У 2002-му — в Берліні. У 2003-му — в Барселоні. У 2004-му — в Афінах. У 2008-му — в Пекіні. У 2012-му — в Лондоні. Його суперники — найсильніші плавці планети. Його арена — олімпійські басейни й відкриті…
104 роки тому на станції Крути, що у Чернігівській області, кілька сотень українських юнаків вступили у смертельний двобій з російсько-більшовицькою ордою, яка переважала і в живій силі, і в озброєнні.
«Ми у ворожому оточенні…»
Січень 2018 року. Українська Народна Республіка, що постала на руїнах російської імперії, опинилась у смертельній небезпеці: у Києві розпочалося більшовицьке повстання, а з півночі на допомогу заколотникам поспішають «старші брати» – російські червоноармійці. 29 січня вони вже за 130 кілометрів від Києва – неподалік залізничної станції Крути. Українське військове командування, яке очікувало основного наступу більшовиків не з боку Бахмача, а з полтавського напрямку і спрямувало туди основні сили, розгублене: боєздатної армії, яка б чинила росіянам гідний опір, немає. Одна з тогочасних київських газет писала: «Існувати Україні як державі залишилися лічені дні: ми у ворожому оточенні – не сьогодні-завтра п’яна більшовицька солдатня буде вештатись київськими вулицями».
І тоді на допомогу уряду УНР приходять молоді українці – студенти й гімназисти: на зборах студентів Київського університету святого Володимира створюється курінь Січових Стрільців, який на шпальтах київських газет оприлюднює звернення до українського студентства. У ньому, зокрема, було сказано: «Треба за всяку ціну спинити той похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Кому, як не нам, перепинити більшовикам шлях на Київ».
Про події більш як столітньої давності сказано й написано багато. Але зішлемося на спогади безпосередніх учасників. Ось що писав київський студент Левко Лукасевич у своїй книзі «Спогади на схилку життя»: «Студентський курінь Січових Стрільців складався з добровольців – студентів вищих шкіл, які не були покликані під час війни на військову службу з огляду на молодий вік, чи поганий стан здоров’я, з учнів вищих класів українських гімназій, невеликої кількості вояків Першої юнацької школи кільканадцяти слухачів школи військових лікарських помічників, які, не роздумуючи про долю своїх родин, вступили до Студентського куреня. Після короткого поспішного курсу муштри ми вирушили на Чернігівщину, проти більшовиків, що наступали.
День 29 січня 1918 року видався похмурий і неспокійний. Маючи сили, що значно переважали, їхня лінія виходила далі поза нашу із заміром, нас оточити, проти чого ставили спротив наші юнаки на лівому й правому крилі. Від дев’ятої години ранку ворог почав обстрілювати наші позиції сильним рушничним вогнем. Потім розпочав артилерійську підготовку, яка тривала майже до кінця бою. Ворог постійно обстрілював нас…
Це був дуже тяжкий відступ. Набоїв ставало щораз менше. У багатьох наших стрільців рушниці перегрілися і перестали стріляти. Вони, як і менш досвідчені стрільці, віддавали набої кращим стрільцям, а самі вдягали на рушницю багнет, як єдину останню зброю, і понуро відступали під кулями ворога, що наступав зі всіх сторін».
Тіла загиблих студентів і гімназистів з-під Крут були перевезені до Києва, де 19 березня 1918 року їх урочисто поховали на Аскольдовій могилі. Участь у траурному мітингу взяли державні й політичні діячі УНР, представники інтелігенції. Ось як написав у ті дні поет Павло Тичина:
На Аскольдовій могилі
Поховали їх –
Тридцять мучнів-українців,
Славних молодих…
На Аскольдовій могилі
Український цвіт!
За словами кандидата історичних наук Ярослава Файзуліна, бій під Крутами був одним з епізодів Першої російсько-української війни, розпочатої ще грудні 1917 року, з одного боку – радянське військо, яке вело наступ на Київ з боку Бахмача і складалося з двох так званих революційних армій: перша – Єгорова і друга – Берзіна. Також з радянського боку брали участь бійці загону Кудинського.
У бою під Крутами з російського боку брали участь 4-6 тисяч бійців. З іншого боку – близько 520 українських вояків з-поміж учнів Київської юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького та Помічного студентського куреня Січових стрільців. 18-20-річні юнаки здебільшого були неготовими до військових дій і мали погане обмундирування. росіяни ж мали десятикратну перевагу в живій силі, на озброєнні у них був бронепотяг, артилерія та стрілецька зброя. Українці мали 16 кулеметів, залізничні платформи з гарматою на кожній, які поступалися в потужності російському панцернику.
Адже внаслідок того бою наступ російських військ було призупинено на декілька днів і уряд УНР провів перемовини з державами Четвертного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина) у Брест-Литовському, які закінчилися 9 лютого 1918 року підписанням мирного договору – по суті, першого договору, який визнавав УНР самостійною державою, суб’єктом міжнародних відносин. Згодом українські війська розпочали звільнення території України від більшовиків і у квітні 1918 року практично вся територія України була звільнена з-під російської окупації. Отже, бій під Крутами став боєм за майбутнє України.
До речі, мирний договір підписала і делегація росії, зобов’язавшись визнати право українського народу на самовизначення, законність влади Центральної Ради, виведення з території України своїх військ. Власне, росіяни визнавали українську державу в кордонах, проголошених ІІІ Універсалом Центральної Ради. Тобто сучасні Донеччина, Дніпропетровщина, Харківщина, Миколаївщина і Херсонщина були у складі української держави, і це питання навіть не обговорювалося: більшість населення цих регіонів складали українці. Відкритим лишалося питання про теперішні російські території: Курщину, Воронежчину, Донщину, де більшість також складали українці. Це питання, за домовленістю з більшовицьким урядом, надалі мало вирішуватися шляхом плебісциту.
Тож, коли путін каже, що ці території відійшли до України безпідставно, це, м’яко кажучи, неправда.
