У Маневицькому районному суді Волинської області винесли вирок адміністратору популярної Viber-спільноти, який протягом майже року інформував тисячі підписників про місця проведення…
Війна зрівняла й згуртувала всіх. Велике й спільне лихо не залишило байдужим нікого та поставило в один ряд артистів, лікарів, вчених, трударів, учителів та представників багатьох інших професій нашої неосяжної та єдиної країни.
Чимало захисників з цікавою долею й біографією доводиться зустрічати на своєму шляху під час цієї кривавої, виснажливої війни з російськими загарбниками. І коли уважно вдивляєшся їм в очі, вислуховуєш їхні розповіді, сподівання й побажання, то ще більше усвідомлюєш й переконуєшся, що український народ – непереможний.
Одним із них є публічна людина, історик, в минулому науковий співробітник Національного заповідника «Хортиця» та Національного музею Революції Гідності, а нині лейтенант Віктор Сергійович Кривоносов на псевдо «Дзвонар», який розповів про етапи свого життєвого й бойового шляху та поділився, що ним рухало, коли він, історик за фахом, за покликом серця перетворився на українського воїна.
– Вікторе, ви маєте такий цікавий і незвичний позивний. Чому саме «Дзвонар»?
– Цей позивний я дістав ще у 2015 році, коли вперше одягнув військовий однострій. Річ у тім, що у Національному заповіднику «Хортиця», де я раніше працював, була Січова церква. Я – людина допитлива й глибоко віруюча. Згадую, як одного разу пролунав дзвін і в мене від цієї милозвучно-величної музики аж подих перехопило. Гадаю, а чого б й мені цю майстерність не опанувати? Ба більш, що в шкільні роки я завзято займався музикою. Зайшов у дзвіницю: спробував одного разу, іншого. В мене вийшло, і я став дзвонарем. У війську ж мене спочатку назвали «Козаком». Але в Запоріжжі, де я ніс службу, у нас майже в кожному підрозділі був свій «козак». Подумали побратими й, враховуючи місце моєї роботи, вирішили, що стану я «Хортицею». Але і цей позивний за мною не закріпився, бо на той час «Хортицею» був мій славетний земляк, кіборг, теж історик та, на превеликий жаль, загиблий в жовтні минулого року В’ячеслав Зайцев. І ось напередодні Великодня звернувся я до свого командира з проханням про звільнення на добу через те, що мені треба дзвонити у дзвони у нашій Січовій церкві. Відтоді й маю позивний «Дзвонар».
– Дзвонар закликає вірян на богослужіння. А, коли на рідну землю здійснює напад озброєний ворог, дзвонить у дзвони та сповіщає про початок великого лиха… Коли у своєму серці ви почули внутрішній дзвін, що спонукав вас зі зброєю в руках стати на захист Батьківщини? Й взагалі, чи мріяли ви колись стати військовим?
– Скажу відверто, що ані в шкільні, ані в студентські роки я про військову службу не замислювався. Ба більше, коли я в 16-річному віці з довгим волоссям завітав до військкомату з метою постановки на військовий облік, лікар, уважно подивившись на мене, сказала, як відрізала: «Ви, як я бачу, людина творча, і служба у війську не для вас».
А загалом я, як-то кажуть, пролетарського походження. Батьки все свідоме життя пропрацювали в металургійній галузі на заводі «Запоріжсталь». Тато, Сергій Григорович, був машиністом крана, а мати, Тамара Давидівна, контролером відділу технічного контролю. Я ж із дитинства відчував схильності до музичного мистецтва та гуманітарних дисциплін. Упродовж семи років відвідував музичну школу, де навчався за класом скрипки, займався хоровим співом та опанував майстерність гри на гітарі. Але найбільше мене захоплювала історія – наука, що досліджує наше минуле й допомагає будувати майбутнє. Крім того, у нашому загальноосвітньому закладі функціонував гурток археології, де у досить цікавому й пізнавальному форматі викладав директор Національного заповідника «Хортиця» Максим Анатолійович Остапенко. Туди я, звісно, теж записався. А після закінчення 5 класу потрапив у першу археологічну експедицію. Розкопки, що допомагають нам вивчити побут і культуру наших давніх пращурів, мене дуже захопили. Відтоді археологія, зокрема й підводна, є не лише хобі, а й великою та важливою частиною мого життя.
