Досі навколо станції існує 30-кілометрова зона відчуження. Унаслідок аварії близько 5 млн гектарів земель виведено із сільськогосподарського користування. Досі людство стикається з наслідками цієї аварії….
Тема повернення захисників, які потрапили до рашистського полону, поряд із фронтовими зведеннями, інформацією про героїзм українських військових є дуже актуальною в нашому суспільстві.
Днями наш кореспондент зустрівся з Керівником секретаріату робочої групи з питань взаємодії із засобами масової інформації та родичами оборонців України Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими підполковником Богданом Охріменком. У спілкуванні мова йшла про діяльність штабу, переговори з російською стороною щодо обміну наших полонених, комунікацію з родичами героїв і, звичайно, про механізми повернення наших Захисників і Захисниць з ворожого полону.
«Кожні переговори щодо обміну полоненими — це своєрідна дипломатична гра»
— На сьогодні 1646 українців та українок визволено з полону країни-агресора, — зазначив на початку спілкування Богдан Петрович. — Та, на превеликий жаль, ще значна кількість наших військовослужбовців перебувають у ворожому полоні. Крім того, потрапила в заручники до росіян велика кількість цивільних наших громадян, які не можуть бути ніяким чином затриманими, однак утримуються у в’язницях агресора. Без перебільшення, маємо всі ознаки тероризму, коли на окупованій території хапають громадян України, а потім за їхнє звільнення вимагають звільнити своїх солдатів-окупантів. Це нас давно не дивує, адже росія вже фактично не є правовою демократичною державою.
— Названа вами кількість звільнених з полону — це багато чи мало?
— Дивлячись із чим порівнювати. Якщо виходити з того, що в Женевських конвенціях процедура обміну військовополоненими під час збройного конфлікту не регламентована, то тоді це досить значна цифра. Якщо ж порівнювати з кількістю тих, хто залишається в полоні, то, звичайно, нас ця цифра не задовольняє.
— Чи існує якийсь механізм або схема, за якою відбувається обмін полоненими?
— Так, існує певний розроблений механізм, але він досить гнучкий. Адже кожні переговори щодо обміну — це своєрідна дипломатична гра.
Є реєстр полонених наших громадян, за який відповідає Національне інформаційне бюро (НІБ). Воно утворене на основі Державного підприємства «Український національний центр розбудови миру», яке належить до сфери управління Мінреінтеграції. У НІБ зібрана інформація про всіх полонених і зниклих безвісти військовослужбовців та цивільних. Координаційний штаб є користувачем цього реєстру на законних підставах.
Женевська конвенція передбачає в питаннях обміну військовополоненими третю країну, на базі якої можна було б створити дорадчий орган, до якого мали б увійти наші представники й росії. Але ж для цього потрібно відкрити всю інформацію та показники щодо полонених, і наша країна готова до цього, а от наші вороги — ні! Ми передали до Міжнародного комітету Червоного Хреста, в ООН інформацію про безвісти зниклих та полонених. Але аналогічну інформацію не хоче подавати російська сторона. Причина проста: крім понад 123 тисяч убитих російських військових, є значна кількість безвісти зниклих. Отже, приплюсується, щонайменше третина. Якщо цю цифру оприлюднять і вона стане офіційною, російське суспільство не буде вже таким лояльним до путінської авантюри.
В основі роботи Координаційного штабу з родинами наших Героїв — людиноцентричний підхід
— З ким ви співпрацюєте й хто підсилює вашу організацію?
— Слід зауважити, що коли Координаційний штаб очолив начальник Головного управління розвідки Міністерства оборони України генерал-майор Кирило Буданов, нашій робочій групі було поставлено завдання в стислі строки організувати комунікацію з родинами наших оборонців, чиї рідні, виконуючи свій обов’язок із захисту держави, пропали безвісти або потрапили до ворожого полону. Завдяки такій позиції була відкрита громадська приймальня. І в нас людиноцентричний підхід у роботі: із самого початку діяльності ми намагаємось уникати бюрократизму, коли людина, в нашому випадку родич полоненого, змушена сама їздити по різних інстанціях та організаціях, оббивати пороги безлічі кабінетів, шукаючи відповіді на свої запитання.
