І ці удари вже мають більший вплив на суспільні настрої всередині росії, аніж їхні шалені втрати на фронті. Китайські товари…
— Відколи почалась війна, я найчастіше запитувала в Сашка : «Тобі тепло? Ти хоч трішки спиш? Ти поїв?» Тож і 14 березня коротка розмова по відеозв’язку мало чим відрізнялась… «Живий, нормально все. Ти головне не хвилюйся…» … Якихось 5 хвилин, які потім сотні разів прокручувала в голові. Жодних подробиць чи навіть натяків про те, де перебуває і що робить… Та по виснаженому вигляду було зрозуміло, що літають у режимі нон-стоп… А неймовірний біль в очах виказували, що є втрати серед друзів… Не буду приховувати, я день у день жила, як на пороховій бочці. Відповів на повідомлення — можна на якийсь короткий час видихнути.., — ділиться Оксана Далекорей, наречена вертолітника Олександра Бориса.
27-річний вертолітник Олександр Борис загинув 15 березня 2022-го під час виконання бойового завдання біля Мар’їнки на Донеччині. Того дня вертоліт, яким керував Борис, знищив 15 одиниць ворожої техніки і кілька десятків окупантів, після чого його борт збила ворожа ракета…
— Колеги розповідали, що він був на багатьох небезпечних польотах і до певного моменту йому щастило…Я так сподівалась, що він вбережеться… Так просила… Пам’ятаю, що 15 березня в мене було багато роботи. Раптом прийшло повідомлення в соціальній мережі від зовсім незнайомої людини — «Прийми мої співчуття…» Перша думка, що хтось із рашистів пронюхав, що мій наречений — вертолітник. Я згорнула те жахливе повідомлення, як майже одразу передзвонив наш товариш, Сашин колега, з яким вони разом летіли… «Донеччина, задача повністю виконана, ракета…» Їх було четверо, наймолодший екіпаж… Далі усе, що пам’ятаю — це швидка в мене дома і страх сказати правду Сашиним батькам…
Олександр ще до початку широкомасштабного вторгнення мав чималий досвід, хоч і був зовсім молодим. Сотні годин нальоту, ротація в Конго, небезпечні польоти над фронтовими містечками України… У нього не було серед рідних військових льотчиків, просто мріяв із дитинства про вертольоти і досягнув свого…
Оксана ділиться, що вони познайомились цікаво і зовсім випадково. Вона — із Закарпаття, він — із Ніжина, а зустрілись в потягу до Києва.
— У 2018-му відпочивала із подружками на Херсонщині.11 серпня ми повертались додому, та вже на вокзалі помітили, що наші квитки — на 11 липня. Ми розгублені — літо, найближчі квитки на потрібний нам напрямок аж через два тижні. Батьки порадили добиратись до Києва. Вдалось попроситись у провідника, поїхали «зайцем». Сашко за збігом обставин теж поїхав «зайцем» у тому ж вагоні. У нього була відпустка, щойно повернувся з футбольної гри, вирішив, що встигне заїхати до батьків. Ось так разом ми й сіли в один вагон. Поспілкувались, обмінялись номерами… Почали зрідка переписуватись. Пізніше зустрілись, коли він знову на футбол до Києва приїхав. В той час я була ще зовсім юна — вчилась, працювала, переїжджати нікуди не планувала, тож наші шляхи на певний час розійшлись. Коли Сашко полетів до Конго, ми спілкувались. Скажу чесно, усі 10 місяців я його чекала. Після повернення зав’язались стосунки, полетіли відпочивати, познайомились із батьками…
Та жити разом у Херсоні Оксана із Олександром почали лиш влітку 2021 року. Довелось чекати завершення навчального року, а дівчина працювала у школі… Здавалося б, ось воно таке довгоочікуване щастя… Хто ж знав, що воно триватиме так недовго.
— Сашко завжди казав, що любить мене, вертольоти і футбол. Любив дивитись фільми про пілотів, читати книги про авіацію. Він обожнював літати. Коли повертався додому в дні польотів, міг годинами в подробицях розповідати про небо… Та якби романтично це не могло здаватись, я прекрасно усвідомлювала, з ким пов’язую свою долю і що таке професія військового льотчика.
У січні 2022-го Олександр полетів на ротацію на Донеччину. Він уже тоді не раз заводив розмову про те, що можливі різні сценарії розвитку подій…
— 18 січня він поїхав, а я залишилась у Херсоні. Десь на початку лютого Сашко сказав збирати речі і про всяк випадок їхати до батьків на Закарпаття. Сказав наполегливо, тож вже 6-го числа я була на місці. Працювала на той момент дистанційно, тож проблем не було. Домовились, що попередить, коли повертатиметься до Херсона. 20 лютого Саша сказав, що повернеться на кілька днів до Херсона. Я знайшла квитки, а 23 лютого почула: «Усе відміняй! Ти залишаєшся в батьків!» Проте навіть тоді я не думала, що наступного дня на українські міста летітимуть ракети. Зранку прокинулась від численних повідомлень, одне із яких: «Прошу забери батьків і сестру з дітками. Я тебе люблю…» Я не могла зрозуміти, про що мова. У нас на Закарпатті тихо… Вмикаю телевізор, а там — вибухи, ракети, війна… Телефоную Сашиним рідним — вони у сльозах…
Оксана розповідає, що Сашко літав і в різних регіонах України, проте жодної конкретики він нього добитись не можна було.
— Просила: «Ну хоч натякни, де ти…» У відповідь чула стисле: «Ні!» Літали вони дуже багато. За кілька днів випросила, аби подзвонив по відеозв’язку. Він настільки змінився… Синці під очима, втомлений, виснажений, ніби доросліший на десятки років. Я тільки й змогла, що запитати: «Саш, ти хоч трішки відпочиваєш?». Зрозуміло, що в нього не було часу ні на розмови, ні на переписки, я ж писала часто… Не хотілось відволікати, та просто з розуму сходила. Сашко ж навіть на війні залишався турботливим. «Як ти? Тільки не хвилюйся!» Чомусь запам’яталось, як буквально за кілька днів до загибелі мені прийшло повідомлення від Саші про поповнення моєї картки. Каже: «Для чого?» «Мені не потрібно, нехай будуть в тебе…»
Дівчина розповідає, що із 18 січня, відколи Сашко полетів на ротацію, вони так жодного разу і не побачились.
— Будучи в пеклі, побратими Саші дзвонили мені й підтримували. Я точно знаю, хто такі сучасні Герої… Це усі ці хлопці-вертолітники — сміливі, відважні… Нині вони підтримують мене як ніхто інший. І саме зараз вони воюють, хто на Сході, а хто на Півдні, ненавидять ворога, захищають нас усіх і, на жаль, гинуть…
Оксана розповідає, що Олександр завжди мріяв, аби вони усі разом із батьками та рідними зустріли Різдво. Цьогоріч на свято батьки вертолітника та його сестра приїхали на Батьківщину до Оксани, проте вже без Сашка…
— Найдорожче в житті — це обійми близької людини… Вони робили мене неймовірно щасливою. Хочеться зберегти наше спільне минуле в пам’яті назавжди — до кожної миті, до найменших подробиць… Коханого страшенно не вистачає… Проте, якби повернути час назад, я б знову сіла в той потяг у Херсоні й зовсім нічого не змінювала б у житті. Хіба 18 січня попросила Сашу хоч трішки довше побути поряд зі мною і ще міцніше обійняла б його…
Олександр Борис нагороджений орденом Данила Галицького та орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Посмертно йому присвоїли звання «майор».
