райцентрі, в Іванкові, було гірше — одного атовця, знаю точно, розстріляли, багато людей зникло безслідно.
Всяке було в сусідніх селах — і кадирівці стояли, і буряти, і ще всякі. Були випадки зґвалтувань жінок і дітей, ці виродки творили всілякі жахіття, як у Бучі.
Не скажу що моє село дуже поруйноване — так, є вщент спалені будинки, обкрадені оселі, розграбовані господарства, підірвані мости, але на тлі інших розорених сіл і міст нам, мабуть, трошки пощастило. Якщо так можна сказати.
Під час окупації не працювали ані магазини, ані аптеки, був страшенний дефіцит елементарних товарів, навіть хліба бракувало. Добре що ми живемо в селі, була якась картопля, закрутки, таке-сяке, так і переживали окупацію…
Село називалося Безіменне
— Після звільнення з окупації я одразу пішов у «воєнкомат». Спершу направили в Київ, там я побув десь із тиждень, а потім потрапив у свою, королівську, бригаду.
Невдовзі я вже воював у складі свого підрозділу на Херсонському напрямку, там вперше взяв участь у, так би мовити, «нормальних» боях — не тоді, коли по тобі «прилітає» і ти пересиджуєш обстріли в укритті, а коли з автомата по цілі стріляєш, кладеш окупантів, йдеш «у штикову» проти піхоти противника, — пояснює комроти королівської піхоти сержант Мельник, вживаючи трохи старомодний вислів стосовно контактного бою.
— Перший такий бій був за село, що називалося Безіменне. Підрозділи противника ми засікли ще вночі, а під ранок вони полізли на наші позиції. Спочатку вороги ішли прямо по фронту, ми підпустили їх на відстань до ста метрів, а потім всіх поклали «стрілкотнею». За якийсь час рашисти пішли із флангів, але наш командир роти, дуже грамотний офіцер, вдало розставив нас «на точки». Ми їх всіх покришили, ще й артилерія допомогла.
Загалом, першу атаку ми добре прийняли — багатьох росіян знищили. Вдруге вони пішли з «бронею»: чотири «бехи» і один танчик. Дві «бехи», що їхали по прямій, просто по центру вулиці, знищили ми, а ще одну і танк вчасно накрила артилерія.
Ми й цю атаку вдало відбили. А потім почалися безперевні обстріли — противник лупив і з танчика, і зі 120-х та 82-х мінометів, літачки літали, як у себе вдома, поливали наші позиції.
І таке згадалося з того бою: російські літаки над нами три дні висіли, не давали нам пораненого побратима винести. Видно, хтось спостерігав за ним із землі і на кожен наш рух «прилітало» то від авіації, то від арти. Хлопець лежав у полі 14 годин, самостійно не міг з місця зрушити: йому руку відірвало, голову розпанахало. Але нічого, витримав. Ми не змогли його навіть вночі витягнути, неможливо було навіть на метр просунутись, як одразу «крили». Підходящий момент зловили перед світанком — і в напівсутінках ми витягнули свого бійця та вивезли до медиків. Він вижив, нині в госпіталі доліковується, а може вже й на ППД, точно не скажу. Телефонує, жартує, все гаразд з ним.
…А під Безіменним проти нас стояли російські десантники чи якийсь спецназ, усі такі «підкручені», як на підбір: здорові, високі — під метр дев’яносто, у пристойних одностроях, добре озброєні (ми їх із коптера розглядали). Але не сильно їм це допомогло: лізуть і лізуть юрбою, а ти їх косиш-косиш, вони ж не спиняються, допоки всі в землю не ляжуть.
Усіх, кого ми побили, вони полишили в полі. Забрали тільки одного, видно, серйозний командир був. Ми чітко в нього влучили, не знаю став він «двохсотим» чи «трьохсотим», але був єдиним, кого вони витягнули з-під вогню…
Життя звичайного солдата їх не цікавить.
Бахмут: відбиті рубежі не здаємо
— На Херсонщині, коли наші війська пішли вперед, я зазнав контузії, лікувався в госпіталі, звідти повернувся вже під Бахмут, — продовжує розповідати про «свою» війну сержант Анатолій Мельник. — На той час я обіймав посаду командира відділення. До нього, до своїх хлопців на позицію і прибув, а невдовзі мене призначили ротним командиром. Мабуть, запримітили ще в боях на Херсонщині.
