Сьогодні він навчається на оператора БПЛА у 37-й окремій бригаді морської піхоти. Про свій шлях від бойового медика до оператора БПЛА, причини самовільного залишення…
Українські сапери!.. Саме завдяки їхній роботі та професіоналізму, ворог зазнає численних втрат під час наступальних дій. Сапери одними з перших заходять на деокуповані території для стабілізаційних дій. Від їхнього професіоналізму залежить життя мирного населення, яке повертається в рідні домівки.
Про власний досвід під час виконання спеціальних завдань у районі ООС та від початку широкомасштабного вторгнення розповів молодший сержант одного з підрозділів Сил підтримки Олег.
23-річний Олег, інструктор групи знищення та розмінування вибухонебезпечних предметів. Народився він на Тернопільщині. З дитинства хлопець мріяв бути військовим, тому в 16 років, закінчивши школу, вступив до військового коледжу сержантського складу. У 2019 році підписав контракт та був інструктором у школі саперів. З початком широкомасштабного вторгнення перевівся до центру розмінування.
Перший свій бойовий досвід Олег здобув під час виконання завдань у районі проведення ООС.
— Перша моя ротація була в Соледар. Нашим завданням було укріплювати в інженерному сенсі позиції однієї з бригад на передньому краї, за 1600–2000 метрів до ворога, часто доводилося виконувати свої обов’язки під ворожим мінометним вогнем, обстрілами артилерії. Тоді я вперше відчув, як це, коли поруч бачиш розриви снарядів і чуєш свист уламків над головою, — згадує захисник.
Олег у складі свого підрозділу виконував завдання з мінування визначених локацій у Горлівці та Попасній. Пригадує, як на їхньому зовсім «свіжому» мінному полі підірвався ворожий КрАЗ. Захисник каже, що кількість завдань і обсяги роботи, які доводилось виконувати тоді, в десятки разів менші за нинішні по всій ділянці фронту.
Початок широкомасштабного вторгнення
— 24 лютого я зустрів на лікарняному. Прокинувся від дзвінка, і перші слова, які почув, були «росія напала». Перше враження — секундний ступор, не розумієш, невже це реально у 21 столітті. Зранку того ж дня нас зібрали в частині, частина бійців поїхала відразу на виконання завдань, а ми протягом декількох тижнів постійно проводили навчання, підготовку до ведення бойових дій, — згадує сержант.
Вже у квітні Олег разом з побратимами відправився на Харківщину. Майже місяць у режимі чи не 24/7 вони постійно виїздили на «передок», встановлювали там мінні поля, аби ворог не пройшов.
…Щоб ворожі танки на Слов’янськ не пройшли
— У червні прийшов наказ їхати у Слов’янськ. Адже були дані розвідки, що окупанти отримали наказ до кінця літа захопити місто. Там у складі однієї із десантно-штурмових бригад ми мінували визначені ділянки на підступах до Слов’янська. Часто працювали в темну пору доби, від опівночі і до світанку, — згадує захисник.
Олег розповідає, що за одну ніч кожен з бійців встановлював по 80–90 протитанкових мін.
— Звісно, страх іноді був, адже постійно чуєш звук безпілотників у небі. Але ти настільки занурюєшся у свою роботу, що вже й не звертаєш уваги на сторонній шум. У тебе одне в голові — якісно і швидко зробити своє, щоб ворожі танки не пройшли, не прорвались, — згадує сержант. — Робота важка, небезпечна, але в той же час ти отримуєш свою дозу адреналіну. І розумієш, заради чого це робиш. Що там, позаду, твої рідні, друзі, українці, які хочуть спокійного і мирного життя і з нетерпінням чекають нашої перемоги.
За словами Олега, близько четвертої ранку ворог починав обстріли Слов’янська. Проте бійцям доводилось затримуватись до 5:00 чи 6:00, аби по-максимуму виконати свою роботу.
