Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
Двадцять першого березня минулого року його бойова обслуга збила перший російський літак. Разом з іншими зенітниками він став жахом для російських «стерв’ятників». Змусив їх боятися літати й бомбардувати цивільних та військових.
Сергій Щербак — командир зенітної ракетної батареї ЗРК «Бук М1» одного з полків повітряного командування «Захід». За вісім місяців протиповітряних боїв він знищив 15 літаків та 17 БПЛА ворога. Сергій нагороджений двома орденами «За мужність».
Офіцер-зенітник розповів АрміяInform свою історію захисту рідної землі. У довгій розмові про бої в повітрі й на землі, про те, як змінювалася поведінка російських льотчиків в українському небі, про оборону й визволення Харківщини, про ставлення місцевих мешканців до своїх військових і до російських загарбників.
Про «рої» російських літаків у небі Харківщини
У березні 2022 року російські літаки почувалися безкарно в небі над Харківщиною. Активність ворожої авіації тут була надзвичайною. росіяни багато літали великими групами, бомбардували військових і цивільних.
Саме в цей час сюди прибув зведений зенітний ракетний підрозділ ЗРК «Бук М1». Серед зенітників — тоді ще заступник командира батареї капітан Сергій Щербак. Завдання — захистити військових і мирних мешканців від ударів з повітря.
— Тут на моніторі інформаційної системи нам довелося вперше побачити «рій» самовпевнених російських льотчиків у небі. Іноді це були групи більше як десяти літаків, — згадує Сергій. — До нашої появи росіяни тут літали високо — на висоті 5 кілометрів. Вони боялися переносних зенітно-ракетних комплексів, які «дістають» їх на малих висотах. Кидали свої 500-кілограмові бомби безкарно. Авіаналіт для сухопутних підрозділів — це ще гірше й смертоносніше, ніж артилерійський обстріл. Нам розповідали піхотинці, що все відбувається раптово. Ніхто не чує ніяких «виходів». Це не артилерія. Ніхто не чує й не бачить літака. Він дуже високо. Про масштаб вибуху можна судити з кратерів — після бомб залишаються просто величезні вирви. Звичайно, всі військові на землі були дуже раді, що зенітники з’явилися поруч із ними. Для «Бука» висотні цілі — гарна здобич.
Про протиповітряні бої та збитих росльотчиків
— Як проходить протиповітряний бій? Блискавично швидко. Ми виходимо на позицію й чекаємо на ціль, — розповідає Сергій. — У цей час росіян виявляють наші колеги — підрозділи радіотехнічних військ зі своїми потужними станціями, що бачать усе в небі на десятки, а то й сотні кілометрів. Вони повідомляють нам, коли потенційні цілі опиняються на достатній для нашої роботи відстані. Ось тоді ми вмикаємо свої локатори та спершу виявляємо ціль, а згодом захоплюємо. Літак — швидкісний об’єкт. Декілька секунд і момент втрачено, рішення треба ухвалювати блискавично. Здійснюємо пуск ракети. Так 21 березня ми збили свій перший літак. Це неймовірні відчуття. Піхота в радіообміні підтверджує: «Збили, збили, падає»! Що я думав у цей момент? Що нарешті я виконав свій головний обов’язок перед країною — почав очищувати рідні небо й землю від агресора. Ми відкрили власний рахунок знищених окупантів, які прилітали вбивати українців і почувалися вільно в нашому небі. Ми позбавили їх спокою та впевненості назавжди. Я радий, що став одним із тих, хто прищепив їм інші відчуття — страху, жаху й паніки. Двадцять другого березня знищили ще два літаки та один безпілотний літальний апарат. Загалом за березень — сім російських «стерв’ятників».
Згодом командир батареї й начальник командирської бойової обслуги очолив дивізіон і почав виконувати бойові завдання в іншому районі. Сергій був призначений командиром батареї й сам став начальником бойової обслуги. У Харківській області, в районах Балаклеї, Ізюма, а згодом і Куп’янська, бойова обслуга за вісім місяців бойової роботи «приземлила» 32 цілі. Це 15 літаків та 17 безпілотників ворога.
Сергій каже, що від моменту захоплення зенітним ракетним комплексом цілі російський льотчик уже знає, що зенітники готуються атакувати його. Про це йому повідомляють світлові й звукові індикатори в кабіні.
— росіяни на ці сигнали реагували по-різному. В перші дні нашої бойової роботи вони вірили у свою міфічну силу й нашу слабкість. Летіли напролом. Ми їх нищили, — розповідає Сергій. — Цікаво було слухати перехоплення їхніх радіообмінів, коли вони шукали своїх збитих поплічників: «Сьомий, сьомий, ти де»? А «сьомий» і «п’ятий» вже не відповідатимуть, бо ще декілька хвилин тому ми їхній політ припинили. А вся група цього й не помітила. Бувало й навпаки. Збитий льотчик у радіообміні кричить, що літак горить, матюкається. Всі інші в цю мить, напевно, розуміють, що полювати можуть не лише вони, а й на них.