На сьогодні в нас присутні представники СБУ, НІБ, Міністерства юстиції, МЗС, Головного слідчого управління МВС України, Національної гвардії України, Державної прикордонної служби України. Від Збройних Сил є представники Командування Сухопутних військ, Генерального штабу, а також Сил територіальної оборони. Також у нас є представники офісу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та представник Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, від Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України.
Адже ми повертаємо не лише живих наших героїв, а й загиблих. У цьому питанні ми теж відходимо від сталих радянських термінів, як-от «груз 200» і «груз 300», у нас кажуть «зі щитом» і «на щиті». У цьому плані ми комунікуємо з командою Олега Котенка та представниками Управління цивільно-військового співробітництва Генерального штабу Збройних Сил України, які проводять операції з розшуку тіл на деокупованих територіях. Це доволі серйозна робота, яка, можливо, не так афішується відкрито, як обміни військовополонених.
«Ми намагаємось інформувати світ про порушення росією Женевських конвенцій на всіх рівнях»
— На одному з інформаційних ресурсів увагу привернули фото наших військовополонених, які тримали таблички зі своїми прізвищами. Це у такий спосіб росіяни «інформують» нас, хто перебуває в їхньому полоні, чи маємо справу з якоюсь підступною пасткою?
— Зазвичай такі фото роблять для формування особової справи військовополоненого. Згодом вони потрапляють у соцмережі. Ми повинні пам’ятати про те, що родичі військовополонених можуть стати інструментом у руках ворога. А те, що росіяни десятиріччями використовують методи психологічного впливу, ні для кого не є таємницею. Нам відомі випадки, коли ворог, застосовуючи інформаційно-психологічні операції (ІПСО), провокує наших громадян на протести з різними закликами, аби дестабілізувати ситуацію в країні.
На сьогодні сформовано дуже багато груп, особливо в телеграм-каналах, у яких спілкуються люди, об’єднані спільною бідою, — їхні родичі перебувають у полоні. Вони утворюють громадські об’єднання, й ми це заохочуємо, адже так нам практичніше їм допомагати. Ми проводимо з родичами військовополонених як групові зустрічі, так і індивідуальні.
Саме на групових зустрічах розглядаються більш масштабні питання. Чим, наприклад, громадське об’єднання може допомогти державі й Координаційному штабу в питаннях, що сприятимуть обміну полоненими? Ми залучаємо громадськість до участі в заходах міжнародного рівня. Минулого року відбулися поїздки до Женеви, Страсбурга, до Ватикану на зустріч з Папою Римським. Активність громадськості реально допомагає нам тиснути на російську сторону через міжнародні організації. Одна річ, коли до міжнародних організацій звертається держава, і зовсім інша — коли тиск на них здійснює громадськість. Ми організували близько 8 тисяч підписів активістів під зверненням до учасників саміту G20 щодо неналежного утримання наших полонених на території росії. І цей документ був оприлюднений під час саміту на Балі.
Ось так на всіх рівнях ми намагаємось інформувати світ про порушення росією Женевських конвенцій. Ми ж прекрасно бачимо, в якому стані повертаються з полону наші військовослужбовці й у якому стані ми передаємо їхніх. Ми бачимо в наших захисників колосальну втрату ваги, іноді до 40-50 кілограмів, яка може бути критичною для людини та спричинити чимало хвороб.
— Як донести ці факти до європейської й світової спільноти?
— У нас є певні кроки в цьому напрямку та плани. В лютому відбудеться Саміт ЄС-Україна, де обговорюватиметься подальша підтримка нашої держави та її членство в Євросоюзі. Ми готуємо певні матеріали до цього важливого заходу. На документальних відеокадрах ми продемонструємо, якими з російського полону повертаються українські військові. Також покажемо умови утримання російських військовополонених у наших таборах, які організовані та облаштовані відповідно до вимог Женевських конвенцій.