Після закінчення школи я вступив на історичний факультет Запорізького національного університету. Спочатку кілька років навчався на очній формі, але згодом зрозумів, що й в освітньому, й в науковому сенсі паралельно з навчанням працювати для мене буде більш цікавіше та ефективніше. Тож перевівся на заочну форму та працевлаштувався екскурсоводом до свого наставника Максима Анатолійовича Остапенка у Національний заповідник «Хортиця». Надалі я був там і музейним доглядачем, і науковим співробітником відділу охорони пам’яток. Свою роботу дуже полюбляв і цінував та, як-то кажуть, у професійному напрямі подавав надії.
– Напевно, і відпускати на службу у військо такого співробітника, екскурсовода та історика Максим Анатолійович не дуже волів?..
– Скажімо так, тоді, у 2015 році, він від цієї ідеї був не в захваті. Але початку мого армійського шляху передував ще один, як в моєму житті, так і в історії країни, доленосний етап, пов’язаний з подіями на Майдані. Я – громадський активіст, учасник двох революцій: Помаранчевої та Гідності. У 2013-му, напевно, взагалі у Запоріжжі «Майдан» розпочався навіть раніше, ніж в інших регіонах країни, бо у нас тодішня форма олігархаїчно-кланової системи державного управління досягла свого апогею. Люди зазнавали дуже великих утисків з боку так званого місцевого смотрящего та його спільників, що були розставлені на місцях владою януковича. І це відчувалося в багатьох сферах життя, зокрема і в галузі культури. Приміром, у регіоні повним ходом тривав процес русифікації. Впроваджувалася політика повернення до якихось незрозумілих радянських стереотипів. А на все українське, як кажуть, було накладено вето. Та й взагалі всю Україну перетворювали на якусь бандитську країну, де закон і справедливість нічого не варті. Але ми добре знаємо, що справедливість є і за нею варто боротися!
– І ви вирішили це робити на Майдані Незалежності в Києві або робили це на місцевому майдані в Запоріжжі?
– І там, і там. Упродовж всіх трьох місяців, поки тривала Революція Гідності, я не мав можливості безперервно перебувати в столиці. Адже я працював. Але чимало часу все ж таки провів і в Києві, вирушаючи туди на вихідні або беручи відпустку за власний рахунок. Перебував там по кілька днів на тиждень, мешкаючи в наметі. А згодом повертався додому, ішов на роботу та виходив на протести у Запоріжжі.
Окрилені ідеєю справедливості та натхнені духом братерства, що панував і на київському, і на запорізькому майданах, ми тоді гадали, що після завершення Революції Гідності розпочнемо будувати свою справедливу країну. Але, на превеликий жаль, та хвиля пасіонарності, той, здавалося би, невичерпний запал енергії був переорієнтований не на будування мирної справедливої країни, а на її захист від російської навали.
– Напевно, тоді у 2014-му, ви та ваші побратими по майдану не очікували, що росія підло, порушуючи всі норми міжнародного права та укладені двосторонні з Україною угоди, вторгнеться на нашу землю, тимчасово анексує Крим та розв’яже війну на сході нашої держави?..
– Ви знаєте, очікували. Можливо, тоді, на початку лютого 2014-го, це виглядало навіть якоюсь мірою наївно, але у Запоріжжі я зі своїми побратимами вже будував план оборони міста від росіян. Як історик – можу проводити певні історичні паралелі та добре усвідомлював, на що здатний наш східний «сусід». І ось ми збиралися з хлопцями та самі собі ставили запитання з приводу того, де ми зупинятимемо російські танки – на лівому або на правому березі Дніпра?
У місті ми – майданівці – навіть створили невеличке формування з охорони громадського порядку. Несли службу на блокпостах та опікувалися безпекою рідною краю від зовнішніх та внутрішніх ворогів-колаборнатів. Тож особисто для мене російське вторгнення несподіванкою не стало. Щоправда, тоді ворожі полчища були зупинені в кордонах східних областей та, на щастя, до того ж Запоріжжя рашисти не дійшли.
– І вже невдовзі після російського вторгнення 2014 року ви, історик за фахом, добровільно стали звичайним українським солдатом. Що вас спонукало на такий важливий в житті крок? Адже до цього ви у війську взагалі не служили.
