Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 23 серпня 2021…
24 лютого минулого року, прокинувшись рано-вранці, командир роти однієї із бригад ТрО Святослав побачив на екрані смартфона 38 пропущених дзвінків. Перша думка: «Невже проспав?» Глянув на годинник — 6-та ранку, все добре, не запізнився. Відкрив стрічку новин і зрозумів — сталось те, до чого готувався останні кілька років.
— Увесь час, поки добирався на службу, у голові крутилось питання: «Де знайти людей, щоб повністю доукомплектувати роту», — розповідає офіцер. — Та з приємним здивуванням побачив, що охочі вступити до лав тероборони вишукувались у три шеренги біля ТЦК та СП. Увесь штат я набрав за кілька днів….
До дня, коли росіяни розпочали широкомасштабне вторгнення в Україну, Святослав служив у війську лише тиждень. Проте контракт на проходження служби у резерві уклав ще 2019-го. За освітою хлопець — інженер-механік, закінчив військову кафедру. Говорить, що чудово усвідомлював, що цей час «Ч» наступить, тому старанно відточував навички під час навчальних зборів.
— На початку великої війни мій підрозділ охороняв об’єкти критичної інфраструктури в рідному Івано-Франківську. Водночас ми постійно тренувались, готуючись до активних бойових дій, — проводили навчальні стрільби, тактичні заняття, заняття з такмеду.
Згодом військовослужбовці бригади вирушили на передові рубежі на Запоріжжі. Офіцер розказує, що йому не так страшно перебувати на передових позиціях, як у тилу. Пояснює це тим, що на передньому краї психологічно готовий до того, що прилетіти може будь-якої миті. А ось на другій лінії дещо втрачаєш пильність, тому й обстріл може заскочити зненацька. Святослав це відчув на собі: через приліт «Граду» дістав контузію, перелом ребер, надірвану ключицю. Проте після лікування він одразу повернувся до рідної бригади.
— Як сказав один мій побратим, усі «нормальні хлопці» контужені, — усміхається Святослав.
Одним із найважчих етапів для бригади заступник комбата називає період із кінця липня по кінець вересня минулого року. Тоді по позиціях українських захисників безперестанку працювали і артилерія, і танки, і авіація противника. Але українські воїни теж добряче «насипали» ворогу, часто працюючи у складі малих мобільних груп.
— Виїжджали, відпрацьовували з великокаліберного кулемета чи СПГ, швидко згортались та, не чекаючи на «відповідь», міняли позицію.
Розповідає Святослав і про те, як доводилось тікати від ворожих мінометів. Каже, на війні ситуація міняється щохвилинно, й критично важливо вміти швидко ухвалювати правильні рішення.
— Працюючи на виїздах, ми вже вивчили: якщо перші міни лягли позаду нас, то наступні ворог намагатиметься закинути на випередження. Наш водій навчився добре відчувати такі моменти й одного разу буквально врятував групу. Він їхав, а потім різко зупинився. Спочатку ніхто не зрозумів, що сталось. Почали його «смикати». Я дав команду всім замовчати. І тут стався приліт: приблизно в те саме місце, де ми мали би бути, якби продовжували рух. Далі водій швидко зірвався з місця, й ми змогли сховатись в посадці, де ворог нас не міг вже фізично дістати. Всі залишились цілі та неушкоджені. Цей випадок яскраво показує, що війна — це мистецтво: треба вміти виконувати поставлене завдання з мінімальною кількістю втрат. Звісно, є певний алгоритм дій, від якого треба відштовхуватись, але часто доводиться імпровізувати залежно від конкретної ситуації.
Удома на Святослава чекають мати та молодший брат: саме заради них, заради того, щоб не пустити російських окупантів до рідної домівки, чоловік узяв до рук зброю…
Фото Владислава Дем’яненка