Ми прекрасно розуміємо, як відреагує на це російська сторона, але це для нас неважливо на сьогодні. Ми маємо вкотре заявити, що Україна — це європейська країна, яка дотримується демократичних цінностей, яка ратифікувала Женевську конвенцію, Міжнародне гуманітарне право. Я гадаю, що саме через ці чинники з нами спілкуються, нам допомагають, наших біженців підтримують.
У нашому Координаційному штабі серед інших є й група з міжнародного співробітництва, яку очолює перша заступниця Міністра закордонних справ України Еміне Джапарова. І не випадково до нас надходять з-за кордону запити з проханням поділитися досвідом роботи з військовополоненими й механізмами обміну. Настає час, коли вже не ми навчатимемося у європейців чи американців, а вони приїжджатимуть до нас по досвід. Той механізм, який вибудовується нині в Координаційному штабі, перетвориться в покрокову інструкцію для наших колег за кордоном.
«Від російської сторони щодо обміну важкопоранених у більшості випадків приходять відмови»
— Повернімося до питання обміну полоненими. Як відбуваються переговори з ворожою стороною?
— Нагадаю, що власником реєстру військовополонених є Національне інформаційне бюро, ми — його користувачі. Ми формуємо певну переговорну позицію. Робиться запит на ту сторону з пропозицією щодо обміну.
Далі росіяни починають, образно кажучи, «морозитися», мовляв, не по всіх українцях ще проведено розслідування. І починають вдавати, що вони дотримуються якихось юридичних норм. Однак ми прекрасно розуміємо, що всі справи проти наших військовослужбовців вигадані та не мають жодного юридичного підґрунтя.
Після озвучення переговорної позиції починається діалог. Російська сторона починає повідомляти, чому того чи іншого нашого захисника вони поки що начебто віддати не можуть. Першочерговість в обміні визначається Женевськими конвенціями: поранені, важкохворі й жінки. Але від російської сторони по важкопоранених у багатьох випадках приходять відмови. Без жодних аргументів.
«Інформаційно-психологічні операції ворога спрямовані на родичів полонених»
— Тобто на них навіть не діють правила війни?
— Абсолютно. Все це робиться з єдиною метою — посіяти недовіру серед родичів полонених до українських владних структур, внести напругу. Не обходиться, звичайно, без маніпулятивних вкидів у групи родин полонених. Зазвичай у таких групах сидить від двох до декількох десятків ботів з російської сторони, які підбурюють учасників групи: «досить мовчати», «ходімо на майдан» тощо. Вони виявляють найбільш активних і здатних до комунікацій людей у групі, у листуванні вводять їх у стан відчаю.
Нагадаю, що коли відбуваються мітинги за участю родичів полонених та зниклих безвісти, одразу ж цю подію підхоплюють російські інформаційні ресурси й викладають у потрібному їм ракурсі: «вийшли дружини військовополонених і вимагали від влади припинити бойові дії та повернення їхніх рідних додому», і далі вже звичні маніпуляції: «але нинішній укрофашистській владі в Україні начхати на свій народ». Усе це розходиться по пропагандистських кремлівських ресурсах.
Ми зазвичай організовуємо зустрічі з активістами таких мітингів та роз’яснюємо, чим це шкодить питанню обмінів. Сподіваюсь, що наведені нами аргументи все ж змушують їх замислитись.
— Крім багатьох інших питань, ви ще берете на себе функцію комунікування з людьми…
— Безперечно. Це є одним із завдань нашого штабу — комунікація з родинами полонених. Поясню, чому це важливо для нас. Річ у тому, що якщо наш військовополонений має змогу вийти на контакт із кимось в Україні, то це, звичайно, будуть його родичі чи близькі люди, а не правоохоронні органи чи Координаційний штаб. Він повідомить найперше, що живий-здоровий. Наші хлопці, в яких би жахливих умовах вони не були, не будуть скаржитися своїм рідним. Ментальність нашого народу: зберегти нормальний психічний стан близької тобі людини.