Іноді декілька днів після таких протиповітряних боїв рашисти не залітали в район, де на них чекали «Буки» Сергія та його колег. Оговтувались. Після втрат росіяни почали реагувати інакше.
— Одні починали виконувати протиракетні маневри. Інші — катапультувалися або після пуску нашої ракети, або й до пуску, — згадує Сергій. — Ми це бачимо по характерних для катапультування змінам швидкості й курсу. Найбільш слабкодухі катапультувалися дуже швидко, аби не потрапити на землі в руки наших піхотинців. Запам’ятався випадок, коли льотчик продовжував летіти так, як ніби ми й не захопили його як ціль, на висоті п’ять кілометрів заданим курсом, аж поки його не знищила наша ракета. Припускаю, що в нього не спрацювала система оповіщення про опромінення.
Це було захоплення боями. Нам повідомляли про групу літаків, які формувалися в бойовий порядок для бомбардування. Ми виходили на бойові позиції й били в небі переважаючого чисельністю ворога. Пуск, знищення. Ми повертаємося на базу. З усіх боків нам дякують піхотинці. Це те, що надихає й дає сил знову й знову вирушати на бойові позиції.
Але є в протиповітряних боях і зворотний бік медалі. Зенітники і їхня зброя — також ціль для авіації та артилерії ворога. До того ж ціль пріоритетна.
— Нас намагаються виявити й знищити російські льотчики. На борту їхніх літаків часто є протирадіолокаційні ракети. Одне з їхніх польотних завдань — пошук і знищення засобів протиповітряної оборони, — каже офіцер-зенітник. — Вони завжди шукають нас і відкладуть основне завдання заради негайної атаки на зенітний ракетний комплекс. Що чисельніша група російських літаків, то вища ймовірність нашого виявлення. Що довше ми наводимося на них — то більше в них часу, аби випустити по ЗРК протирадіолокаційні ракети. Тож уся бойова обслуга має діяти швидко та професійно. На все в нас є не більше ніж дві хвилини. «Увімкнувся», виявив, захопив, зробив пуск, знищив і негайно змінив позицію. Одного разу ми збили протирадіолокаційну ракету, яка вже йшла на нас. Це була єдина можливість уникнути ураження, бо часу змінити позицію вже не залишалося.
Про радіостанції, які ніколи не вимикалися і свої та ворожі дрони
Також вартових неба та їхні ЗРК шукають розвідувальні та ударні дрони окупантів. Треба діяти нестандартно, щоб не потрапити під удар.
— Ми маємо бути непомітними для них, — каже офіцер. — У мене є звичайний невеличкий безпілотник. Подарували волонтери. Я підіймаю його в небо, аби побачити, чи добре замаскував свій «Бук», чи нема навколо нічого, що демаскує нас. Такій ніби нудній справі, як маскування ми приділяли величезну увагу та багато часу й це не раз рятувало нам життя. російська артилерія била по нас навмання, бо не могла встановити точне місце перебування нашої самохідної вогневої установки. Ракети та снаряди «прилітали» поруч, іноді дуже близько. Але завдяки своїм секретам маскування ми вберегли себе і свою зброю.
Бойова робота — це також постійна втома. Ми не встигаємо поспати, поїсти, помитися, бо постійно перебуваємо в готовності вийти на позиції. Ніхто наперед не знає, коли з’являться російські літаки. Тож ми практично не залишали свої бойові машини. Вони стали нашими домівками, а наші радіостанції ніколи не вимикалися. Ми були на зв’язку 24 на 7.
Про роботу оператора самохідної вогневої установки «Бук М1» та точки на індикаторі
Бойова обслуга самохідної вогневої установки «Бук М1» — це начальник, оператори та механік-водій.
— Ще в перші дні вторгнення в нашій обслузі на місце начальника сів командир батареї, а я зайняв позицію старшого оператора, — розповідає Сергій. — Ми мали продемонструвати приклад всім нашим підлеглим, стати лідерами для хоча й невеликого, але бойового колективу. Так у нас утворився «командирський екіпаж», який довів свою ефективність та результативність. Мені ще з навчання в Харківському національному університеті Повітряних Сил робота оператора подобалася. Я п’ять років сумлінно й наполегливо все вивчав та опановував. Тоді наші викладачі казали, що той, хто гарно вчиться, обов’язково потім буде передусім залучений до навчальних стрільб. Ну я дуже хотів у цих стрільбах взяти участь. І таки потрапив на них. Тоді я не задумувався, що операторські вміння знадобляться мені в реальних протиповітряних боях. Оператор працює з індикатором радіолокаційної станції «Бука». Екран мерехтить зеленим кольором. Часто на ньому чимало зелених точок. Це можуть бути хмари, інші атмосферні явища. Оператор якнайшвидше має вирізнити з них ту чи ті точки, які можуть бути реальними цілями: літаками, гвинтокрилами, крилатими ракетами чи безпілотними літальними апаратами ворога. Розпізнати ціль за характерними ознаками — швидкістю і висотою польоту, маневруванням, відбиваючою поверхнею. Що швидше це станеться — то краще для бойової обслуги. Адже самохідна вогнева установка «Бук М1» дуже вразлива під час роботи локатора. Випромінювання дуже демаскує її, робить помітною для радарів ворога. Також з-поміж цих точок оператор має не пропустити повз увагу меншу точку, яка є меншою за потенційну ціль, але летить з більшою швидкістю і може зникнути з індикатора радара. Це протирадіолокаційна ракета (ПРР), яка вже випущена по нас чи наших колегах.
