Щоб на власні очі побачити, як формується еліта українського війська, кореспондент АрміяInform відвідав навчально-тренувальний центр Сил спеціальних операцій. Саме тут…
Історію цієї сім’ї я вперше почув від чернівецьких волонтерів. Вони розповіли про найменшу зі славної когорти буковинських волонтерів — 5-річну Саміру Камінську, яка разом із мамою та бабусею допомагає десантникам 87-го окремого аеромобільного батальйону 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, у складі якого воював та загинув її батько капітан Маріс Камінський. Батько, якого дівчинка ніколи не бачила й уже не побачить, — лицар ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня капітан Маріс Камінський, загинув за пів року до її народження, 3 лютого 2017 року…
Усі, хто знав Маріса й бачить Саміру, кажуть, що донечка — копія свого тата. Така ж весела, гарна, кучерява, така ж відкрита та напрочуд добра. Та й ім’я дівчинки — побратими, які час від часу відвідують Людмилу Леонтіївну Камінську, розповіли, що це в них така традиція: давати дитині ім’я з літер імені батька. Друга бабуся Саміри, ветеран російсько-української війни Оксана Горбань, каже, що, коли її донька Яна дізналася про те, що при надії, Маріс попросив її назвати дитину, якщо це буде донька, саме так — Самірою. Звісно, вона не була проти, а тим більше не могла бути проти… коли коханого не стало.
— Вагітність була надзвичайно важкою, — зітхає Оксана Василівна. — Місяці в лікарні на збереженні, весь час — у сльозах, а поруч — зацілована фотокартка Маріса…
Ніхто б і не подумав, що Маріс стане десантником
Маріс ріс усебічно розвинутим хлопчиком — грав на фортепіано та у футбол, займався карате, був затятим рибалкою та обожнював танцювати. Був справжнім естетом і, можливо, навіть педантом. Небагатослівний, але — завжди веселий та всміхнений. Зараз навіть важко знайти в сімейному архіві бодай одну світлину, де би Маріс не всміхався.
А ще, розповідає мама, ніхто б і не подумав, коли Маріс був дитиною, що він стане десантником.
— Старший брат, Чінгіз, якраз мріяв стати військовим, до того ж саме десантником, — розповідає Людмила Леонтіївна. — А став медиком. Зараз він — бойовий медик підрозділу, виконує завдання на одному з напрямків цієї клятої війни… А ось Маріс після восьмого класу здивував нас усіх, коли подав документи до Львівського ліцею імені Героїв Крут. І ще більше здивував, коли не залишив його, хоча я, якщо чесно, думала, що син повернеться до школи…
А, можливо, стати десантником було написано на роду?..
Це зараз Десантно-штурмові війська, народжені у вирі російсько-української війни, відзначають своє професійне свято 21 листопада, у День захисника небесних сил архистратига Михаїла, який вважається покровителем крилатої піхоти. Але ця традиція з’явилася вже після загибелі капітана Маріса Камінського. Для того ж професійним святом був день ВДВ — 2 серпня. Цього ж дня християнський світ відзначає День Іллі. І, треба ж статися такому збігу, Ілля — це друге ім’я Маріса, ім’я, з яким його хрестили в церкві!
— На той час наша сім’я мешкала в Баку, — пояснює Людмила Леонтіївна. — Тато моїх синів — азербайджанець, моряк. Народжувати ж я поїхала до рідних Ківерців, на Волинь. І назвала молодшого сина Іллею, азербайджанською теж є ім’я-відповідник — Ільяс. Але чоловік захотів, аби сина звали Маріс. Втім, не був проти обряду хрещення, і другим іменем Маріса стало все ж ім’я Ілля. Хтозна, збіг чи закономірність, але названий спочатку Іллею, у день, який на той час був днем ВДВ, син таки став десантником…
Служба десантна, цікава й нелегка
На випускному курсі ліцею Маріс Камінський мав дуже високий рейтинг. І він став єдиним з однокурсників, хто обрав професію офіцера-десантника. Напевно, найбільше на життєвий вибір хлопця вплинув приклад офіцера-вихователя, десантника та учасника війни в Афганістані.
Після закінчення Національної академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного лейтенант Камінський за розподілом потрапив до 80-го аеромобільного полку, що дислокувався у Львові. А невдовзі, коли в Чернівцях формувався 87-й окремий аеромобільний батальйон, був переведений до нього на посаду командира роти матеріально-технічного забезпечення. Тут уже більше про офіцера може розповісти його теща, мама коханої Яночки, адже жінка проходила службу в одному батальйоні з ним.
— Це була надзвичайно щира, світла й відкрита людина, — захоплено згадує зятя жінка. — Настільки, що, здавалося, стіни нашої невеликої двокімнатної квартири розступалися й вона ставала неосяжною! У домі панувало справжнє щастя… За 15 років служби я бачила багатьох офіцерів, але Маріс дійсно був надзвичайним, таких я не зустрічала! Кожне його слово було виваженим — буквально на вагу золота. Він ніколи вдома не розповідав про службу та службові проблеми, але я завжди бачила, що він — у постійних роздумах, пошуках того чи іншого рішення.
Старший солдат Оксана Горбань разом із чоловіком проходила службу у 300-му окремому механізованому полку, що дислокувався в Чернівцях. Коли ж полк було розформовано й на його матеріальній базі створено десантний батальйон, їй запропонували посаду медичної сестри медичного пункту, й вона змінила рід військ, але залишилася в уже рідному військовому містечку.