– Через те, що не мав досвіду проходження військової служби, я, так би мовити, певний час ще вагався з приводу того – чи зможу, чи здатний, продовжуючи працювати та займаючись громадською діяльністю й охороною громадського порядку в складі нашого добровольчого формування. Станом на квітень 2015 року вже багато моїх побратимів по Майдану, зокрема й істориків, пішли на фронт добровольцями. Як зараз перед очима: у Запоріжжі відбувалася церемонія поховання понад 50-ти непізнаних українських воїнів, загиблих в Іловайську. У складі свого добровольчого формування був присутній на цьому церемоніалі й я. Абсолютна жахлива й дика картина: в чистім полі викопана величезна кількість могил та стоїть безліч трун. І ось в якийсь момент я побачив, що військовослужбовець, який у складі роти Почесної варти стоїть біля могили та тримає Прапор, раптом втрачає свідомість та падає саме біля могили. Я не розгубився, підбіг до нього, покликав медиків та допоміг підвестися. І коли він прийшов до тями та відкрив очі, то одразу попросив мене стати на його місце. Я, до слова, був у військовій формі та замінив воїна в строю Почесної варти, тримаючи Прапор над труною загиблого героя та добре усвідомлюючи, що він загинув за мене та заради того, щоб ми жили в мирній країні. Це на мене дуже вплинуло. Тоді я остаточно і вирішив, що піду служити. Ба більш, подивившись на наших солдатів, я зрозумів, що навіть у фізичному сенсі – це звичайні, такі, як я, хлопці. І чим я гірше за них? Нічим.
Волів одразу потрапити в артилерію, але так сталося, що у квітні 2015-го я був зарахований до складу однієї із частин Національної гвардії України на посаду стрільця. В її лавах я прослужив рік, з яких дев’ять місяців був у районі проведення АТО на Донеччині, виконуючи завдання командування з утримання лінії оборони на взводних опорних пунктах. Безпосередньо у двобій із ворогом вступати не доводилося. Щоправда, артилерією рашисти іноді гатили, а в сусідніх наших підрозділах мали місце спроби прориву ворожих ДРГ.
– За рік, навесні 2016-го, ви звільнилися. Що робили далі?
– Як кажуть, повернувся до своєї улюбленої праці. Щоправда, на нетривалий час. Адже у 2018 році я вдруге пішов на службу. І цього разу саме в артилерію, став номером обслуги розрахунку нашої окремої артилерійської бригади «Запорізька Січ». Піти туди мені запропонували мої знайомі – історики, яких там служило чимало. Знаєте, взагалі я гадаю, що серйозно займатися історією та писати її ми будемо вже після нашої Перемоги над російськими загарбниками, а зараз, зокрема й зі зброєю в руках, у нас є можливість творити цю історію заради щасливого майбутнього. До слова, і мій наставник – директор Національного заповідника «Хортиця» Максим Анатолійович Остапенко, минулого року, після початку широкомасштабного російського вторгнення, також став на захист рідної землі та нині несе службу в одній із частин Українського війська.
Перебуваючи на посаді артилериста, я близько трьох місяців знов перебував у районі проведення Антитерористичної операції. Але тоді все більш-менш було спокійно. Після спливання терміну контракту вирішив звільнитися. Чому? Виявив бажання стати офіцером та закінчити відповідну військову кафедру підготовки офіцерів.
– І ця мрія здійснилася?
– Так, у 2019 році я переїхав до Києва, де працював екскурсоводом та науковим співробітником Меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні Національного музею Революції Гідності. Того ж року вступив на кафедру підготовки офіцерів запасу Військового інституту телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут за фахом «соціальна психологія», де впродовж двох років ретельно вивчав військову справу. У жовтні 2021-го отримав офіцерські погони та звання «молодший лейтенант». За два місяці почав оформлювати контракт на подальше проходження служби вже на офіцерській посаді. У мене було багато варіантів з приводу того, куди піти. Зокрема, розглядалося питання щодо призову до лав окремої артилерійської бригади ВМС України. Але контракт я укласти не встигнув – розпочалася широкомасштабна війна…
– А де застав початок широкомасштабного російського вторгнення наукового співробітника Національного музею Революції Гідності та без п’яти хвилин офіцера Віктора Кривоносова? Чим ви займалися у перші дні рашистської навали?
– 24 лютого я перебував у Києві. Того ж дня пішов до місцевого Територіального центру комплектування та соціальної підтримки, куди і був тимчасово прикомандирований. Опікувався волонтерської допомогою Силам оборони та здійснював координацію роботи різних підрозділів установи. Тоді туди безперервно надходила купа всілякої інформації, яку треба було обробляти. До нас телефонували як військові, так і цивільні особи. Вони зверталися по допомогу щодо питань мобілізації та оборони столиці. Повідомляли, приміром, про пересування ворожої техніки, ДРГ та підозрілих особистостей. Дехто з них перебував буквально в панічному стані. Воно й зрозуміло: люди не очікували на такий підступний та масштабний наступ з боку росіян. Тож людей треба було заспокоювати, знаходити для них потрібні слова підтримки. У ті дні ми, офіцери, навіть жартували між собою, що телефон чергового військкомату перетворився на гарячу лінію безоплатної психологічної допомоги. А коли ситуація в столиці більш-менш стабілізувалася і стало зрозуміло, що Київ ворогу захопити не вдасться, я взяв відношення з окремої артилерійської бригади ВМС та обійняв там посаду заступника командира батареї з морально-психологічного забезпечення.
