Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 30 вересня 2025 року Президент України присвоїв 42 окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України почесне…
Як працюють наші фахівці зенітних ракетних військ? Насамперед — безперервно і практично без відпочинку. Це словосполучення з початку широкомасштабного вторгнення рф в Україну зникло з їхнього лексикону. Вони або перебувають у повній бойовій готовності, або тренуються знищувати повітряні цілі ворога. І коли той вчергове завдає удару — українські сили ППО стоять на заваді його планів, збиваючи російські ракети та БПЛА.
Щоб техніка не підвела, треба постійно все контролювати
— Ми не маємо права втратити пильність, інакше це загрожує черговим блекаутом чи руйнуваннями. Адже ворог цілить навіть більше по мирних житлових масивах ніж по військовим об’єктах. Тому чергова зміна щохвилини готова зайняти робочі місця, увімкнути техніку та відпрацювати по визначених цілях, — пояснює специфіку їхньої роботи військовий одного з підрозділів повітряного командування «Південь» старший лейтенант Максим.
Офіцер лише в червні 2021 року закінчив навчання у Харківському національному університеті Повітряних Сил імені Івана Кожедуба, де здобував свій фах на факультеті зенітних ракетних військ. Потрапивши після випуску до Херсонської зенітної ракетної бригади, Максим з перших днів служби показав високий рівень професійної підготовки — він добре знав озброєння та військову техніку, володів всіма необхідними теоретичними знаннями й уміло застосовував їх на практиці. Тож, аби опанувати свою посаду та швидко увійти у стрій, йому знадобилося небагато часу.
— Я дослухався до порад старших і намагався постійно працювати як з особовим складом, так і з технікою. Вона в нас була старенька, але надійна. Звісно, щоб комплекс не підвів і відпрацював у потрібний момент як слід, треба усе контролювати, дуже обережно експлуатувати озброєння, регулярно перевіряти кожну деталь, кожен механізм, налаштовувати та регулювати їх роботу, — говорить Максим.
«Якщо зв’язок пропаде, все, що буде в повітрі — знищувати»
Служба, наряди, робота з технікою та рідкі відвідування родини — будні офіцера змінювались один за одним. І так до 24 лютого.
— Ще за 3-4 дні до широкомасштабного вторгнення над Чорним морем щодня перебувало до 15-17 російських літаків. А ось 23 лютого жоден з них не піднявся в повітря. Думали, що в них закінчилися навчання. Було тихо і спокійно. 23 лютого заступив на бойове чергування. Вночі, коли мав йти на відпочинок, командир повідомив, що почалося. Зрозумів — ті злети не були звичайною провокацією. Сон як рукою зняло. Бойової обслуга пильно вдивлялася в індикатори, очікуючи на ворожі цілі. Також отримали наказ від командування: якщо зв’язок пропаде, все, що буде в повітрі — знищувати. Усвідомлення серйозності ситуації тримало в постійній напрузі, — пригадує офіцер. — Десь о 3-й ночі з тимчасово окупованого Криму почали злітати ворожі літаки. У нас одразу пропав зв’язок та інтернет, ми не бачили повітряну обстановку. Не заглушили лише радіозв’язок і завдяки цьому підрозділ отримував накази з командного пункту.
А потім був перший пуск. Для Максима він був справді першим. Адже під час навчання тренувався лише на тренажері. Воно зрозуміло, бо з такої потужної зброї будь-де не постріляєш.
— Після першого пуску до нас близько не підходили. Звісно, ворогу такий стан справ не сподобався, тож пробував завдавати ударів по нас. Десь о 12-й дня прилетіла перша ворожа ракета. На щастя, вони промахнулися на метрів 50. Особовий склад і техніка вціліли. І ми швидко змінили місце дислокації, — розповідає військовий. — Тоді ж зранку я дізнався, що, захищаючи Україну, загинули 2 моїх однокурсники, а один втратив кінцівку. Подумав: «легко не буде», але одночасно й відчув, що готовий стояти до кінця. Якщо й доведеться віддати життя за майбутнє нашої держави, то хотілось би, як-то кажуть, продати його якнайдорожче.
Їхня робота — далеко не «екшн», але результат вражає
З того часу воїни-зенітники забули про спокій і відпочинок. Вони завжди готові перехоплювати рашистських «літунів».
— Під час виконання бойових завдань ми запускаємо всю техніку, проводимо контроль функціонування обладнання і готові знищувати ворожу ціль. І якщо хтось думає, що пуск ракети для нас — це лише натискання на кнопку, то він глибоко помиляється. Цьому передує цілий алгоритм дій. Спочатку розрахунку потрібно виявити ціль, розпізнати її сигнатуру, здійснити передпускові перевірки, навестися на ціль і лише потім натиснути на пуск. Далі також не варто очікувати на «екшн», бо результат можна побачити тільки на індикаторі. Якщо все зроблено швидко і правильно — ракета вразить ціль, — ділиться досвідом старший лейтенат.
Під час останнього масованого обстрілу захисники українського неба півдня приземлили 4 повітряні цілі
Максим та його підлеглі встигли набути необхідного бойового досвіду. Як результат, на рахунку їхнього підрозділу 48 збитих ворожих повітряних цілей, які рф пускала в бік півдня України. Під час масованого обстрілу 26 січня підрозділ Максима приземлив 4 повітряні цілі.
— Якщо раніше ворог пускав ракети на висоті 2-3 кілометри, то згодом змінив тактику, бо зрозумів, що ми їх легко виявляємо і знищуємо. Тож почали працювати на висоті 200 метрів, а 26 січня всі ворожі ракети взагалі йшли на висоті 50 метрів. Але це їм не допомогло. Ми все бачимо і реагуємо. Крім того, вони регулярно намагаються «прощупати» нас за допомогою дронів, але і тут намагаємося бути на крок попереду й не ведемся на подібні провокації, — говорить Максим.
Офіцер зауважує, що після кожного виконання бойового завдання воїни-зенітники аналізують свою роботу, щоб наступного разу уникнути будь-яких неочікуваних моментів й вчасно зреагувати на будь-яку агресію з повітря.
— Звісно, наші комплекси не всемогутні, але ми робимо все можливе, щоб захоплювати ворожі цілі і збивати їх. Ворог вчиться і використовує нові види озброєння та безпілотники, а ще традиційно під час кожної атаки намагається максимально нас «засліпити». Але ми теж постійно вдосконалюємося й, знаючи про його тактику, шукаємо можливості обійти їхні перешкоди, — запевняє військовий.
«Обов’язково поїду до українського Криму»
Максим вірить, що дуже скоро він зможе навідатися до своїх рідних, обійняти батька, маму, двох сестер та маленьких племінників, побачити старшого брата, який 24 лютого не очікуючи повістки пішов захищати свою землю від рашистів.
— Вірю, що нам вдасться зібратися разом і просто насолодитися звичайними буднями. Без тривог та обстрілів. А ще хочеться на море. Тож після перемоги обов’язково поїду до українського Криму, щоб здійснити своє бажання, — підсумував офіцер.
