Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
За понад пів року важких боїв поблизу Бахмута Сергій з позивним «Грач» побачив стільки, що в його розповідях ви навряд чи знайдете хоч дещицю бравади.
— Щоразу, коли їду на «нуль», розумію, що я це роблю передусім не заради абстрактних ідей чи гасел, а для своєї сім’ї, близьких і рідних. Щоразу, коли повертаюсь із позиції, думаю: все, більше туди не повернусь. А потім дізнаєшся про чергові злочини русні, як-от нещодавній обстріл будинку в моєму Дніпрі, одразу знаходиш для себе вагомі аргументи продовжувати свою роботу. Ще треба трохи поборотися, є за кого мститися: за побратимів, за дітей, за жінок і літніх людей. Є за кого.., — говорить Сергій.
Він, власне, до початку широкомасштабного вторгнення практично ніякого стосунку до військової справи не мав. Уродженець шахтарського Павлограда, обрав для себе шахтарську спеціальність, після університету впродовж року працював під землею, в шахті. Потім працював торговим представником у молочній компанії, згодом — у відомій мережі ресторанів швидкого харчування. Остання робота — керівник відділу доставки на швейному підприємстві за кордоном.
У лютому минулого року він повернувся в Україну для оформлення нових документів (страховка, запрошення на роботу). Повинен був 26 лютого забрати нову візу у візовому центрі.
— Річ у тому, що до цього ми з дружиною вже рік, як були розлучені. Я їй з дітьми купив житло, й цього разу виявилось, що приїхав, наче в гості. Домовились, що я місяць у них поживу, поки оформляю документи, а потім повернуся за кордон. Але щось пішло не так і доля вирішила — побудь ти ще у своїй країні. 24 лютого — перші обстріли, переполох, дружина з дітьми поїхали туди, де безпечніше, на захід України, а я залишився в Дніпрі, — пригадує Сергій.
Для себе він тоді вирішив: мусить зробити все можливе, аби захистити своїх рідних від того, що було в Ірпені, Бучі. Тому звернувся до Центру комплектування. Сергій пригадує, що до війська його взяли лише після третьої спроби. Упродовж двох місяців він регулярно дзвонив, нагадував про себе. Двічі його викликали, але потім відпускали додому, мовляв, немає військового досвіду. І лише наприкінці червня його відправили на півтора місяця на підготовку до навчального центру.
— На наступний день після випуску нашу команду відправили до Бахмута. А ще через день я вже був на передових позиціях. Там же й дістав перше поранення — осколками мінометної міни перебило пальці на руці. Місяць на лікуванні, потім повернувся у свою бригаду, але вже на інші позиції. Там встиг повоювати десь із місяць, як зазнав другого поранення. Цього разу мінометний осколок влучив у ногу. Знову лікування й повернення в бригаду, — якось навіть буденно розповідає «Грач» про свої бойові будні.
Незважаючи на поранення, Сергій зумів проявити себе в боях. Завдяки рішучості, твердій волі та потенціалу об’єднувати навколо себе людей, давати їм правильні настанови, «Грача» призначили командиром відділення та старшим на позиції.
Останнє своє поранення він дістав у грудні минулого року під час боїв безпосередньо в місті Бахмут, посеред п’ятиповерхівок. Постріл з РПГ влучив у дерево, а три осколки прилетіли в руку, бік і ту ж ногу, яка вже була поранена. Знову підлікувався — і до своїх. Тоді бригада була виведена з передових позицій, особовий склад займався вдосконаленням професійної майстерності.
Оскільки «Грач» вміє добре стріляти з різних видів озброєння, його після повернення призначили інструктором проводити заняття з менш досвідченими військовослужбовцями. Тут він навчає побратимів, як правильно стріляти з кулемета, гранатомета.
— Ситуація така, що на передовій немає окремо кулеметника, а окремо гранатометника. Тому що в окопі під час бою особливого вибору, з чого стріляти по ворогу, — нема. Що є під рукою, тим і ведеш вогонь. Я сам на початках не надто добре володів цією зброєю, але довелось швидко навчитися, — розповідає Сергій.
Він також відзначає, що сьогодні потрібно більше стимулювати людей іти на службу. Зробити нормальні виплати та нормальну процедуру їх нарахування. На думку військовослужбовця, коли люди побачать, що держава піклується про них та їхні сім’ї, робить усе можливе для забезпечення, тоді й охочих без примусу приєднатися до ЗСУ буде набагато більше. А отже, і наша перемога стане значно ближчою.
Після перемоги Сергій має одну заповітну мрію — повернути свою колишню дружину, знову йти по життю разом із сім’єю.
— Дуже її люблю, дуже люблю наших дітей і зроблю все, щоб вони жили в мирній та вільній Україні!
Фото Дмитра Завтонова