– Можна сказати, що сталося так, як ви і бажали. Ви же воліли служити в цій частині? І який бойовий шлях в її складі вже пройшли за цей майже рік широкомасштабної війни з російськими окупантами?
– Так. Щоправда, до строю частини я став не як офіцер-контрактник, а як мобілізований. Прибув до бригади в березні. На той час вона дислокувалася у моєму рідному Запоріжжі. Наша бригада – бойова. А її воїни увесь цей час перебувають в районі ведення бойових дій. Билися з ворогом на Запорізькому напрямку. Майже все літо провели на сході, охороняючи мужній і багатостраждальний Бахмут. А з осені несемо службу на півдні, де брали участь у визволенні правобережжя Херсонщини.
– Важко?
– На війні легко не буває. І треба добре усвідомлювати, що росія розпочала проти нас війну з метою знищення української нації. Нині в тилу й на полі бою вирішується питання нашого майбутнього та загалом української державності. Тому в цій війні нам треба обов’язково перемогти. Інших варіантів не дано. Як кажуть, або перемогти, або загинути в боротьбі за незалежність моєї Батьківщини.
– А як ви налаштовуєте на боротьбу з агресором своїх підлеглих: солдатів, сержантів? Які правильні слова для них знаходити?
– Звісно, що на війні страшно. І коли трапляються ті ж ворожі обстріли, коли по тобі гатять із того же 152-мм артилерійського озброєння або реактивних систем залпового вогню, не всі себе дуже впевнено почувають. Нічого страшного або надзвичайного в цьому нема: це природна реакція нормальної людини на ненормальну ситуацію. Але зі всіма військовослужбовцями ми працюємо індивідуально. Своєчасно надаємо їм психологічну допомогу, і переважна більшість з них швидко відновлюється психологічно та повертається до виконання бойових завдань. Терміни відновлення морально-психологічного стану воїнів залежать як від їхнього життєвого досвіду та моральної стійкості, так і від роботи командирів. Вони мають їм бути прикладом у всьому, перебувати з ними разом на бойових позиціях. Особливо я вирушаю на позиції регулярно, у непримушеній обстановці спілкуюся з воїнами, наводжу їм різні історичні аналогії ведення війн за свою свободу та незалежність. Пояснюю: за що і чому ми боремося.
– Є таке відчуття, що воїнам цікаво вас слухати. Адже ви, історик та археолог, можете розповісти багато чого пізнавального…
– Так. У мене, звісно, є така можливість. Іноді разом ми дивимося цікаві документальні та художні кінострічки, обговорюємо цікаві історичні теми. В мене є низка книжок з історичної літератури, яку я рекомендую своїм побратимам для читання. Можу констатувати, що я намагаюся будувати свою роботу з особовим складом у комплексі – це і добре слово, і порада, і допомога у вирішенні проблемних питань. Прагну, щоб на війні люди розвивалися не лише фізично, а й духовно та підвищували власний освітній рівень.
– Що збираєтеся робити після Перемоги над російськими агресорами? Чи не маєте планів повернутися до цивільного життя та знов з головою поринути в історію та археологію? І хто зараз вдома тримає кулаки за українського офіцера лейтенанта Віктора Кривоносова?
– На цьому етапі, під час війни, я не бачу можливостей для якогось довгострокового планування свого майбутнього. Я займаюся військовою справою і відчуваю, що перебуваю на своєму місці. Вважаю, що робота, яку виконую у війську, є корисною та дуже потрібною. Відчуваю за своїх бойових товаришів відповідальність та намагаюся всіляко підтримувати їх. Ось виженемо віковічного ворога з нашої землі, тоді й подивимося, що робити далі.
А вдома на мене чекають з Перемогою батьки та кохана дружина Ганна. Вона родом із Криму. Ми познайомилися в Запоріжжі на ниві спільної громадської діяльності та любові до України, а одружилися торік на свято Покрова Пресвятої Богородиці. Коли вирішили вступити до шлюбу, вона зізналася, що не впевнена, чи погодилася би вона вийти за мене заміж, якби я в такий важкий для нашого народу час не став на захист України. Але я – в строю, і буду захищати свою країну до останнього – до повної Перемоги над російськими загарбниками.
Фото Дмитра Завтонова