Після отримання звістки на серці родича полоненого відлягло, але він не знає, куди цю інформацію далі діти. Ось тоді ми радимо звернутися до нашого Координаційного штабу та до Національного інформаційного бюро. Це важливо ще й тому, що іноді військова частина після проведення свого розслідування не може однозначно стверджувати, що сталося з військовим під час запеклого бою. У певних випадках він зараховується до безвісти зниклих. Трапляється й так, що військова частина вважає свого бійця загиблим, але тіла для підтвердження немає. Буває, що ворог підбирає наших поранених для подальшого допиту й вони залишаються живими. Родина про них нічого не знає. Що робити тоді рідним?
На сайті нашого штабу є розділ «Дорожня карта» — це покрокова інструкція для родин полонених, що вони повинні зробити в першу, другу чи третю чергу, коли дізнаються, що їхній рідний зник безвісти. Ця інструкція інтерактивна, а отже, можна отримати всі зразки відповідних заяв, пройшовши за посиланнями.
— Може трапитись і такий випадок. Військова частина через територіальний центр комплектування та соціальної підтримки за результатами службового розслідування та свідченнями дає довідку сім’ї, що їхній родич загинув. Родина з цим не погоджується й починає моніторити інформаційні ресурси, передусім російські, де викладаються відео з нашими військовополоненими.
І ось тут також є елемент комунікації з родинами. Були випадки, коли військовий вважається зниклим безвісти або загиблим. Але раптом родичі чи знайомі віднаходять в YouTube відео, на якому його допитують рашисти. Стає зрозумілим, що висновок службового розслідування командира військової частини не відповідає дійсності. Родичі цього військового приходять до нас на консультацію.
На сьогодні в нас вибудувана схема роботи щодо зміни статусу військовослужбовця, який, як з’ясувалося, перебуває в полоні. Узгоджуються і розв’язуються всі подальші питання. Що важливо: не людина бігає по кабінетах відповідних спеціалістів, а до неї приходять фахівці, які мають надати допомогу чи роз’яснення. Такий підхід підкреслює повагу до людини. Усі фахівці нашого Координаційного штабу орієнтовані на те, щоб розв’язати й бюрократичні питання, й психологічно підтримати, й допомогти практично.
Якщо ж людині, яка звернулася до Координаційного штабу, потрібно залишитися для розв’язання якихось питань у столиці ще на добу або дві (здати аналізи в ДНК-лабораторію або розв’язати інші питання), ми передбачили й такий варіант. Координаційний штаб підписав меморандуми з декількома готелями Києва, згідно з якими в окремих випадках нашим клієнтам може надатись допомога щодо розміщення в них на ніч.
До речі, наші Консультаційні центри відкриті в Південному регіоні — в Миколаєві, Центральному регіоні — у Вінниці, в Східному — у Харкові. І зараз триває робота з відкриття такого центру у Львові. Все це робиться для зручності родичів українських військовополонених. Ми повинні комунікувати з цією категорією людей, заспокоїти, вселити їм надію, що держава Україна зробить усе, щоб їхні рідні повернулися додому.
Зауважу, що з поверненням військовослужбовця з полону робота з ним не закінчується. Починається етап реабілітації, якою займається робоча група на чолі із заступницею Міністра оборони України Ганною Маляр. Це досить великий і відповідальний сектор роботи. На сьогодні є позиція Офісу Президента, яка акцентує, що Україна здатна забезпечити абсолютно всі потреби військових, які пройшли полон, щодо лікування, реабілітації чи протезування.
— Скажіть, якщо наш військовий зазнав тортур у російському полоні, куди йому можна звернутися після визволення, аби отримати, можливо, якусь компенсацію?
— Насамперед слід звернутися до державних правоохоронних органів, а також до міжнародних правових організацій для фіксації цих тортур. Зауважу, що росія вийшла з багатьох правозахисних міжнародних угод. Але оприлюднювати такі факти обов’язково потрібно.
— Богдане Петровичу, коли наступний обмін полоненими?
— Робота щодо обмінів ні на мить не припиняється. Підготовка триває, й це насправді колосальна робота всієї команди Координаційного штабу, попри те, що російська сторона, м’яко кажучи, в цьому не зацікавлена. Однак, сподіваємось, що найближчим часом будуть гарні новини для багатьох родин, які чекають на повернення своїх рідних з ворожого полону.
— Дякую за конструктивну цікаву розмову.