Про участь у контрнаступальній операції на Харківщині
Бойова обслуга Сергія Щербака також брала участь в операції з визволення Харківської області від окупантів.
— Планувалася вона в режимі секретності. Тож для нас і багатьох підрозділів весь масштаб став зрозумілим уже під час бойових дій, — розповідає він. — Як діяли ми? Нам надавали маршрути руху й координати наших бойових позицій. За лічені години ми долали десятки кілометрів. Отримували нові дані й знову переміщалися на десятки кілометрів. Нашим завданням було прикриття наступаючих підрозділів від удару з повітря. Така бойова робота набагато складніша за участь в оборонних операціях. Ми рухалися разом з різними підрозділами, які стрімко наступали вперед. На щойно деокупованих територіях було чимало мін. Через це ми не могли просто звернути з дороги в поле, аби знайти й зайняти добру бойову позицію для роботи. Мали з собою міношукач, яким перевіряли місцевість. Також навколо залишалися групи окупантів, які опинилися в оточенні й пробували прориватися до своїх. Одного з таких ми затримали й передали поліції. Збивати росіян під час контрнаступальної операції нам не довелось. Авіацію вони не застосовували. Ми заїхали саме на ті території, над якими навесні нищили російські літаки, тож згодом змогли знайти рештки збитих нами раніше «стерв’ятників». Це було ще одне надзвичайне відчуття — побачити на власні очі результати своєї бойової роботи. Крило одного російського літака ми забрали й відправили в частину.
Слідом за українськими військовими сюди повернулася місцева влада. Голови сільських рад відкопували заховані під землею на подвір’ях свої печатки й документи. І викидали з приміщень рад завезені російськими військовими пропагандистські газети, листівки й цілі купи підручників для дітей.
— росіяни сподівалися закріпитися тут і дуже серйозно взялися за «промивання» мізків. Та місцеві люди розповідали нам, що це загарбникам не допомогло. Мало хто співпрацював з окупантами, — каже Сергій. — росіяни поводилися, як орда. Змушували людей під страхом розстрілу працювати на них, рити окопи тощо. Займалися мародерством. Грабували всіх і все. Забирали велосипеди, будь-які побутові речі, автомобілі. Коли загарбники тікали, то чимало людей відверто кричали їм услід усе, що про них думали. російські військові так швидко бігли, що вже ніяк на це не реагували. Тільки слухали прокльони услід. Нас на деокупованих територіях люди радо зустрічали. Часом зі сльозами на очах. Уздовж доріг стояли сотні місцевих мешканців, махали нам руками та прапорами. Підтримка людей — це те, що надихало нас постійно. Всюди місцеві мешканці шукали та привозили для нас запчастини, виточували необхідні деталі на власних станках. Найбільше мене захоплювали наші фермери. Вони допомагали з усієї сили, надавали свою техніку, ремонтну базу, продукти. Мій командир частини надіслав кожному з них персональну подяку за підтримку й допомогу. Ми знаємо, за кого і за що воюємо.
Про те, чим закінчиться ця війна
Сергій запевняє, що вартові неба не підведуть українців, які так сильно їх підтримують.
— На мій погляд, зараз потенціал сил і засобів протиповітряної оборони не менший, ніж на початку повномасштабного вторгнення, — каже він. — Нам вдалося зберегти озброєння. Ми отримуємо техніку. Протиповітряна оборона стає щільнішою, подолати її ворогу буде дедалі важче й важче. І звичайно, найголовніше — ми маємо дедалі більше й більше зенітників, які вміють і прагнуть бити загарбників. Ми маємо величезний досвід. «Прокачали свої скіли», так би мовити, до високого рівня. Навесні до мене в батарею прибув служити лейтенант, випускник Харківського національного університету Повітряних Сил 2022 року. Він швидко став до строю й невдовзі у складі бойової обслуги знищив свою першу ціль — російський БПЛА. Це вже його досвід. Він уже відчув свої власні емоції перемоги, зрозумів, що дається вона важкою працею. Ми доведемо цю справу до кінця — виженемо окупантів, повернемо українцям мирне небо.
Владислав Назаркевич
Відео автора
Фото автора та Сергія Щербака