— Найприємніше в нашій роботі — результат. Нам щоразу цікаво, наскільки ефективними були ті нічні рейди і який «ефектний» вигляд це мало потім. Ми слухали і тішились розповідями побратимів-десантників про марні спроби «руснявих» танкових підрозділів пройти наші мінні поля, як ті підривалися, горіли, як вибухали боєкомплекти. У такі моменти я відмотую в уяві кожну зі встановлених мною мін, обираю якусь із них, і візуалізую до дрібниць, як гусениці ворожого танка її ледь торкаються, а за якусь соту долю секунди ті 46 тонн перетворюються на металобрухт, а екіпаж — на вугілля чи добриво, — каже захисник.
«Для них людське життя — це ніщо!»
За два тижні після звільнення Балаклії, Олег з підрозділом вирушив на розмінування територій. Захисник розповідає, що навколо було дуже багато знищеної техніки окупантів. За його словами, російські війська там встигли добре закріпитися, і навіть облаштувати такі собі квартирки в бліндажах. Ікон багато висіло, спальні місця поробили, кухні окремі — все крадене в наших людей постягували туди.
— Коли росіяни тікали, залишили дуже багато техніки і боєприпасів. І було видно, що саме тікали, а не просто відступали. Свою техніку вони не замінували, російські шоломи, бронежилети валялися під ногами, гори ящиків із цинками, мінами, снарядами, все лишили, — згадує Олег.
Його підрозділ допомагав електрикам, які відновлювали систему електромережі, щоб у людей було світло. Вони прокладали ремонтникам безпечний шлях до підстанцій, а також уздовж та між лініями електропередач.
Місцеві жителі розповідали українським захисникам, що представники російських спецслужб постійно шукали патріотично налаштованих громадян, хто допомагає українцям, катували їх, вбивали.
— Для них людське життя — це ніщо. Вони своїх людей не цінують, а що вже говорити про життя українців. Коли ми приїхали в Балаклію, в перший же день втратили свого побратима. І коли товариші відносили його до моргу, бачили, наскільки українські морги заповнені тілами вбитих російських окупантів. І лежать вони там не тиждень і навіть не місяць. Московити не поспішають забирати своїх загиблих. Для них простіше сказати, що втрат немає чи зниклі безвісти. У такому разі виплачувати кошти родинам загиблих росіян на купівлю «Лади Калини» не потрібно, — говорить Олег.
Якщо ти хочеш бути кращим, ніж твій противник, не варто його недооцінювати
Сержант каже, що російських військовослужбовців не потрібно недооцінювати. Незважаючи на те, що більшість бійців, яких рф відправляє на «передок», — мобілізовані, ненавчені люди, все ж великий відсоток військових вміють воювати і пройшли вже не одну війну.
— Здебільшого ми бачимо, що їхні сапери працюють ще по радянських книгах, які були написані пів століття тому. Якщо ти хочеш бути кращим, ніж твій противник, не варто його недооцінювати. Потрібно розуміти, що серед російських військових також є професіонали з бойовим досвідом. Часто вони залишають міни-сюрпризи: можуть гранату під міну поставити, розтяжки різні, міну на міну можуть встановити, — розповідає Олег. — Але в нас багато військовослужбовців з безцінним бойовим досвідом від 2014 року — АТО/ООС.
На його думку, саме завдяки тому, що українські військові швидко навчаються та переймають знання і досвід у армій країн-членів НАТО, а також завдяки озброєнню та техніці, яку надають західні партнери, ми зможемо вигнати російських окупантів із нашої землі.
Найближча рідня Олега наразі перебуває за кордоном. Скоро мине рік, як Олег з ними не бачиться, лиш телефоном спілкуються, коли є така можливість і нагода.
— Після перемоги України, насамперед, хочу побачитися з батьками та братом. Поїхати на відпочинок. А вже потім можна буде говорити про плани на майбутнє, — каже захисник. — Нині ж у нас одна мета — чимшвидше вигнати російських зайд з нашої землі.
Фото з архіву Олега