З майбутнім зятем жінка була знайома по службі та, як і всі, поважала цього молодого веселого парубка і — справжнього командира та фахівця.
— Він завжди навчав підлеглих власним прикладом, — продовжує ветеранка. — І на полігонах, і пізніше в АТО завжди — по лікоть у мазуті, особисто ремонтував БТРи, постійно допомагав підлеглим, а не лише контролював процес. І вони його дуже за це любили й поважали, постійно казали мені, що їхній командир — найкращий!
У складі батальйону Маріс Камінський пройшов запеклі бої в різних точках українського Сходу, брав участь в обороні Луганського аеропорту та в інших воєнних операціях, зарекомендував себе як професійний військовий та грамотний командир.
Історія одного кохання
У січні п’ятнадцятого батальйон перебував у пункті постійної дислокації на відновленні боєздатності — нещодавно десантники повернулися з району проведення АТО й тепер набиралися сил і поповнювалися, аби знову вирушити на війну. Того дня, 14 січня, тобто на Василя, Оксана Василівна йшла додому, змінившись після добового наряду, коли зустріла гурт хлопців та дівчат із частини, які почали хором вітати медсестру зі святом. Як заведено, запросила в гості. Юрба десантників, які невдовзі шумно увірвалися до її оселі, була щонайменше з осіб десяти. Був серед них і молодий ротний Маріс Камінський, і його друг, командир інженерно-саперного взводу Анатолій Заремський, який згодом розділить із ним останню хвилину життя…
— Маріс із Толиком дружили, хоча Анатолій був набагато старшим за мого зятя, — каже Оксана Василівна. — Він був сапером, а пізніше, коли вони загинули в селі Галицинівка під Мар’їнкою, Маріс уже був начальником продовольчої служби тилу батальйону, а Толик, здається, виконував обов’язки заступника з тилу…
А тоді посівальники в піксельних одностроях засіяли рівно кілограм пшениці у квартирі Василівни — і, як годиться, сіли за святковий стіл. Дочка Яна допомагала матері накривати, й тоді Маріс уперше побачив її. Як сказав молодий чоловік згодом — закохався з першого погляду.
У вересні молодята побралися. А невдовзі зять із тещею поїхали в чергове відрядження на Схід. Долею судилося побачитися чоловікові з дружиною ще один раз, наприкінці осені — тоді Маріс після поранення в руку й лікування в шпиталі побував удома у короткостроковій реабілітаційній відпустці. І — знову поїхав на війну, з якої вже не повернувся… 3 лютого 2017 року, відразу після опівночі, росіяни накрили вогнем «Града» село Галицинівка Мар’їнського району Донецької області, що перебувало в тилу українських військ, на значній відстані від лінії зіткнення, неподалік Карлівського водосховища. Пів пакета реактивних снарядів БМ-21 прилетіло з території окупованої Старомихайлівки. Ніч, українські захисники, не залучені до несення служби в добовому наряді та чергуванні, звісно, відпочивали… Внаслідок влучення снаряда в будинок капітани Маріс Камінський і Анатолій Заремський загинули. Оксана Василівна, яка серед інших перебувала метрах у двадцяти, в іншому будинку, дістала контузію.
Життя після смерті — в донечці та пам’яті близьких
8 лютого 26-річного офіцера поховали на міському кладовищі в Ківерцях. Залишилися мати, брат і вагітна дружина Яна…
— Господь змилостивився над нами й зберіг цю вагітність, — схвильовано завершує розповідь «друга мама» Маріса Оксана Василівна. — Він подарував нам диво дивне — нашу Самірочку. Яна народила її 14 серпня на Медового Спаса, тож Саміра в нас — медова дівчинка… Вона — точнісінько тато! Така ж розумака, така ж світла й відкрита…
У день поховання загиблих друзів-капітанів, 8 лютого 2017 року, Указом Президента України № 28/2017 за «особисту мужність і самовідданість, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» вони були нагороджені орденами Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). Анатолію Заремському також посмертно було присвоєно чергове військове звання «майор».
У липні того ж року рішенням Ківерцівської міської ради загиблому земляку Марісу Камінському було присвоєне звання «Почесний громадянин міста Ківерці» (посмертно).
Пам’ять загиблого захисника вшановують, він залишився у згадках близьких та побратимів, а ще його життя продовжилося у донечці, яку він так і не побачив… Саміра росте, і її вже знають десантники 87-го окремого аеромобільного батальйону, адже разом із мамою та бабусею вона долучилася до волонтерської роботи.
— Старший брат Яни, Михайло, працює за кордоном, — пояснює Оксана Горбань. — Згодом до нього приєднався і батько, Ігор Михайлович. Але з початком широкомасштабного вторгнення він, старший прапорщик запасу, повернувся й пішов воювати. Казав, не міг ні їсти, ні спати, коли дізнався, що в Україні палає війна. Їдучи до України, тоді вони з рідним братом завантажили «туарег» шоломами, спальниками й іншим військовим крамом. Згодом прийшов ще бус, під зав’язкою завантажений допомогою нашим військовим. Відтоді чоловік воює, а син продовжує разом з іншими українськими та польськими волонтерами передавати в Чернівці гуманітарні вантажі. Яна ж із Самірочкою все це зустрічають, розпаковують, фасують та передають до нашого батальйону.
Оксана Василівна говорить, що Яна воліє не афішувати свою волонтерську діяльність, адже вважає, що добро треба робити тихо. Переконана, що просто зобов’язана допомагати побратимам свого коханого Маріса. Живе, працює, допомагає і… несе в серці через життя свою рану та своє безсмертне кохання…