Тут, на цьому напрямку, трохи інакший ритм війни, зокрема тим, що частіше під обстрілами доводиться сидіти. Місцевість, щоправда, більш пересічена, ніж на Херсонщині, відтак легше влаштовувати укриття: є яри, вибалки, посадки, правда, їх так «покосили», що дерев ніби й немає. Тому, коли є час — треба копатися, поглиблюватися, робити якісь приховані виїмки, ще щось придумувати. Нічого нового тут немає. Якщо не будеш нічого робити — «прилетить» і кінець, а вирив окопчик — живий. Та й таке.
…Якось наш батальйон захищав ділянку на східних підступах до Бахмута. На правому фланзі позиції утримувала рота, з якою, як то мовиться, ми дружимо. Нам доручили захопити позиції противника, щоб покращити становище на цій ділянці фронту. Отримавши наказ, ми з командиром сусідньої роти провели відповідну рекогносцировку, розвідку коптером, спланували порядок атаки, обговорили зі своїми бійцями-командирами, як краще виконати завдання, розподілили роботу, визначили час виходу на штурм, доповіли свої міркування в штаб, отримали добро — і вперед, воювати!
Ми знали, що на цих позиціях ворогів було значно більше, ніж нас. Та росіяни завжди переважають кількісно, але не якісно, тому цей чинник нас не сильно турбував. На відміну від їхньої арти і мінометів.
Виходили тихо, невеликими групами. Зблизившись із противником, атакували його позиції і розгромили, що називається, як книжка пише: вимели з окопів і бліндажів у «штиковому бою» та й зайняли їх. Завдання було виконано.
За цей штурм нашого старшого сержанта Бодайка було нагороджено Залізним Хрестом: він та його група бійців дуже вдало зайшли у фланг противника і викурили рашистів із укріпленого бліндажа.
Інакша війна і «годяща вещь»
Нині інакша війна, вона помітно відрізняється від 2014-го. Звісно, завжди бувають бої важчі і легші, але перших набагато більше і вони довготривалі. — ділиться міркуваннями Анатолій Мельник і пояснює свою думку: — У 2014-му було як? Десь відіб’ємо атаку, десь бій виграємо, швиденько перегрупуємося, в інше місце перескочимо, перепочинимо і далі в бій. А тут не так: лінія фронту довжелезна і кожну його ділянку треба тримати, битися за кожен метр нашої землі. Тут сильно не поскачеш…
— З іншого боку зараз немає цілої низки проблем, які дошкуляли у 2014–2015 роках, — веде далі мій співрозмовник. — От візьмемо військову форму — тоді в мене був «дубок», який через місяць розповзся і я мусив купувати собі новий «камуфляж», щоб більш менш нормально виглядати. Зараз форма дуже якісна, спорядження просто відмінне. У ті роки не було й такого волонтерства, як зараз. Що не кажіть, а нині допомога від людей надходить у фантастичних обсягах.
Якось ми затрофеїли російський АК-12 якоїсь новішої модифікації, з планками, новеньким прицілом. Що скажу?! Непогана зброя. Але й у нас теж непогана. Навіть звичайний «калаш» свою роботу добре робить, якщо доглядати за ним, як за жінкою.
Зі зброєю справа теж покращилася, у війська надходить багато західних зразків. У когось їх більше, у когось менше — залежить від потреб. У нас, приміром, є кулемети М-240, дуже добре косять ворогів. Я вже й не кажу про «Стінгери» і «Джавеліни»! Завдяки нам уже весь світ знає, що то «годяща вещь».
Не вдержиш ворога тут, він постукає в двері твого дому
— Рота в нас бойова, завжди в перших рядах, тому багато «трьохсотих», є й травмовані. Але приходять нові бійці, вчимо, і вони воюють добре, незгірше за бувалих ветеранів. Скажу таке: як ти людину на полігоні не вчи, та допоки вона не потрапить у бій, ти все одно не знатимеш, який з неї воїн, — зазначає Анатолій Мельник.
— Сержантам нині дають більше влади, офіцери, навіть вище командування, довіряють важливі завдання. Звісно, ротою складніше командувати, аніж відділенням. Але як треба, значить треба. Як став ротним, додалося відповідальності, відчував брак знань, але батальйонні офіцери підтримують, допомагають словом і ділом. Крім того, є взводні командири, є командири відділень, є старшина, з ними працюємо як один організм. Ми ж спільну справу робимо, і всі мої хлопці розуміють, що ми працюємо навіть не на успіх нашої роти, а на перемогу всієї України. Якщо не ми, то хто захистить наші сім’ї, наших дітей?
Як не крути — а як тут не вдержиш ворога, він постукає в двері твого дому. Я вже бачив, що воно таке.
Україна — це наша земля, і, крім нас, її ніхто не захистить.
Фото автора
