У Києві суд визнав винним заступника директора приватного коледжу за схему виготовлення фальшивих довідок про навчання в аспірантурі для військовозобов’язаних. Вирок ухвалив Солом’янський районний суд…
Широкомасштабна агресія росії у 2022 році змусила багатьох українців змінити свої погляди на життєві цінності, на людей, країну, свободу тощо. Серед них — сержант Сергій Здіорук, командир групи одного з підрозділів Військової служби правопорядку у Збройних Силах України. Він розповів кореспондентам АрміяInform про свій шлях від державного службовця до захисника країни.
— Пане Сергію, як для вас розпочалося 24 лютого 2022 року?
— Десь пів на п’яту ранку я почув перші вибухи неподалік селища Ворзель, де мешкаю зі своєю родиною. Як з’ясувалося пізніше, це був штурм Гостомельського аеропорту. А від мого будинку по прямій це десь кілометрів десять. Розбудив родину і сказав: «Розпочалася війна!».
Далі, мов кадри з фільму жахів: російські війська неподалік створили базу, і вийти на трасу, або виїхати деінде було неможливо, розпочався терор місцевого населення. У перші дні окупанти всіх, кого бачили, розстрілювали або полонили. Тільки ти із-за паркана виглянув або вийшов на вулицю, то моментально всіх «клали», дуже боялися нас.
Окупанти вивели з ладу всі комунікації: зв’язок, електро-, газо- й водопостачання. Але з тих самих перших днів ми організували загін самооборони, залучили до нього всіх, хто хотів приєднатися, та могли допомогти. Робили коктейлі молотова, добували зброю та боєприпаси, їжу, предмети першої необхідності, медикаменти.Облаштовували бомбосховища, заготовляли дрова.Допомагали тим, хто не міг дати собі раду, готували їжу на вогнищах, організовували охорону та оборону навколишньої території. І все це в умовах окупації та під постійними обстрілами і бомбардуваннями. Жили переважно в підвальних або господарських приміщеннях.
Зв’язку зі «світом» не було, була відсутня будь-яка інформація щодо стану справ у державі та загалом.Було зрозуміло, що далі в таких умовах жити було неможливо і небезпечно. Ми з хлопцями почали розробляти плани і шукати варіанти порятунку та евакуації людей.
9 березня я дивом побачив першу колону, яка рухалася повз мого будинку по вулиці з прапором Міжнародного Червоного Хреста. З’ясувалось, вона прямувала до Ворзеля евакуйовувати дитячий будинок. Це була перша офіційно домовлена евакуація. Начальник ДСНС Бучанського району, який очолював і супроводжував МЧХ, впізнав мене і попросив повідомити всім, щоби ми тут зібралися своєю колоною, і вони нас проведуть через російські блокпости. На збори — 50 хвилин.
Завдячуючи сарафанному радіо, зібралось не менше ніж 100 автомобілів. Колона йшла повільно, було моторошно бачити знайомі місця, вулиці, понівечені будинки, розстріляні, зруйновані, спалені паркани. Страшно було бачити на узбіччі розстріляні автомобілі з тілами людей всередині.На багатьох автомобілях були написи «Діти», були позначені білими пов’язками і все одно їх розстріляли. російські окупанти не жаліли нікого.
Діставшись Білогородки, побачили підрозділи ЗСУ — наших хлопців, сльози на очі самі накотилися. Не знаю, звідки воно йшло, була така вдячність. Діти взагалі верещали і плакали. Дружина ридала.
Під окупацією моя сім’я перебувала з 24 лютого по 9 березня 2022 року включно. Селище Ворзель звільнили від окупантів 31 березня того ж року.
— Розкажіть детальніше, як призивались на військову службу?
— Для себе я тоді вирішив, ні чекати, ні евакуйовуватися не буду, а буду захищати, чим зможу і як зможу свою державу, свою родину. Протягом тижня облаштувалися у Черкасах. І одного дня, нічого не сказавши домашнім, зібрався і пішов до місцевого Територіального центру комплектування та соціальної підтримки (колишній військовий комісаріат. — Ред.). З першого разу мене не взяли, скептично віднеслися і до віку,на той момент мені вже виповнилось 58, і до спеціальності. Строкову службу проходив аж у 1982 році у військах радіаційно-хімічного захисту. Заявки на такого фахівця не було.
Проте бажання активно захищати Україну в мене нікуди не поділося і згодом я знову прийшов до Територіального центру. Мені пощастило: у ТЦК та СП міста Золотоноша якраз відбувався набір до новоствореної військової частини.Туди я й подав документи. Начальник центру одразу мене направив у ВСП.Тоді я й гадки не мав, що це за військове формування, єдине, пам’ятаю, що на душі аж відлягло — тепер я буду захищати Батьківщину.
— А як потрапили до району бойових дій?
— Після чотирьох місяців навчання у військовій частині до нас звернувся командир частини. Він спитав, хто бажає виконувати завдання за призначенням у районі бойових дій, а саме в Бахмуті. З охочих відібрали понад 20 військовослужбовців і за декілька днів ми вирушили на схід.
Патрулювали місто та його околиці. Регулярно здійснювали спільні патрулювання з національною поліцією. Займалися роботою на блокпостах. Також охороняли та супроводжували військовополонених і виконували інші завдання за призначенням. Словом, завдань було багато.
— Після оточення під Києвом ви опинились у районі бойових дій. Як морально справились?
— Спершу я відчував якесь дежавю. Протягом двох тижнів я і моя родина стали свідками бойових дій, безперервних ракетних, артилерійських і бомбових ударів, авіаційних поєдинків. Тому для мене це вже було звичним. Та й у Бахмуті звуки вибухів мене не лякали. Зовсім інша історія з моїми побратимами… у деяких з них був дійсно шок.
Кожній людині треба хоча б 2-3 дні, щоб все пережити, осмислити, адаптуватися. Оскільки в мене вже був цей досвід… Я не кажу, що я не боявся, ні. Але досвід підказував мені, що зараз безпечно,а це зараз пролітає повз, а це поруч і не до нас… Та і місцеві військовослужбовці допомагали впоратися з обстрілами і розуміти їх напрямок та траєкторію руху.
Водночас ситуація щодень погіршувалась. Обстріли ставали інтенсивнішими. Та й приміщення місцевої комендатури, де ми тривалий час розміщувались, згодом під час обстрілу було розбите, а підвал, який слугував нам як місце проживання і укриття, був вщент зруйнований. Нам пощастило, бо на той час ми вже базувались у іншому місці.
Після ротації повернулися без втрат. Звісно, і серед наших хлопців були, ті які зазнали різних поранень, проте це війна.
— Як, на вашу думку, війна змінює людей і ситуацію загалом?
— За моїм спостереженням, мешканці населених пунктів, які пережили окупацію, по-іншому стали ставитися до людей навколо. Відбулася переоцінка цінностей і на перше місце вийшла взаємодопомога та милосердя. Нині, коли мої сусіди бачать мене у військовому однострої, то завжди запитують, чи не потрібна якась допомога. Мені відомо, що їм самим не вистачає, того чи іншого, проте вони готові поділитися останнім.
Місцева влада теж нарешті зрозуміла, що поруч кордон із вороже налаштованою країною. Тож до потреб, які виникають у Збройних Сил України на Київщині, ставляться як до першочергових.
Словом, змінилися люди і відношення. Нині не можна давати собі розслаблятися. Потрібно максимально мобілізуватися, бо війна у країні триває. Треба працювати багато, гуртом і так до Перемоги.
Фото з архіву героя
